Ціна береться не з космосу. Мрії вимірюються не грошима, – волинська ріелторка Лариса Мусійчук

Лариса Мусійчук уже двадцять років працює на луцькому ринку нерухомості. Отриманий за цей час досвід дозволяє запевнити: жінка знає у місті кожну будівлю, кожну вулицю і кожен провулочок. А два десятки років тому, у свій перший робочий день ріелтором знала лише, де в Луцьку вокзал та район ДПЗ…

У розмові із виданням «Волинь24» – про те, як змінювалося місто, а разом із ним – життєвий і професійний шлях найдосвідченішої волинської ріелторки.

І СЕКРЕТАРКА, І МЕТАЛУРГ

– Так із чого починалася кар’єра найуспішнішого волинського ріелтора?

– Мабуть, іще з Луганська. Там ми з чоловіком опинилися після Київського політеху: отримали спеціальність металургів і за направленням потрапили на завод «Луганськтепловоз». Та коли в середині 90-х завод почав «накриватися», довелося шукати інші шляхи.

Чоловік почав займатися бізнесом, а я попросилася секретарем до свого товариша Івана Шмигельського, який був одним із перших у Луганську нотаріусів. На той час я вміла добре друкувати, тож з такою роботою справлялася. А паралельно – вникала у справи, особливо цікавили різні оборудки з нерухомістю.

Крім того, по сусідству із нашим офісом було агентство нерухомості. Сусіди приходили до нас укладати договори, а я все більше цікавилася цим напрямком, тож при можливості – допомагала.

– А як опинилися в Луцьку?

– Ми весь час – усі десять років, які жили в Луганську – мріяли повернутися назад, на Західну Україну. Я родом з Рівненської області, чоловік – з Луцька. Не те, щоб через ментальні відмінності. Хоча і традиції, і люди на сході дійсно інші – набагато простіші, менш хитрі. Але все-одно було некомфортно, і ми весь час говорили про переїзд. І в мене, і в чоловіка – дуже дружні родини, і в першу чергу не вистачало оцього родинного спілкування.

Зрештою наважилися і надрукували оголошення про обмін житла. На той час ми вже мали в Луганську власний будинок. Оскільки нам було все-одно, в якому саме місті на Західній Україні жити, моя мама подала оголошення в рівненські газети, а чоловікові батьки – в луцькі.

І першим спрацювало саме луцьке оголошення. Запропонували нам на обмін півбудинку в районі магазину «Бджілка», як їхати на ДПЗ. Чоловікова мама пішла, подивилася, сказала: жах повний… навіть радила задуматися над іншим варіантом. Але ми вирішили ризикнути.

Дітей перевезли трошки раніше, спершу – до моєї мами, щоб вони адаптувалися після російськомовної школи. А в ніч на католицьке Різдво наприкінці 1996 року виїхали з Луганська. На вулиці було 29 градусів морозу, біля Києва потрапили в страшну завірюху, їхали дуже довго – одним словом, нічка була ще та.

– Свої перші враження від тої, за свекрушиними словами, «страшної» хати, пам’ятаєте?

– Звичайно. Перше, що завжди треба оцінювати в новому помешканні – це кухня і ванна кімната. От найяскравіше і пам’ятаю ванну. Невеличка, тісна, а в кутку – постамент з нетесаного дерева, на якому – унітаз, виходить, що вище ванни. Ми його потім подіумом називали. Але через кілька років все, звісно, переробили.

Ще один «сюрприз» був в тому, що домовилися обмінюватись разом із меблями, щоб не перевозити так далеко. І виявилося, що нас чекали не меблі, а суцільні розвалюхи… Таке враження було під час переселення, що починаємо з нуля. Якби не молоді – не знаю, чи справилися б.

– А можете з точки зору сьогоднішнього досвіду оцінити, скільки на тому обміні втратили в грошах?

– Мрії не вимірюються грошима. І життєві завдання не вимірюються. Ми поставили перед собою мету: переїхати, і здійснили її.

КАР’ЄРНА ДРАБИНА ЗА ДЕВ’ЯТЬ МІСЯЦІВ

– У Луцьку відразу почали працювати в сфері нерухомості?

