За лаштунками луцького хоспісу: репортаж

“Він просто любить дивитися на свою лікарню”... Наталя Рабченюк відчиняє двері до палати. У інвалідному візку сидить старшого віку чоловік. Коліна дбайливо накриті пледом. На підвіконнику - квіти. У вікні - корпус онкодиспансеру.

Він - колишній лікар. Так. Того самого онкодиспансеру. Через важку недугу не ходить і майже не говорить. За іронією долі, життя кинуло його по той бік реалій: тепер за рідною лікарнею тужить з вікна ...хоспісу.

***

"ТАМ, ДЕ ТРУПИ ВОЗЯТЬ" ЧИ "БОЖЕ ПОМАГАЙ"?

“Хоспіс – це енергетика ненависті, жаху, болю, страждань. Розумієте? І як ви себе будете почувати? Як би ви хотіли лікуватися отут, де трупи возять?..” Це - слова однієї колишньої лікарки (!) з Ковеля, сказані нею під час чергової наради щодо відкриття у стінах лікарні залізничників хоспісу. Уявити, що таке про медустанову могла сказати людина, що має диплом медика, складно.

Вона давно вже не працює в медицині. І слава Богу... Але саме ці слова змусили знайти той самий єдиний на Волині хоспіс.

Що за його стінами: “енергетика жаху” чи все-таки щось інше?

Сюди нечасто приходять із фотоапаратом та диктофоном. Наперед телефоную головному лікареві Володимирові Бачинському - жодних заперечень.



Обласна лікарня-хоспіс знаходиться на подвір’ї онкодиспансеру. Двоповерхове приміщення. Поблизу - радянського зразка санітарний автомобіль. На найближчому дереві - годівничка. На ганку людно. Вагаюся: “Чи сюди?..” Намагаюся знайти очима вивіску. І раптом ловлю на собі погляд.

“Боже помагай!” - всміхається у відповідь вусатий чолов’яга. Певне, хтось із працівників.

“Хоспіс?” - запитую.

“Заходьте!” - відчиняє двері.

І це - той випадок, коли переступити поріг найлегше. Бо з якими думками долають його родичі, які привозять сюди знесилених хворобою близьких, уявити страшно...



У НАС - ЄДИНИЙ В ОБЛАСТІ, У НИХ - 20 В МІСТІ

У коридорах - “режим спокою”. Тихо, тепло. Натомість у персоналу - звичні робочі будні в білих халатах. Майже одразу - сестринський пост під тьмяним світлом настольної лампи. Усередині - фактично стовідсоткова тиша. І навіть, здалося, медсестри на посту говорять у напівголоса.

Пильно придивляюся до людей. Шукаю у них риси тієї лікарки-пенсіонерки з Ковеля, яка била в себе в груди, розказуючи, що хоспіс - то мало не цвинтар. Не знаходжу...

За постом, навпроти стіни з дипломами - приймальня головного лікаря.

Потім Володимир Бачинський розкаже, що колись то була найжахливіша кімната одного з корпусів онкодиспансеру. Що довелося попоходити цими коридорами “в білій сорочці, з краваткою, але в чоботях”. Що хоспіс відкрили у 2001-му. А до цього тут було хіміотерапевтичне та гематологічне відділення онкодиспансеру.



Луцький хоспіс був третім в Україні. Після львівського та івано-франківського. Чомусь європейська практика, де існування мережі хоспісних установ - звична справа, найперше дійшла до Західної України.

Слухаю про те, як у Європі... Мовляв, лише у одному польському місті Вроцлав 20 (!) хоспісів, бо “у них” за цим судять про рівень життя в країні. А тим часом звертаю увагу на деталі.

У кабінеті головного лікаря - радіоприймач. Згодом з’ясується, що такі є у кожній палаті. Як тільки відкрили хоспіс, усередині облаштувати кімнату для молитви. До хоспісного храму щонеділі ходить священик. Далеко не всі пацієнти мають силу здолати біль і дійти на службу. Тому його молитва звучить із радіоприймачів.

