Дім різних доль, або Там, де чекають …сала. РЕПОРТАЖ

«Якщо чесно, це наше маленьке село»… Алла Гнатюк відкриває кімнату за кімнатою. Десь 32-річний Денис Маркевич, один із наймолодших тутешніх чоловіків, дивиться телевізор. Десь Микола Дручик спішить дочитати вчорашню газету, бо за годину йому «свиням порати». У нього фактично нема кістей рук, але він тут за господаря. Десь оптимісту-візочнику Михайлові Новосаду поневолі приміряють образ Кім Чен Іна…

Тут скільки кімнат, стільки й історій. Різних. В одній, наприклад, на полицях рядочком барвисті коробки з-під фарби для волосся, а з плакату на стіні лукаво підморгує ...Олег Ляшко. А в іншій - у мовчазних сутінках спочиває холодна лампадка. Бо в першій роблять зачіски, а в другій …прощаються.

***

НЕ ТІЛЬКИ ДЛЯ СТАРИХ

Її зазвичай тут називають просто - Вікторівною. Директорові Луцького геріатричного будинку Аллі Гнатюк за тих «надцять» років, доки працює у цих стінах, не раз доводилося спростовувати чутки про жахіття «будинку престарілих». Не те, щоби журналістам. Звичайнісіньким ...сусідам.

“Усе більше й більше людей спершу телефонують до нас, потім приходять дивляться, як тут. Потім щиро дивуються. А тоді переїжджають сюди”, - розповідає Алла Гнатюк.

Чималий корпус був збудований у мікрорайоні Теремне ще у 1980-му. Будували “за совєтів”. Тому споруда - велика і ...холодна.

Понад 100 працівників намагаються вдихнути затишок і тепло у ці стіни. Для 158-ми людей. І справа ж не тільки в батареях. Хоча і в них теж.

Жовтень на фініші, а під одним із корпусів досі оголені труби. Тут ремонтують опалення. Теплицю треба відремонтувати. Мешканцям будинку бракує памперсів і одна з обов’язкових місій керівника подібного закладу: писати листи благодійникам та ...вміти просити.



Важко навіть не те, що ти постійно на перехресті людських доль. Більше за якість моральні чи соціальні питання дошкуляють суто господарські. Коли ти лягаєш спати і думаєш про стіну овочесховища, що вже котрий рік аварійна і на яку котрий рік немає коштів у бюджеті. Бодай би не впала...

Останнім часом змінився середній вік мешканців. Якщо ще недавно більшість людей, які проживали у геріатричному, мали від 80 до 85 літ, то нині - від 70 до 75-ти. І це якраз, переконує, така собі “луна” хоч повільного, але таки відмирання радянського міфу про «будинки престарілих». Бо цей дах не тільки для старих.

“Я завжди кажу: тут у нас пансіонат. Це не режимний об’єкт. Тут нікого силою не тримають”, - зазначає.

Правда, мешканці частенько саме цим і зловживають. Особливо, у день пенсії. Бо 25% пенсії, які мають люди на руки (а 75% іде державі за утримання) комусь вистачає на печиво з цукерками, а комусь - навіть на пиво.

“Ну, є таке. Але ж усі люди. Ніхто ж не втримає того чоловіка, якщо він захоче вийти і щось собі купити. Слава Богу, ніхто не агресивний. Буває, розуміють, що я помітила щось, і запитують: «Ну, ви ж не проти, що я випив?». І завше так підкреслено додають: «Я ж маю право!», - розповідає.

«ПРИЙМАЛЬНЯ», «ПЕРУКАРНЯ» І…

У холі - підкреслено затишно і святково. Але в коридорах не тихо. І тим ця споруда більше схожа на студентський гуртожиток в поважному віці, а не на той режимний об’єкт, яким її часто «малюють».

Тут постійно є лікар-терапевт. Працює психолог. Два відділення. Так звана терапія-1 - для тих, хто може обійтися і без цілодобового нагляду персоналу. І терапія-2, де працівники чергують навіть уночі, бо тут часто люди лежачі або такі, яким трудно самим за собою доглядати.

З їдальні пахне кашею. Дівчата-кухарки метушаться. Алла Вікторівна не встигає роздавати “добрий день”, “як справи”... Тут нема таких, кого вона не знає. Дорогою натрапляємо на кімнату з вивіскою «Громадська приймальня».



“Коли приходять відвідувачі, родичі чи друзі, можуть тут провести час із рідними”, - коментує.

Відчиняємо двері. У «Громадські приймальні» - порожньо.

«А відчините цю?» - запитую, під дверима кімнати для …похорону. Виявляється, є й така. У будинку, де багато хто у буквальному сенсі доживає віку, це навіть необхідність.

