Не забути: у селі на Волині хлопців-бульбівців енкаведисти витягали навіть з могил

Енкаведисти просто на похоронах витягли його з могили. Мертвого. Відспіваного. Кинули на віз і гайда довколишніми селами. Люди мали бачити труп молодого хлопця у вишитій сорочці і ...німіти. На довгі-довгі роки. Щоби тільки в глибокій старості осмілитися говорити про побачене правдиво.

...Їй було років 12-ть. Чорняве дівча. Картата сукеночка. Босоніж вона бігла на похорон. Вся вулиця зійшлася ховати Федося Бойка. Нінин рідний брат Мирон саме вернувся з фронту “на поправку”. Був поранений. Але то на фронті... То ще якось вкладалося у її закосичену малу голову. А це тут. Під сусідньою хатою. У полі. То в річці. То в лісі. Хлопці “мруть”.

***

“Що вчора було, не пригадаю, а те, що тоді робилося, забути ніяк не можу”... З цими словами 87-літня Ніна Климець поправляє жовту квітчасту хустку на сивій голові. Увесь свій вік прожила в селі Годомичі на Маневиччині. Як воно пережило війну, знає не з переказів. А - з власних спогадів.

“Люблю, щоб тако круглейко було зав’язано”, - каже вона перед дзеркалом. Потім, ледве переставляючи втомлені життям ноги, йде до дивана. Присісти і вкотре розказати.

Тоді, у 1942-му, життя селян у Годомичах перетворилося на пекло. Найчастіше такі, як Ніна Климець, той період описують словами “то одні стукають у вікна, то інші”. Дотепер вона не може згадувати ту моторошну історію про свого сусіда, щоби не тремтів голос. Дитяча пам’ять зафіксувала все, що відбувалося, наче кадри з кіно. Не німого. Ні. Кіно, яке “кричить” страшною кривавою правдою минувшини.

“Сядь-но, - каже баба Ніна. - Знаєш, де Хємина хата?..”.

Хєма - то Юхима. Так по-народному у Годомичах звали її сусідку. Хата й до цих пір - “Хємина”, хоч за самою вже й земля схолонула. При дорозі досі криниця. Стара валилася, то зробили нову. Синіми рамами з зеленого, як моріг, жита дивиться вона на світ.

***

...Літо. Вночі загриміла шибка. Тихенько так наче. Але довгожданний звук здійнявся під самісінькі бальки, звідти на піч. Хєма здригнулася. Сон подівся, наче й не було.

“Федосько?” - різонула думка.

Старший Хємин син, Ригор (Григорій), давно пішов на фронт. Ні слуху ні духу. Вона майже повірила: вже неживий. Малесенька така надія жевріла десь і ятрила мамину душу. Ночами ятрила. Удень бо не було коли. Через те, що чи не всіх молодих парубків забрали на фронт, не було кому й жита посіяти.. А менший Федось не пішов. Зостався.

У сільраді енкаведисти розбили штаб, стали чергувати і нишпорити по хатах. Таких, як Федось, “без суда і слєдствія”, записали у бульбівці. Юнак ховався в лузі. Дощ чи не дощ. Часом усю ніч доводилося сидіти в рові з водою, поки сільські шибки здригалися від гучного: “Откривай, хазяйка, свої”.



***

“Другу партію наших хлопців стали брати на фронт з літа. Той Федось не пішов. Де й прийшли раз ввечора до нас ще з одним хлопцем. І з вінтовками. Мати наварила затирки картопляни, як сьогодні пам’ятаю. Терли картоплю, вичавлювали і крутили такі балабушки. То кєб вони сіли ту картопляну затирку їсти, то енкаведисти застали б їх просто в хаті”, - сивочола жінка переповідає події більш, ніж 70-літньої давності.

Хлопці вечеряти не схотіли. За ними з хати рідний брат баби Ніни, Мирон. Ті на луг звернули, а перед очима Мирона раптом виринули з темряви два служаки.

“Вони йому: “Стой, кто ідьот?”. А Мирон так голосно, як тілько міг, кричав, шо то він, аби тілько тиї хлопци почули, де й тікали”, - замовкає.

У Годомичах було неспокійно. Частина молоді чинила опір совєтській владі. До війни місцевий священик згуртував хлопців і дівчат довколо української ідеї. За вправними сценаріями спецслужб, тут вдавалося зіштовхувати лобами сусідів і навіть родичів. Гинули то одні, то інші. Від рук бульбівців загинув і сільський голова, який чимало сільських парубків “пописав” на фронт. Сільського дяка убили партизани, бо в церкві співали українські пісні.