Володимир Іванович розповідає про те, хто працює у цих стінах: терапевти, медсестри, санітарки, кухарі, бо є своя кухня, сантехніки, електрики, кладовщик... Усього - 54 людини.

“Навіть кладовщик?” - перепитую. Чомусь подумала, що то якась така професія, що пов’язана з ...кладовищем.

“Ну живий анекдот!” - сміється головний лікар. І - “виправляє становище”. Мовляв, завгосп то. Звичайний.

Я червонію, прошу вибачення. Видно, налаштували мене слова ковельчанки не на ту хвилю.

Насправді, великий міф - те, що з хоспісу хворі не повертаються до звичного життя. Бо буває абсолютно по-різному.



“65 відсотків наших пацієнтів - це хворі з онкологічною патологією. Але ми не змогли оминути людей із неврологічними проблемами. Це перш за все інсульти, які потребують серйозної медичної допомоги. Потім - хворі, які мають важкі наслідки інфарктів. Люди з великими травмами трубчастих кісток (переломи шийки бедра, травми хребта - те, що дає нерухомість). Їм треба спеціальний медичний догляд: підтримуюча терапія, профілактика пролежнів, а перш за все - полегшити фізичний біль і надати психологічну допомогу. Іноді людина від болю - просто у відчаї. І не тільки вона, а ще й її родичі”, - розповідає Володимир Бачинський.

У нього - 43 роки досвіду роботи в медицині, від сільського лікаря до управлінця (бо свого часу був заступником начальника управління охорони здоров’я області), згодом - до головного лікаря хоспісу. Чи думав він про специфіку роботи, коли почув пропозицію працювати в хоспісі? Думав. Не приховує.

“Я все бачив у житті. Хворі є різні. Із ними по-різному треба себе вести. Понад 40% пацієнтів, які лежать у цьому закладі, йдуть із життя (а онкологічний хворий майже на 90% вмирає при свідомості). Тому перемогти психологічний бар’єр важко. Ще важче це зробити середньому персоналу, бо вони зустрічаються з хворим частіше,”- зазначає головний лікар.

Тому в хоспісі говорять про таке явище, як синдром вигорання. Коли професійна обстановка виснажує. Найважче, кажуть, тим, хто емоційний і дуже близько бере до серця різні переживання.



ПРОЖИТИ І ПОВІНЧАТИСЯ ...В ХОСПІСІ

Разом із тим хоспіс - не вирок, раз-по-раз переконують лікарі. У них - чимало теплих історій про те, як люди, що прибули сюди на межі життя і смерті, поверталися в домашні стіни. Приїздили “на каталках”, а переступали поріг своїми ногами. Прощалися з життям, а потім жили ще не один рік...

Яка історія найбільше вразила, запитую Володимира Бачинського.

“Їх стільки... - задумується той. - 15 років роботи. Мабуть, той випадок, коли тут, у нас, брали шлюб. Чоловік з дружиною, яка була хвора, вирішили повінчатися,бо хоч і прожили разом весь вік, але не були вінчані. І от вони давали обітницю один одному тут, у стінах хоспісу. Це було так щиро...”

З іронією долі іноді лікарям хоспісу доводиться доглядати і тих, хто все життя віддав лікарській справі.

“Він просто любить дивитися на свою лікарню”, - заступник головного лікаря Наталія Рабченюк відчиняє двері в одну з палат. У інвалідному візку сидить старшого віку чоловік. Коліна дбайливо накриті пледом. На підвіконнику - квіти. У вікні - корпус онкодиспансеру.



Він - колишній лікар. Так. Того самого онкодиспансеру. Через важку недугу не ходить і майже не говорить. Але найбільше любить сидіти біля вікна, з якого видно “його лікарню”.

Цей пацієнт, до речі, саме в тій палаті, розказує Наталія Андріївна, яка колись передбачалася саме для хворих на СНІД: з окремим санвузлом та оснащена таким обладнанням для дезінфекції, яке унеможливлює контакт персоналу з інфекцією. Сьогодні вона уже функціонує як звичайна.