Алла Вікторівна секунди дві думає (видно, застала зненацька своїм проханням). Але хтось вже біжить за ключами. Тут стіл, де можна поставити труну. Стільці, на яких можна посидіти і попрощатися. Тут холодна лампадка. Й ікони з пронизливими поглядами святих. Тут теж порожньо. На щастя.




"КІМ ЧЕН ІН" І НАВІТЬ ...ЛЯШКО

Людно знаєте де? В перукарні. Оксана Іванічкіна на всі боки крутиться-вертиться і стриже аж «дим іде». А Михайло Новосад , шевелюру якого саме приводять у порядок, не без усмішки переймається, щоб бува не був «схожий на Кім Чен Іна». Бо я ж фотографую.

“Ви і так гарний. Стрижений чи не стрижений», - сміється директорка до “Кім Чен Іна”.

Михайло Новосад - із тих, хто живе у геріатричному 17 (!) літ. Комунікабельний. Легко розвінчує міфи про те, що життя тут нестерпне. А ще й таким, як він. Бо він - на візку.



«Я не уявляю, як люди живуть десь інше. Тут – все для нас.
Дивіться: тут я можу в будь-який момент виїхати на вулицю, заїхати в душ, у той же туалет. Все підлаштовано. В одне тільки приміщення не можу тут потрапити. В кімнаточку в актовому залі, де колись кіно крутили. Ну, і ще підвал. Але він мені нащо?” - жартує.

У його житті все банально: отримав травму, опинився сам-на-сам і добре знає, що таке жити у звичайній луцькій квартирі.

“Якби я жив в місті, от як я прожив би на 1400 гривень пенсії? Сам? Я розумію, що тут «на руки» лишається мало. Але ж я ні за що не плачу!” - міркує вголос, поки Оксана перетворює його з якогось там «Іна» на Михайла.

"Ви заходьте! Моя 15-та. І там, мабуть, відчинено..." - каже він.



А ТЕПЕР НАВІТЬ ПАНДУС Є. ...НА СЦЕНУ

А в дверях її кімнати - ключ із брелком. На ньому звичайний маленький плюшевий ведмедик. Господиня Тетяна Білітюк щось натхненно вичитує у Фейсбуці і складає із дрібних деталей замки. Каже, замовлення від луцької фірми і маленький підробіток.

Уже 29 років Тетяна на візку. Два десятки літ прожила з батьками у селі Текля на Старовижівщині. Вона починає розказувати про себе і найперше згадує того ж таки Михайла Новосада.

“Якби не ці хлопці (а тут жили і Михайло, і Юра Костюк , і Валерій Бакаєвич), хто зна, як би склалося. А так хлопці-візочники підтримали: “Ми живемо і ти тут житимеш”. …Тато різко помер, потім мама потім на ноги впала. Сестра є, але їй два інваліди – занадто. І я написала Михайлові листа. ...Приїхала, подивилася і вже знала, що тут буду. Для того, щоб оцінити це все, треба було п’ять місяців пожити в центрі, в лісі, побомжувати, понудити, подумати, наскільки оці дівчатка (киває на Аллу Гнатюк) мені рідні…» - каже Тетяна Білітюк.



Хто навчив її не опускати руки?

“От не знаю. Якщо чесно, то мої домашні трошки мене ображали. Вже як ти каліка, то каліка. То тобі вже й нічого не треба. Ні штанів нових, нічого. Але я старалася. Мала повністю паралізовані руки і ноги. Шість років була повністю лежача. Не знаючи слова реабілітація, піднялася. Бо в мене були гантелі, і були дітки. Сусідські дітки. Вони мені самі носили гантельки, еспандери. Сіла у візок і стала працювати. І картоплю копала, і буряки полола. Як? На стільчику. Три рядки займала і…” – вона усміхається, а мені навіть важко уявити подібне.

Тетяна - ще та спортсменка. У пансіонаті - ціла виставка з її медалей. Остання - з літньої спартакіади зі стрільби з лука - ще поки на поличці у кімнаті. А планів... Наприклад, поїхати на фестиваль на Закарпаття у Долину нарцисів.

“Влітку їздила до сестри. Побула місяць, подивилася – і побачила, як там важко і як я добре тут живу. Розумієте: у мене вже є відчуття доми. Це якщо вам сказати просто: по-нашому, по-жіночому. Тут добре. Тут дома. А тим більше зараз, коли всі наші творчі ідеї підтримують. Навіть пандус на сцену тепер зробили”, - знову киває на Аллу Гнатюк.

І ніби й дрібниця, а така промовиста. Ще недавно в актовій залі геріатричного будинку не було пандуса ...на сцену. А як виявилося, він тут так треба. Таким, як Тетяна.

РІВНЯЙСЬ НА БАБУ ШУРУ!