У хаті за селом, що слугувала сільською радою, постійно чатували енкаведисти. Баба Ніна дотепер знає деякі їхні прізвища (тоді, каже, 12-літньою тільки чула Немнятий, Кочкін чи Маладцов, як ставало лячно).



***

Шукали і Федося Бойка. Довго ховався він у лузі, поки не захворів. По всьому тілу розкинулися чиряки. Немічним прийшов до матері.

Як могла Хєма не прийняти сина?

Жінка облаштувала йому “вишки” у хліві над коровою. В самісінькому куточку, в глибині хліва. Намостила сіном і веліла лежати. Туди потай носила їсти і мастила синові рани настоянками з цілющого зілля.

Прийдуть шукати: в хату, в льох, в клуню на вишки, хліва до корови відкриють, а в кутку темно - нічого не видно, ні з чим ідуть назад.

А одного вечора просто застала холодне тіло сина. Федось не витримав мук. Умер.

І коли пройшов перший шок від несподіваної втрати рідної кровиночки, Хєма задалася іншим: як і де його поховати, коли десятки разів клялася енкаведистам, що ні слухом ні духом, де Федось.

Побігла до голови колгоспу. Той підказав мудро. Мовляв, нарядити хлопця в чисту одежу і покласти вночі під ясеном. А тоді вранці ніби-то знайти бездиханне тіло і стати ховати. А раптом що, казати: хтось підкинув.

Так і зробила. Витягла зі скрині вишиванку, вмила, вбрала сина, висунула надвір. Наступного дня сусіди зійшлися на похорон.



***

“Я теж там була. Його сестра, Федора, ще в нас тоді ночувала, ховалася. Аж тут її мати прибігає в сльозах: “Ой, що я буду робити?! Федось умер!”. Вичитала тако. Ховали потім його з батюшкою. Відспівали вже. І тілько стали в яму труну опускати, як наїхало енкаведистів..! Стали труну назад діставати. Двоє взяли Федося за руки і за ноги - і на віз”, - розказує Ніна Бойко.

Каже, гурт людей на кладовищі занімів. Мовчки розходилися додому. Від жаху навіть у хаті ще довго потім той страшний випадок навіть ніхто й не коментував.

А віз із тілом Федося, казали поліщуки, кілька днів возили довколишніми селами. Бездиханним тілом, вбраним у вишиванку наводили жаху на селян. Мовляв, так буде з кожним бульбівцем.

А Хєма?.. Хєма теж мовчала. Вона тішилася хоча б тому, що сина вдалося відспівати.

“Це ж тільки тіло було на тому возі. А душа вже вже була там...” - філософськи зазначає очевидиця тих страшних подій.

За кілька днів Хєму відправили на Сибір. Не саму, а ще з кількома односельчанами. Вона вернулася потім у Годомичі. Все життя тужила за двома синами, Ригором, якого вбили на фронті німці, і Федосем, якого вбили в рідному селі “свої”. При бідолашній неньці лишилася тільки донька Федора.

Легше стало в селі вже тоді, коли почав спинатися на ноги колгосп. Розтерзані війною родини “рани війни” лікували молитвами і роботою. Бо доля Федося Бойка - лише одна із багатьох, які опинилися під прицілом служителів Сталіна.

***

“Були у нас всякі: і такії, що справді патріоти, і такії, що грабити ходили і вбивати. Бульбовці на комуністів. Комуністи на бульбовців. Навіть такії хлопці, які дружили і до дівчат разом ходили. Було в нас таке, що товариш товариша забив і закопав. Було, що цілу сім’ю пов’язали дротом і потопили. А Федось... Він просто ховався. Поліціянтом то при німцях був, а бульбовцем - то ні. Що з ним стало потім, ніхто й ніколи не чув”, - знизує плечима стомлена спогадами 87-літня Ніна Бойко.

“Викинули десь мабуть...” - тихо додає.

Олена ЛІВІЦЬКА (“Волинь24”).
Фото автора.

P. S. Бульбівці (або бульбаші) - підпільники з Поліської Січі, Української повстанської армії, створеної у 1941-му на Поліссі Тарасом Бульбою. Бульбівці спершу виконували роль народної міліції і оберігали селян від більшовицьких наскоків. За твердженням дослідника Івана Ольховського, у серпні 1941 року Тарас Бульба домігся дозволу від командування 213-ї німецької дивізії на створення спеціального підрозділу «Поліська Січ», який, на відміну від міліції, не був прив’язаний до певного району дислокації, мав важку зброю і не підпорядкувався німецьким старшинам. З весни 1942-го бульбівці воювали і проти німців, і проти червоних партизанів.