У хоспісі лише одна одномісна палата, решта - двомісні чи тримісні. Тісно. Тому поруч намагаються класти пацієнтів більш-менш однакового ступеня важкості хвороби.

У палатах - тихо. А навіть найменше слово, чомусь здається, болить...

Колишній працівник правоохоронних органів (а виправка в ньому відчувається одразу) раз-по-раз перепитує: буде крапельниця?

Буде, кажуть.



Медсестри заметушилися. Чоловік чекає знеболювального. Але разом із тим розповідає, як йому тут.

“Он читаю, бачите? Детективи люблю. Наслідки професії”, - пробує усміхнутися через силу. На тумбочці біля коробочок з ліками, кружкою на чай - одна з улюблених книжок. Чейз. “Мертвые безопасней”.



ЗАРОБИЛА: ПОВЕРНУЛАСЯ З ІТАЛІЙСЬКОГО ХОСПІСУ - В УКРАЇНСЬКИЙ

“Ходіть, я вам покажу, що таке хоспіс і обладнання в Італії”, - кличе Наталія Рабченюк

Чергова палата. Одна з двох хворих - немічна сивочола жінка. Біля неї - донька принишкла. Ця жінка років двадцять тому поїхала в Італію на заробітки. Всі тоді їхали. Не перша і не остання матір з Волині, яка стала доглядати за немічною сеньйорою, щоб заробляти для дітей в Україні.

Там же, в Італії, захворіла на рак. І та, що що недавно доглядала важкохворих, сама опинилася на межі. Лікувалася у їхньому хоспісі, але рідні забрали стару і виснажену недугою матір додому.



“Ось помпа, через яку кожні чотири години автоматично їй вводиться морфін (демонструє вживлену під шкіру хворій невелику помпу, рятівну для хворої, - авт.). Бачите об’єм?” - запитує лікар, підіймаючи простирадло.

У нас така помпа - як півторалітрова пляшка. Але італійська - раз на місяць потребує заміни. Тому скоро хворій будуть допомагати вже, виходячи з українских реалій.

Телевізори. Книжки. Часто - Святе Письмо за подушкою. Вазони. Фрукти. Рідко біля якого ліжко стоять капці... І майже срізь - ікони. У рушниках. З вербовими гілочками поза ними. Маленькі паперові образки над ліжками. Різні. Тут вірять не тільки (і навіть не стільки) у медицину.

“Ольго Михайлівно, відкрити віконечко?” - допитується лікар-терапевт.

90-річна Ольга Михайлівна - найстарша із мешканок хоспісних палат. Дивиться у вікно. Сьогодні говорити - ні сили, ні бажання.

На столі - квіткова композиція: у Ольги Михайлівни недавно був день народження, пояснюють.

Поруч, на кріслі хтось із рідних залишив одяг.

***

На два поверхи в єдиному на Волині хоспісі - 28 хворих (стаціонар розрахований на 25 ліжок), з них лише четверо - ходячих. Із півсотні працівників установи лише шестеро чоловіків. Найважча робота - на жіночі плечі.

Але вони не нарікають.

“Якими треба бути, щоб тут працювати?” - запитую сестричок на посту.

Терплячими, кажуть.

І можна було б запросити ту ковельську пенсіонерку-”медпрацівницю” до хоспісу в Луцьк на екскурсію. Але не варто. У стінах хоспісу місце для милосердя і добра... Тут тисячі децибелів болю на кожен квадратний метр.

...Щороку на Волині від різних хвороб умирає трохи більше 13-ти тисяч населення. З них - більше 2,5 тисячі онкологічних хворих. У цивілізованій країні на кожні 250 тисяч населення мало б бути по одному хоспісу. Скільки нам до цивілізації?

Олена ЛІВІЦЬКА
Фото Данила ГЕТЬМАНА.