«Завжди дивилася новини, як там Коля виступати буде». Репортаж з рідного села Миколи Романюка

«Усе село було в нього на похоронах. Усі золочівці, які на ногах…» – пригадує той сумний для села день, коли ховали Миколу Романюка, його колишня сусідка.

«І чужих скільки приїхало… одних вінків – три автобуси», – сумно каже, час від часу розбавляючи спогади одним і тим самим: «а вже ж добрячою людиною був… як і його мама».

Про нього тут, у рідній Золочівці так говорять чи не усі.

Видання «Волинь24» завітало до рідного села Миколи Романюка, чиє життя передчасно обірвалося 3 лютого 2017 року, аби почути про нього від людей, котрі знали його в перші роки життя, задовго до високих посад та життєвих здобутків.

ЗОЛОТІ ЛЮДИ ЗОЛОЧІВКИ

Село Золочівка розташоване за 30 кілометрів від Луцька. І хоча офіційно відноситься до Рівненської області, має немало спільного із Луцьком: сюди їдуть і вчитися, і працювати. А звернувши сто метрів від центральної вулиці, яку називають Простою дорогою, місцеві показують: он там – волинський ліс, то хіба ми – не на Волині?

Село – невеличке, менше чотирьох сотень людей, та вулиці розкинуті одна від одної на багато кілометрів. Золочівці пояснюють: то при радянській владі центр села хотіли «перенести», а навколо нього – далі розбудовуватись. Центр таки перенесли, а з рештою планів – не склалося… Лише за кілометр від центральної траси – сільрада.

«Вам тільки хороше люди про нього розкажуть. Такий добряк був, як і його мама», – запевняє сільська голова Оксана Малецька, і береться допомоги знайти однокласників. Виявляється, справа – не з простих. Більшість давно залишили Золочівку: хто переїхав до Луцька, хто – в Боремель, а декого уже також немає…

Школа у Золочівці – ще далі від траси. Сучасна будівля зведена у 1975 році, і Микола Ярославович ходив до іншої, «старої» школи. Та й вчителів, які пам’ятають Романюка-учня в селі не лишилося. Та попри це у стінах Золочівської школи бережуть спогади про всіх видатних земляків. Є тут ціла кімната-музей зі світлинами, старими шкільними журналами, записами.

Микола Романюк серед цих спогадів – на особливо почесному місці. Кажуть, саме завдяки йому у 2000 році в Золочівці відбулося грандіозне свято: відзначення 455-річчя. Так само з ініціативи Миколи Ярославовича через кілька років вийшла у світ книга «Краса і біль Золочівки». Тут зібрали історію села та видатних земляків.

Немало цікавого можна прочитати в книзі і про Миколу Романюка. Як підкидав хрущів у букет вчительці, як у студентські роки захопився туризмом і познайомився з майбутньою дружиною, як вчився пекти пироги та солити помідори… А ще – історію його родоводу, який починається у Золочівці від прадіда.



СЛАВНИЙ РІД РОМАНЮКІВ

У Золочівці родина Романюків поселилася на початку минулого століття. Тоді, після Столипінської аграрної реформи, Іван Романюк разом із дружиною Домкою купили землю і почали господарювати на хуторі Кривиці. Про Івана розповідають як про хорошого господаря та розумну людину із вольовим характером. Досить швидко він здобув авторитет серед місцевих і його обрали церковним старостою.

Іван Романюк був прадідом Миколи Ярославовича, й – переконані місцеві – разом із генами передав йому працьовитість та здатність до лідерства.

Про старшого сина Івана – Євдокима (дідуся Миколи Романюка) – теж лишилася пам’ять як про вправного господаря. Те саме пригадують і про Ярослава Романюка, який багато років працював у місцевому колгоспі: касиром, завскладом, завфермою, різноробочим. Саме на роботі трагічно обірвалося його життя. Уночі сторожував на фермі, коли відв’язався один із биків і наніс йому смертельні травми.

Якщо любов до землі і працьовитість передалися Миколі Ярославовичу по татовій лінії, то доброта і любов до людей – від мами. Та й загалом односельчани кажуть, що більше схожий був на маму.

«У тата був крутіший характер, а мама – більш лагідна і добріша. Микола Ярославович в неї пішов, і характером, і навіть ззовні», – пригадує вчителька місцевої школи Олена Чайковська.

«Валентина Омелянівна Дідух народилася 1935 року. Перший клас закінчила на відмінно. Нагороджена премією – 555 карбованців. Ніби благословляли її отими п’ятірками на успіх. Всі сім років вчилася на «5». У 1950 році закінчила семирічку із похвальною грамотою Міністерства освіти», – такі рядки написали про маму Миколи Ярославовича у книзі про Золочівку.

«Була з бідної сім’ї. Батька забили на фронті, мама сама залишилася з двома дітьми, бідували. То Валя як підросла – вчилася дуже добре. Любила вірші розказувати, вистави ставили по селах. А голос який мала! Дуже гарно співала. Працювала в дитячому садку, дуже дітей любила – і своїх, і чужих. Пізніше пішла продавцем в магазин», – пригадує про Валентину сусідка Ніка Синиця.

Батьки Миколи Ярославовича рано одружилися, мали трьох синів. Та через трагічний випадок середнього сина Євгена поховали ще підлітком – розбився на мотоциклі.

«Шість років після тої трагедії Валя співати не могла. Шість років ходила берегом на роботу. Казала, що вже як в магазині, на роботі – то може з людьми говорити, а на вулиці не може нікого бачити. То так і ходила шість років в чорній хустині поза дорогою – пасовищем між корів, щоб ні з ким не зустрічатися», – каже сусідка.

