«Хотів почути голос мами, бо не знав, чи житиму, чи помру», - волинський боєць про АТО

Заболоттівчанин Ігор Головій боєць 51-ї бригади розповів про війну та АТО. Каже, обдрурив смерть завдяки молитвам мами, сестри і дружини.

Ігор Головій приїжджає у Волинський обласний госпіталь для інвалідів війни щотри місяці. Іноді планово, частіше – коли вже несила терпіти біль, - пишуть Волинські Новини.

Ігор – боєць колишньої 51-ї ОМБр, старший механік-водій, гранатометник. Був в АТО три місяці, з них – три дні в російському полоні. Він не дуже уявляв, що його чекає. Здогадувався: легко там не буває. А рідні Ігоря навіть не знали, у яке пек­ло він потрапить. Удома сказав, що їде у військовий караул охороняти мости та поїзди.

«Знали правду тільки моя сестра та її чоловік, – каже він. – Були випадки, коли дружина телефонувала і раптово розпочиналися обстріли. Вона запитувала, що це. Казав, що гримить. Не вірила. Кажу: «Ти в степу була? Там блискавка як гахне, то все світиться». То вона мені досі це пригадує. Дізналася правду, коли вже в полоні був», - розповідає чоловік.

Чоловік був призваний до лав Збройних сил України у квітні 2014 року, а після місяця навчання на полігоні його відправили у зону АТО. Далі – Волноваха, Красноармійськ, Широкий Лан, Красний Дон, Амвросіївка, Ізварине та багато інших місць, де йому та хлопцям з 51-ї бригади довелося воювати. Однак найбільше запам’яталося Ігорю пек­ло біля Краснопартизанська Луганської області.

«Це було літо. Липень. Стояла неймовірна спека. Ми потрапили під шквальний обстріл «Градами» з території Росії.Тоді й втратили багатьох. Щоб ви розуміли: на півтора гектара землі припало понад тисяча воронок. Обороняли терикон тиждень. Закінчилися не лише боєприпаси, а й їжа та вода. Довелося зливати воду з радіаторів, щоб якось протриматися, але потім «Гради» розтрощили усю військову техніку. Підмоги ми так і не дочекалися. Просиділи десять днів в окопах, не піднімаючи голів», - продовжує розповідь Ігор.

Бійці були оточені з трьох боків, а з четвертого – Росія. Ігор каже, що тільки щира материнська молитва, підтримка рідних та любов дружини і маленької донечки врятували його від смерті.

«Була шоста година вечора. Після «Градів» почали крити мінометами. Дві години тривав обстріл, – каже він. – Ми лежали в окопі. За 50 см від моєї голови підірвалася міна. Мене заживо засипало землею. Втратив свідомість, отримав сильну контузію, поранило ногу. Врятувала армійська плащ-палатка. Я її взяв, щоб ґрунт так не обсипався. Вона була огорнута навколо моєї голови, так я не задихнувся. Добре, що хлопці мене швидко відкопали».

На кордоні з Росією бійці втрапили у пастку до сепаратистів. Ті передали їх російським військовим. Кілька днів наші хлопці провели в Росії, де їм погрожували розстрілом. Потім Ігоря з побратимами тримали на заставі у Свердловську. Не знали, що з ними робити. Про військових з’явилася інформація в російських медіа. Відтак їх були змушені передати Україні. А тоді вже українські прикордонники їх пов’язали і повантажили в автобус.

«Війна – то смерть і страх. Є ще запах. Гидкий запах, якого не забути. Крові, пороху, кіптяви. Війна мене змінила. Я зробив величезну переоцінку цінностей. Тепер знаю справжню ціну їжі та води. А ще зненавидів соняшники та кукурудзу. Коли не було що їсти, ми гризли сиру кукурудзу, а в соняшниках збирали останки своїх побратимів, тому вони для мене страшними стали. Я й досі вночі бачу ці соняшники. Як у фільмі жаху, вони хилять до мене свої голови», - пригадує боєць.

Ігор Головій весь час думав про сім’ю. Тепер каже, що його відмолили: мама, сес­тра, дружина.

«Як мені вдалося обдурити смерть, не знаю. Бо під Краснодоном ми теж отримали доб­ряче. Бачив, як три хлопці заживо згоріли в машині. Запеклі бої були. Зателефонував до мами. Дуже хотів голос почути, бо не знав, чи житиму, чи помру», - каже чоловік.

Під Краснодоном бійців поставили на позиції, де вони відпрацьовували точки. Коли закінчили, пішли відпочивати. Хоч відпочинком це було важко назвати: де впав, там і спиш.

«Сім «Градів» влупили по наших позиціях, – пригадує Ігор. – У кількох метрах від нас снаряд розірвався. То було вночі на свято Петра і Павла. Прокидаємося, а над нами зорі світять. Спочатку навіть не зрозуміли, що це. Відчув тільки, як щось почало пекти в ногу. Виявляється, у берцях осколки були. Каремати пов­ністю попалені. Каністра, що біля мене стояла, – уся в дірках. Усе було обстріляне, а ми троє дивом залишилися живі. Тоді зателефонував до чоловіка сестри і продиктував йому телефоном заповіт».

Ігор каже, що більшість бійців після повернення з АТО не відходять, не можуть повернутися до нормального життя.

«Деякі мої побратими після повернення з АТО не змогли пристосуватися до мирного життя. Почали влаштовуватися на біржу праці та на роботу. А у всіх вже порушена психіка. То з директором посварився, то вдарив когось. Тому повертаються назад, бо там їм легше. Там є ворог, є на кому випустити пару. Якщо спілкуватися з психологами, то стає краще. Але не всі про це знають. Мені також важко. Буває, заплющую очі і знову бачу все, як хлопці збоку горять заживо, – ділиться він. – Досі чую коників-стрибунців. Коли в окопах сиділи, то вони так сюркотіли, що, здавалося, ось-ось вуха закладе»

Попри контузію, поранення та полон, Ігор Головій не шкодує, що був на війні.

Лілія БОНДАР