Ще одна з героїнь, які можуть вчити не опускати руки навіть молодих, - Олександра Гуляєва. По-тутешньому - баба Шура. Місцева улюблениця.

Бабі Шурі - 95. Приїхала у луцький пансіонат ще з інтернату в Мильцях. У селі на Старовижівщині, де тепер монастир, колись діяв подібний заклад. Коли у Теремне збудували спеціалізовану установу, всіх мешканців переселили з поліських нетрів в обласний центр.

Народилася поміж двома війнами. Ще у 1922-му. У Сибіру. З чоловіком-військовослужбовцем переїхала до Луцька. Дітей не було. Коли він помер, у військкоматі їй порадили йти в інтернат. Пішла.



Тут кажуть, що баба Шура - зразок невтомності, позитиву (навіть у 95!) і чистоти. Багато років живе не сама. Сусідка Надя - значно молодша. Але через розумову відсталість сама собі не дуже дає раду. Тому баба Шура їй ...за маму.

Поки ця дрібненька сивочола жінка метушиться і наводить лад у своїй кімнатці, її колежанки дивляться серіал у холі. Дивани. Холодильники. Килимки. І на стіні – графік роботи телевізора.

Чи не сваряться між собою за те, що дивитися?

Бабусі хором кажуть, що ні. А сивочолий чоловік у куточку дивана тільки всміхається. Присіла поруч. Кажу: «А ви звідки?». І чую: «А я не бачу вас. Сім років вже не бачу».



«ДІТЕЙ МАЮ. НОГИ НЕ МАЮ»

«А я платнічка», - замість привітання каже Надія Шадріна. У її оселі теж затишно. На шафі плакат із «Отченашем», на тумбочці поруч два шприци з інсуліном. Уже набрані, готові…

Через цукровий діабет, яким хворіє багато років, лучанка втратила здоров’я. Зізнається, удома, сама у квартирі на четвертому поверсі, «вила» і «тричі хотіла з балкону кинутися». Спасло те, що «не змогла себе над перилами підняти».

«Дітей маю. Внучку маю. Ноги не маю і очей не маю», - без емоцій розказує вона.

«Платнічка» - означає, що Надія Григорівна платить за своє проживання у пансіонаті. Немало. Приблизно 6 тис. грн. Таких під цим дахом зараз семеро.



"Я тут – цілісінький рік. Рідні відвідують постійно. «Сама захотіла. Дзвонила до Вікторівни, до дівчат-медсестер. Вже всіх по телефону знала. Просилася. А мені казали: тільки на платній основі», - згадує (право на проживання у пансіонаті мають тільки одинокі престарілі люди або одинокі інваліди 1 та 2 груп).

І помитися допоможуть, й інсулін у шприци наберуть, і розрадять. В одному дорікає (не персоналу - державі): надто дорога ціна за проживання. А ще якщо зважити, що для «платнічок» і для звичайних мешканців умови – ті ж. Це щастя, зауважує, що їй вдалося домовитися з дітьми. За неї платить старший син (а їх у жінки троє).

«А я оформила на нього свою квартиру»…



«А ДАВАЙТЕ ЗАКОЛЕМО СВИНЮ І ПОЇДЕМО НА ПІКНІК»

У кожній із почутих цього дня розповідей було одне спільне. Всі ці люди казали щось на кшталт: «Якщо порівняти з тим, що було раніше…».

Михайло Новосад згадував, наприклад, як у певний період тут їли «морковні і бурякові котлети».

«Нас тепер чують». «Ми тепер навіть у зоопарк їздили». «У нас був день іменинника»… Наслухатися можна чимало. Такі прості здавалося б, але виходить, що такі важливі речі.

«Ми дуже стараємося, щоб вони спілкувалися. І щоб бачили, що є життя і поза цими стінами. Тому вже кілька разів збирали всіх і виїздили то в замок, то дійсно в зоопарк. І спершу це все сприймали насторожено. А потім так розохотилися, що вже ловили мене й казали: «А давайте заколемо свиню (а пансіонат має і свій город, і кілька свиней у хліві) й поїдемо на пікнік!». Тепер я думаю, як би то виїхати десь на якесь озеро», - каже директор закладу.



***

У холі пансіонату зустріла дітей.

Школярі з Рованців привезли гостинці. Варення, огірки з помідорами у банках. Щоб «маминими закрутками» урізноманітнити хай би там що, а таки «державне» меню. І справді потішили. Навіть таким, здавалося б, елементарним.

«Що нам привезти наступного разу?» - перепиняє Аллу Вікторівну вчителька Оксана Царикова.

«Що? – всміхається та. – Якщо чесно, тут дуже люблять печиво і …сало».

Сало. Спогад про дому. Маленькі шматочки домашнього щастя.

Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.