– Так. Пішла в агентство нерухомості, сказала, що маю досвід роботи в цій сфері. У відповідь запевнили, що передзвонять. Але чекала, чекала… Пізніше виявилося, що просто загубили мій номер телефону. Знайшли потім контакти свекрів через якихось знайомих.

Прийшла на роботу – ні бази даних, ні міста не знаю. У Луцьку знала тільки вокзал і трохи ДПЗ, бо там жила родина чоловіка. Що я робила? Сідала в тролейбус і їхала до кінцевої зупинки. А звідти – пішки йшла і вивчала кожен будинок, його нумерацію, поверховість. Пройшлася по Конякіна, Кравчука, Соборності. В інший день поїхала на Рівненську і так само – з кінцевої аж до проспекту Волі. І так, крок за кроком, сама вивчала місто. І в голові сформувалася власна карта Луцька відразу з усіма будинками.

Дуже допоміг в роботі і досвід, який отримала працюючи секретарем нотаріуса. Наше агентство вже на той час стабільно працювало і клієнти самі приходили. Часто – щоб з’ясувати певні юридичні нюанси. Маючи нотаріальний досвід, знала, що порадити. У той час з Луцька масово виїжджали до Росії військові, продавали квартири, а плутанина в документах була у всі часи. Після такої консультативної роботи, до речі – абсолютно безкоштовної, люди почали передавати один одному інформацію, і в агентство почали приходити саме до мене.

– А пам’ятаєте свою першу угоду?

– Взагалі вважається, що раніше трьох місяців від початку роботи новачки не закривають угод, а в мене вийшло через півтора. Думаю, допоміг правильний підхід до людей.

Прийшла мама з дочкою, яка поступила в інститут. Не знали, що робити, бо гроші мали навіть на купівлю квартири, але розглядали варіант оренди. Я переконала, що буде більш доцільним купити житло: дочка закінчить навчання, в село навряд чи повернеться, і десь потрібно буде далі жити.

Поїхали ми глянути новобудову на вулиці Спортивній, зараз це – Чорновола. Будинок тільки-тільки здався, такий-сякий ремонт, але хоча б наявна сантехніка. Я дивлюсь на них і по очах бачу: будуть купувати. Я й досі згадую ті позитивні емоції, на яких відбулася ця моя перша угода.

– Довгим був шлях від рядового працівника до директора?

– Навпаки, на це пішло менше року. До речі, 1 лютого було рівно 20 років, як я почала працювати у Волинському агентстві нерухомості. У лютому прийшла на роботу і так склалося, що вже в жовтні мені запропонували очолити організацію.

– Багато змінилося за ці 20 років на ринку нерухомості Луцька?

– Колосально багато. Сьогодні ми з усіма луцькими ріелторами перейшли із статусу конкурентів у партнерські стосунки. Якщо у мене є об’єкт на продаж – я його роздаю усім агентствам і вони теж шукають покупців. Ми надзвичайно гарно спрацювалися за такою системою партнерських продажів. Якщо раніше була конкуренція, ховали одне від одного варіанти… тепер такого і близько немає. Усі зацікавлені, усі в виграші. А насамперед – клієнти.

У кожній угоді записано, що ріелтор – захисник інтересів свого клієнта. Відповідно, одне агентство представляє покупця, інше – продавця, і результат виходить оптимальним. Адже відбувається професійний діалог.

– Стосовно ціни. Можете відразу глянути на нерухомість і сказати: коштує стільки-то?

– Ціна не визначається в одну хвилину, треба враховувати призначення, цінність, методи продажів… є купа факторів.

Насправді перед тим, як виставити нерухомість на продаж ріелтор проводить дуже багато роботи. Люди деколи вважають: ой, що він там зробив? просто подивився квартиру і виставив ціну. Але якщо ріелтор провів правильний аналіз і правильно визначив ціну – нерухомість продається. А якщо неправильно визначив – можна хоч дуже мізерну ціну назвати і – чекати. Довго чекати.

Є на проспекті Грушевського такий об’єкт – торговий центр з рестораном. Коли його тільки збудували, власник сам визначив ціну: хочу мільйон. А з чого він взяв таку цифру? І досі будівля стоїть пусткою. Бо ціна береться не з космосу, не з неба і не зі стелі. Це – результат роботи ріелтора.