Пригадує, що Валентина завжди пишалася своїми синами, які і в школі гарно вчилися, і кар’єру збудувати змогли.

«Валя завжди дивилась «Волинське телебачення», як там Коля в новинах виступати буде. Та й я дивилася: на очах же виріс, з моїм сином – як брати були. Кожен день – в нас, всі свята – в нас. Розкошей таких не було, а ніколи не сумували, завжди мали, чим зайнятися. Крісло його не зіпсувало, як був хорошим хлопцем, так і лишився», – каже жінка.

Розповідає, що вже навіть будучи при посадах, все-одно приїздив в село: і город посадити, і свиню заколоти. Все по господарству вмів робити, і синів навчив. Тепер вже вони, незважаючи на справи, знаходять час обробити золочівську землю та приглянути за бабцею Валею.



АВТОМЕХАНІК, СПОРТСМЕН, ВІЙСЬКОВИЙ

«Більшість класів таких буває, що дівчата гарно вчаться, а в них такий був, що хлопці вчилися. І такі хлопці були – особливо добрі. От був такий цікавий момент. Їхня вчителька народила другу дитинку. І що вони роблять, ті хлопці? Збираються, купляють подарка і йдуть вчительку вітати. Ніхто їм нічого не казав, такі вони самі з дитинства були – добрячі. Як та вчителька побачила, що її хлопці прийшли, аж плакала з радості», – пригадує про шкільні роки Миколи Романюка сусідка Ніка Синиця.

Каже, з найбільших юнацьких захоплень була у хлопців автотехніка. У її чоловіка був мотоцикл «Мінськ», та й інші привозили техніку на ремонт, бо розумівся на тому, а хлопці – і собі «допомагали».

«Було, цілу зиму батько ладив мотоцикла, приходить з роботи – постелена куфайка, і весь той мотоцикл розкручений на ній лежить. «Що ти зробив? Щоб ввечері був зібраний!» – кричить. І що ви думаєте? Зібрали, і навіть заводився. От таким і займалися цілими днями», – каже сусідка.

Була у хлопців «своя» нероздільна компанія: Микола Романюк, Валентин Синиця, Ярослав Никитишин та Георгій Шевчук. Останній багато років як священик у Луцьку, настоятель Свято-Покровського храму.

«До першого класу вони жили на хуторі в Кривиці, а тоді батьки збудували хату в селі. Ми разом вчилися, разом ходили в школу однією компанією. Були спокійними дітьми, і Коля був тихим, хорошим хлопцем. Але з дитинства – цілеспрямованим, мав лідерські завдатки. Любив спорт. Взимку завжди на лижах каталися, влітку – на велосипедах. У футбол грали, в волейбол, в ліс ходили», – розповідає про дитячі роки священнослужитель.

Пригадує, що дядько Миколи був в селі кіномеханіком, і хлопець завжди допомагав, щоб в клубі вчасно показали нове кіно.

«Привезуть бабіни – Коля зустрічає на зупинці і доставляє в клуб. Перемотував плівку, готував все для перегляду. Любив кіно. Звісно, як хлопці ми найбільше любили різні воєнні фільми. Та й коли військові в село приїжджали, завжди чередою за ними ходили. Ми всі з дитинства військовими хотіли стати, і Коля теж. Поступав після школи в воєнне училище, але не вийшло, то пішов працювати на меблеву фабрику», – каже однокласник.

Перша робота Миколи Романюка – будівельна бригада Луцького меблевого комбінату, де навчився штукатурити, мішати бетон, варити електрозваркою. Потім вступив до Львівського лісотехнічного інституту, де проявив себе в громадській роботі: очолював студентські будівельні загони (якось навіть возив у Вологду 1200 студентів), був комсоргом групи, головою інститутського туристичного клубу.

Після інституту – знову меблевий комбінат, цього разу – майстром. Тут продовжив комсомольську кар’єру: був комсоргом, тоді – першим секретарем міського комсомолу, першим секретарем волинського обкому.

Рано збудував і сімейне життя: під час навчання познайомився із майбутньою дружиною Марією, і вже після третього курсу відгуляли весілля.

«Валя казала: нащо тобі те женіння ще потрібно? Але ж і самі з батьком рано поженилися, і все життя прожили. Весілля зробили на жовтневі свята – 7 листопада. Хоч осінь, а в той день мороз зробився мінус 20. То з шалаша перенесли все весілля в хату. Але всі помістилися, гостей тоді було небагато, бо ж святкували один тиждень – в молодого, інший – в молодої», – пригадує сусідка.

Каже, завжди помітно було, що в Миколи Романюка – дружня сім’я, де всі – одне за одним. А особливою розрадою Миколи Ярославовича називає старшу внучку Анну-Марію. Каже, в родині довго чекали на дівчинку, а майже сто років народжувалися одні хлопці…



* * *
«Добрящим він був, от і все. І не таким, що: попросиш – і йому не шкода. Його ніколи і просити не треба було, сам звідкись знав, кому допомога потрібна.

У мене в доньки біда сталася, чоловік страшно обгорів. Ніхто нічого йому не казав, а приїхав Коля, дав шість тисяч на пересадку шкіри – на той час то величезні гроші були. Отаким він був, і немало добра на світі зробив. Шкода, що більше не зробить», – зітхає сусідка, на чиїх очах виріс він – Луцький міський голова Микола Романюк. Чоловік, про чию людяність і відповідальність і Луцьк, і Золочівка запам’ятають не з передвиборчих агіток, а з численних справ.



ЧИТАТИ ТАКОЖ: Останні шість років Миколи Романюка. ФОТОІСТОРІЯ

Людмила ЯВОРСЬКА («Волинь24»)

Передрук заборонений.