А з мурів Луцької тюрми досі чути: «Ніно-о-о!..»

Лучанин Модест Ляшук ніколи не був на могилі батька. Каже, за могилу йому – подвір’я Луцької тюрми. Десятки й десятки років минуло, відколи під поріг цієї катівні привезли їхнього батька, але нікому з родини не вдалося знайти хоча б якихось слідів чи документальних свідчень про його останні дні.

«Ми завше йдемо туди, якщо що. Туди, де ворушилася земля і куди ходила мама», – каже він.

Можливо, десь, у ямі з останками розстріляних в’язнів, які цьогоріч видала на-гора закривавлена земля під дверима до колишньої Луцької тюрми (а по війні – музичної школи), мав би бути й Іван Ляшук. Колись хороший господар із тоді ще Княгининка. Села, яке вже після його смерті «перехрестили» у Маяки. Рідних залякали сибірами. Клуні та хліви розібрали…

Від Івана його рідним лишилися спогади і одне-єдине фото. Родина дотепер не знає, за яких обставин загинув Іван Ляшук, де його могила і за що його ув’язнили.

КУРКУЛЬ ІЗ КНЯГИНИНКА



Відомо, що Іван Ляшук був славним господарем. Мав у Княгининку чимале обійстя, був заступником старости. Один із його синів, лучанин Модест Ляшук згадує: «Мама пішла за Івана з трьома дітьми, коли мала трохи більш як 20 літ. Були вже Григорій, Раїса та Анатолій. А ми зі Славиком народилися пізніше. Куркуль був наш тато: при ньому мали з десятеро свиней, п’ятеро корів, вівці, молотарку, жниварку, хату, вкриту бляхою. Потім кацапи казали: «сєрєбром крита».

За Іваном Ляшуком прийшли у лютому 1940-го. Відомо, що з початком 40-го року в Луцьку почали масово кидати за ґрати «політично неугодних» (патріотично налаштовану молодь з Луцька і з довколишніх сіл, членів Організації українських націоналістів, священиків, інтелігенцію).

Усіх їх нібито мали евакуювати у Вологду чи Астрахань. Але війна внесла «корективи» у долі цих людей. 22 червня 1941 року Луцька тюрма опинилася під прицілом німецьких бомбардувальників. Наступного дня тисячі осіб були розстріляні під її мурами.



У родині Модеста Ляшука зберігають реліквію: лист матері Ніни Ляшук до Миколи Куделі, краєзнавця, який, як і її чоловік, був ув’язнений і розстріляний, але вижив під трупами. Саме в тому листі вдова написала все, що знала про останні дні життя свого чоловіка.

Із залишку листа дружини Івана Ляшука до Миколи Куделі: «Добрий день, пане Миколо! Пише до Вас дружина (Ляшук Ніна Семенівна, 1911 року народження) Ляшука Івана Гавриловича, який був розстріляний в тюрмі на замковій площі. До мого чоловіка, Ляшука Івана Гавриловича, 15 лютого 1940 р. прийшли 2 енкаведисти в 13 год. (ми прийшли з церкви, було Стрітення, свято, субота). Запитали: «Хто ви? Чи то ви Іван Гаврилович? Сідайте, поїжте, бо ви прийшли з церкви… Вас визивають в сільраду».

Ніна, почувши таке, мало не зомліла. Не в одній хаті у Княгининку вже тоді бували такі «гості». Енкаведисти навіть заспокоювали жінку. «Не плачте, – казали, – він зараз повернеться». Довели до сільради, посадили в машину, повезли. Того ж вечора він повернувся за умови, що в понеділок знову піде в міліцію. Після понеділка додому не прийшов. Один син – в колисці, другий – тільки на ноги став, ще трьом і 15-ти нема.

«На це совєтські фашисти не звернули уваги, залишивши сиротами 5 діток і старенького батька 80-ти років (Гаврила)», – йдеться у листі Ніни Семенівни.

17 лютого 1940-го року – останній день, коли діти бачили свого батька. Хоч і обіцяли дружині, що він повернеться, з Луцької тюрми дороги назад не було.

Ніна ходила під стіни в’язниці в надії таки побачити його. І один раз бачила, як Івана везли на суд у вантажівці. Впізнала серед інших. І він упізнав її…

«При впізнанні він піднявся і закричав: «Ніно-о-о!» Але оглушливий удар палиці по голові опустив мого чоловіка додолу», – писала вона.

Три дні Івана разом з іншими ув’язненими возили на суд. Але після того, як древні монастирські стіни здригнулися від його пронизливого «Ніно-о-о!», в’язням заборонили підніматися з кузова, возили їх… лежачи.

