«Буває, так нєрви тріпають…» - луцький «дід з підземелля». ОБЛИЧЧЯ МІСТА

Кріт? Хранитель підземелля? Дід? Дивак? Як тільки на нього не кажуть. Одні туристи пишуть пости обурення у соцмережах. Інші – захоплюються його відданістю своїй справі. Його знають тисячі «чужоземців», а багато лучан – ніколи й в очі не бачили.

За роки, проведені у землі під мурами давнього костелу, екскурсовод із Луцького підземелля Олег Виноградов звик до будь-яких слів. Але його не дратують чиїсь слова, йому більше «болять» написи поверх решток столітніх фресок на кшталт "Валера" чи "Бурса №2". Хто був там, під костелом, той знає: їх він називає «фресками 21-го століття».

ЧИТАТИ ТАКОЖ: "Дід-маньяк" і його "брєдові розповіді": враження киянина від екскурсії луцьким підземеллям".

***

У касі Луцького замку попереджають: «Тільки не запізнюйтеся, Олег Олексійович не любить».

Буденна вереснева неділя. Замок гуде черговим фестивалем. Тому добра половина людей, котрі під костелом чекають екскурсії, - це ті, хто приїхав до Луцька не за «пивом і м’ясом», а за більшим…

Про появу Олега Виноградова сповіщає брязкіт його ключів.

Човгає тихенько. Мовчазний. На фоні монументальної споруди костелу - навіть немічний.

Кілька хвилин відкриває браму з вивіскою… Запрошує відвідувачів. Спирається на одвірок бічних дверей. Не здіймаючи очей, щось монотонно починає говорити. Люди спершу не чують, що екскурсія вже почалася. У натовпі – кволе непорозуміння. В реальність усіх повертає чиєсь спантеличене: «Що цей дід курить?». А ще за мить всі починають прислухатися, бо розуміють: інакше шансу набратися вражень – жодного.

Кажуть, людину видають її очі. Бо хоч би як не змінив її час, єдине, що лишається незмінним – погляд. А в нього очі до цих пір горять пригодами.

Він розказує про костел. Про те, що той пережив не одну пожежу і двічі був закритий. Про Другу світову. Про те, як радянська влада облаштувала у підвалах католицької обителі склади. Як безпощадно штукатуркою «крили» древню цеглу. Як спустошували крипти, де були упокоєні священнослужителі.

...«Та-а-к! Зараз я буду йти вниз, а ви поки чекайте тут», - розповідь про історію костелу закінчилася так само несподівано, як і почалася.

Екскурсовод знімає з гачка на одвірку кашкет і сіру, колись зимову, куртку. Десь знизу за хвилину чути: «Можна!». Вмикає світлдо у підвалі. От воно – найтаємничіше місце Старого Луцька.



***

Просторе приміщення дивує не тільки своєю древністю, скільки незвичним інтер’єром.

Ліворуч старий письмовий стіл, шафа, вицвілі плакати. На столі під квадратиком скла (була така мода десь у 80-х класти скло на робочий стіл, а під нього – календарики, фотографії, записки…) – якісь папірці з важливими нотатками. Ці вбогі вкраплення «радянського» дисонують із прохолодою підвалів, яким від роду – кілька століть…

По війні (саме ці підземні приміщення були сховком – а стали для частини і могилою – для багатьох лучан, котрі ховалися тут від обстрілів та бомбардувань) традиційно тут було …овочесховище.

На одній зі стін – дзеркало. Подейкують, таким нехитрим способом екскурсовод Виноградов стежить за тими, хто раптом спокуситься щось сфотографувати.

І хтось таки пробує…

«Та-а-к! Поховайте камери. Я шуткувати не буду!» - підвищує голос екскурсовод. На першому поверсі підземелля він суворо забороняє фотографувати, бо «тут поховання і фрески».

Найчастіше відвідувачі обурюються цій забороні. Мовляв, «вибрики» дивного екскурсовода. Але чи було б це підземелля таким таємничим і цікавим, коли б не такі «вибрики»?..

Сам же Олег Виноградов у відповідь на запитання про те, як ставиться до тих, хто фотографує підземні фрески, черепи і подекуди навіть ще не розкопані скелети у землі, усміхається, хвилину-другу мовчить, а тоді каже: «Буває, так нєрви тріпають. То ж не я придумав, це придумало начальство».



***

Може, й так. Але у цих підвалах хто-хто, а Олег Олексійович сам собі «начальство». Виріс у Луцьку. Змалечку бував у Старому місті. Хлопчаком бігав розглядати руїни Замку Любарта. Не мріяв бути екскурсоводом, істориком, дослідником чи навіть учителем. Закінчив «бурсу». Ту саму, з якою і нині костел Св. Петра і Павла ділить древні підземелля. Тепер то, правда, коледж. А кількадесят років тому Олег Виноградов вийшов із нього майбутнім слюсарем. Так і працював за фахом.