– Є у вас якісь власні правила, коли нерухомість продається легко, а коли – ніяк не можна продати?

– Є. Коли мені самій житло не подобається – я його не продам. Не зможу донести покупцю його цінність, його потрібність.

Була нещодавно така ситуація. Запросили мене оглянути дев’ятиповерхову новобудову і продавати там житло. Я глянула і перше що запитала: чого ви не порадилися перед тим, як будувати? На етапі проекту, коли можна було внести зміни?

Хочеться, щоб забудовники врешті зрозуміли: вони будують для споживача, а зі споживачем спілкуємося ми. І саме ми, ріелтори, знаємо, що потрібно людям. Тому, якщо забудовник хоче, щоб його житло добре продавалося, не зайвим буде порадитися з ріелторами.

І от, повертаючись до того будинку, мені не подобалося в ньому нічого: ні планування, ні вигляд з вікна… І я так і не продала жодної квартири в цій новобудові.

МІСТО ЕНЕРГЕТИКИ І …РОЗРУХИ

– Розкажіть про свої враження від Луцька, коли вперше ходили вулицями, вивчали будинки і знайомилися з містом?

– Місто надзвичайно сподобалося з першого погляду. Я й досі люблю гуляти Луцьком і кажу, що це – найкращий відпочинок. Після тяжкого робочого дня виходжу з офісу і йду через Лесі Українки, через Старе місто, через Данила Галицького. В історичного Луцька – особлива енергетика, вона знімає втому і додому вертаєшся з новими силами, з прекрасним настроєм.

– В останні роки Луцьк активно розбудовується, вам така тенденція подобається?

– Міста ростуть, бо росте населення. Це природній процес. У нас досі – дуже великий недолік квадратних метрів із розрахунку на одного мешканця. Інша справа, що і вартість житла – теж дуже висока. Але ніде в світі такого немає, щоб пішов як ніби в супермаркет за хлібом і купив собі квартиру. У всьому світі житло переважно орендується, але для цього хтось його має збудувати, вкласти в це гроші. Без будівництва – ніяк. Тому всім критиканам, які категорично проти розбудови Луцька, я б порадила поїздити по різних країнах і подивитися, як там все влаштовано.

Старе місто – це окрема тема, і я категорично проти, щоб там щось капітальне будувалося, але зовсім не втручатися – теж неправильно. Подивіться на будівлю колишнього БТІ на Замковій площі. Шматами закрита. Мав бути якийсь бізнес-центр, але заборонили будувати, мовляв – комерція. А якщо це буде гарно? Чому ні? От нічого не роблять з тим будинком і стоїть краса неймовірна!

Чи інший приклад. Була аптека на вулиці Ковельській, стільки було мови, що таке старе і цінне приміщення, що така краса! Ну, яка це краса? Просто – коробка, ще й обрубана, не було в ній ні архітектурного, ні історичного навантаження. Для нового покоління це – чиста ілюстрація теорії битих вікон. Коли ту аптеку знесли, навіть з іншого боку вулиці вигляд – набагато симпатичніший. А як вулиця змінилася зсередини, де були хащі! Хай би хто заїхав на вулицю Шкільну і подивився, що було і як тепер охайно.

– Якби вам поставили таке завдання, що б ви змінили в Луцьку і перебудували? Що найбільше муляє око?

– От, власне, будівля колишнього БТІ на Замковій площі найбільше і муляє. Ще дуже не подобається Старий базар. Там максимум може бути один павільйон, ніяких лахміть і секондів!

Ще одна така точка – вулиця Данила Галицького. Поки там було консульство, зберігали якийсь порядок, проводили реконструкцію. А тепер фасади будинків – в жахливому стані. Приведеш гостей показати перехрестя п’яти релігій в Луцьку і соромно стає за ці страшнючі будиночки…

А загалом я – консерватор, не є прихильницею кардинальних змін, бо люблю, щоб все було сталим. Хоча і розрухи, яка місцями трапляється в Луцьку, теж точно не люблю.

Спілкувалася Людмила ЯВОРСЬКА («Волинь24»)