«Так що за три дні – ні вироку, ні його вини не признано. Дальнійша доля слідства і вини мого чоловіка не відома. Почалась війна, наступали німці. <…> Відомо, що мій чоловік 23 червня 1941 р. вийшов зі своєї камери і пішов до іншої, де були його знайомі, сусіди та односельчани. В цей період почалася стрілянина. Денисюк Сергій і Гарбарук Платон, з якими він разом сидів, його більше не бачили. А тільки бачили зокровавлені мури тюрми і куски тіла. Та землю, яка ще ворушилася від недобитих трупів», – зазначала дружина Івана Ляшука.

Оці скупі відомості про останній день життя свого чоловіка вона змогла дізнатися зі слів тих односельців, які вижили. І яким судилося під багнетами тюремників розгрібати криваві завали трупів і ховати убитих.

«ВСЕ ПОЗАБИРАЛИ: І КЛУНЮ, І САРАЙ»



«Його, як і всіх куркулів, звинувачували, що за Україну боровся, що був з ОУН. А він в селі був шанованим», – переконаний Модест Ляшук.

Убити батька і чоловіка, як виявилося, на думку совєтів, для цієї родини було все ще недостатньою карою за українськість. У 1948-му частину господарських споруд, які збудував Іван Ляшук, «віджали» на потребу колгоспу в Княгининку.

«Совєти навіть рядна через вікно викидали! Мама не мала хліба з’їсти. А зерно змушували здавати. І п’ятеро дітей на її шиї. Всі малі. А треба кормити совєтську власть, бо ти куркулька, жінка куркуля. Все позабирали: і клуню, і сарай. Одну кобилку не хотіли брати, бо рану мала, яка не заживала. То ми нею трошки ралили», – розповідає Модест.

Хату в Княгининку розділили між собою діти Івана. Його донька Раїса (від першого шлюбу) теж згодом опинилася на засланні, де відбула чималий термін.

Із відповіді на запит до Державного архіву Волинської області від 2 грудня 1991 року: «В документах Держархіву Волинської області значиться Ляшук Раїса Іванівна, 1928 року народження, мешканка села Княгінінок Луцького району, засуджена на 10 років за зв’язок з ОУН. Ляшук Р. І. – дочка Ляшук Ніни Семенівни, господарство якої протоколом сесії Княгінінської сільської Ради депутатів трудящих №5 від 29 травня 1948 року віднесено до куркульства. Сім’я 6 чоловік. Господарство: землі – ріллі – 10 га, саду – 0,45 га, огороду – 0,05 га, луків – 0 1 га, пасовище – 1 га, коней – 2, молодняк – 1, корова – 1, свиней – 1, овець – 4, молотарка, жниварка. В господарстві постійно використовувала найману робочу силу».

Через роки рідні взялися шукати інформацію про Івана Ляшука в органах безпеки. Не один лист написала дружина Ніна. Десь у 80-х роках на запит одного із синів там відповіли, що такого в’язня не було. Ніна Семенівна сподівалася, що якийсь спогад про Івана зрине у пам’яті Миколи Куделі, нині покійного, тому й адресувала листа йому. Але – марно.

Могилою Івана Ляшука і син Модест, і його онуки з правнуками вважають подвір’я Луцької тюрми. Сюди йдуть з квітами поминати. Сюди свого часу витоптала невидиму стежку його дружина, бо часто у невимовній тузі йшла під ці давні мури, а коли здіймала голову до сонця, чула пронизливе і незабутнє «Ніно-о-о!».

Олена ЛІВІЦЬКА. Фото автора

P. S. Окрім славних дітей і оцих моторошних спогадів, лишилася від Івана Ляшука ще одна «згадка». Це – Покровський храм у Княгининку. Княгининський господар входив до складу тієї ініціативної групи селян, які своїм коштом у 30-х роках минулого століття взялися будувати в селі церкву. Купили землю в місцевого чеха, на сході селян вирішили, що буде храм – українським автокефальним (до речі, священиком у селі тоді був колишній полковник армії УНР Грушецький). Людям вдалося домогтися офіційного дозволу на це від польської влади. Коли прийшли совєти, церква була майже готовою, лишилися внутрішні роботи.

Перше богослужіння в ній провели на Великдень 1940-го, коли один із її зодчих, Іван Ляшук, вже був за ґратами. Згодом під гніт НКВД втрапив і священик Грушецький. У червні 1941-го він розстріляний совєтами, як і куркуль Іван Ляшук.

«Фашистськими совєтами». Саме так, а не інакше їх називала все життя вдова Ніна Ляшук.