«Я в ці підвали попав ще малим. Що згадувати? Тут ще склади були тоді…» - зазначає.

Про своє особисте говорить украй мало. Четверо дітей. Дружина, якої вже 11-ть років немає поруч із рідними. Старший син закінчив історичний факультет, але не працює за фахом. Хоч усі діти так чи інакше, але бували з татом у підземеллі не раз.

У 87-му слюсар Виноградов згуртував небайдужих до пам’яток у Старому місті у клубі «Ентузіаст».

«Це моя пропозиція була. Ми разом з першим директором заповідника Віктором Іржицький почали щось робити. Працювали у вихідні. Багато зробили і в замку. Князівське поховання в замку – то наше відкриття, та й не тільки...» - розповідає чоловік.

Відверто каже: часто те, що він своїми руками з такими ж, як і сам, ентузіастами, розгріб, виявив, відкрив світові, присвоюють собі більш «паркетні» історики. Він – не «паркетний». Він – «підземний»…



***

Цьогоріч пік екскурсій у підземелля припав на серпень. Взимку, за словами Олега Олексійовича, людей геть мало. Але щоб там не було, він там – п’ять днів на тиждень. Кожних дві години готовий показати, розказати, здивувати чи розчарувати. І навряд чи таке буває, аби когось його екскурсія лишила без вражень.

Його підземелля – і справді – наче портал в якийсь геть інший світ. Мокро. Подекуди – цвіль. Нижній поверх – фактично в болоті. Коридори перегороджені …дротами.

«Можете відкривати!» - командує сивочолий екскурсовод комусь із натовпу туристів. Це означає, що можна знімати дріт із гачка… В руках Виноградова – стара дерев’яна указка. Такими кілька десятків літ тому користувалися у школах.

«А тепер – дивіться у ту дірочку…» - і народ спочатку несміливо, а потім жвавіше підходить до дірки у стіні. Її пробили навмисне, щоби туристи бачили людські останки (а це, очевидно, останки духовенства, що колись тут спочивало у криптах). Всі дивляться, а поміж тим навіть тихенько жартують із самого екскурсовода і з того, як він уміє «з нічого» робити велике диво. Хоча за невеликим отвором у стіні і справді – гора черепів та кісток.

У 17-му столітті храм мав слугувати для оборони міста. Тому двері тут були – міцні та важкі. Збереглися – єдині, на верхньому поверсі. 1616-го року. Їх хранитель підземелля дозволяє навіть сфотографувати.

Для нього самого найтаємничіше місце під луцьким костелом – це гробниця дружини полковника Тализіна, коменданта Луцька. Розказує про особливу енергетику. Про те, від чого померла жінка, яку поховали так помпезно ще у 1795-му. Коли розікрали, історія мовчить… А потім зізнається: продовжує шукати відомості про долю Тализіна. І пошуки не такі вже й безнадійні.

Найочікуваніший момент екскурсії: Олег Олексійович розказує про луцьких привидів. Мовляв, якось фотографував гробницю, помітив на світлинах дивну сутність.

Крок в сторону – черговий коридор із людськими останками. Екскурсовод наголошує: можна тільки глянути, бо вони ще не розкопані. Із землі дійсно виглядають чиїсь останки.

Після того, як костел щедро «поливала» вогнем німецька авіація (а всередині нього ховалися зо два десятка людей), ніхто й ніколи не пробував їх дістати із завалених підвалів. Попри те, що з 90-х років тут проводиться величезна робота силами Олега Виноградова та його помічників-ентузіастів, глобально останками, схоже, так і не займаються. Навіть не так. Не «схоже». А – очевидно. Не дійшла черга…



***

Кому завдячувати тому, що ми тепер маємо Виноградова? Що він не сидить на теплому дивані перед телевізором у затишній квартирі, а навіть вже в досить поважному віці бере свою сіру куртку і йде у підземелля.

Запитую його про це. Мружить очі, думає…

«Вчителька у мене була. Класний керівник. Ховайло Надія Олексіївна. Вона історію викладала і завжди старалася розказати більше, крім того, що треба було вчити. Розказувала так, що навіть нам, малим хлопцям, було цікаво. Якби не вона, я б не став звертати уваги на це все. А так щось, видно, посіяла…» - міркує Олег Олексійович.

Йому 66-ть. Здоров’я згубив десь там, біля підніжжя гробниці дружини Тализіна чи у закиданих сміттям ходах, які розгрібав мало не руками.

«Я себе вважаю простою людиною», - каже у відповідь на запитання про те, чи відчуває себе одним із символів Старого міста.

І справді – проста людина. З небайдужості зробила стільки для того, щоби у нас, лучан, було це дивне й унікальне луцьке підземелля. А щоб могли зробити для цього «непрості» люди?

«Влада? – хмурить брови краєзнавець. – Нашу владу допускати до підземелля не можна. Он польська держава - інша справа, вона щось пробує».

І ці слова болять більше за побачене.

Автор - Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото - Ірина КАБАНОВА.