Костели, замок і... «психушка». ЗАНЕСЛО В СЕЛО

«Візьміть ковбаски! Свіжа, смачна. За ціну домовимось…» Перше, що чуєш, вийшовши з автобуса у центрі Олики.

Типовий базарний день. Попри ранню годину, людей – море. Взуття, коври, одяг, парфуми… М’ясо – просто на прилавках. Більшість торгашів – не місцеві, торгуються - аж гай шумить.

За базарними шоу суворо спостерігають величні мури історико-архітектурних пам’яток, які встигли уже чимало побачити.

Місцевих жителів давно не дивують раптові туристи, журналісти чи іноземні гості. Багато охочих приїздить подивитись на старовинні бастіони, костели та кладовища. Знав би хто, скільки таємниць вони поховали…


***

«А З ВІКОН ПАЛАЦУ ПРИВІТНО МАХАЮТЬ «ПСИХИ»

Волинський «Версаль». Саме так багато істориків називають палац Радзивілів, побудований ще у середині 16 століття за князювання Миколи Радзивіла Чорного. Колись до парадного входу можна було під’їхати через кам’яний міст у вигляді арки, рів під яким був заповнений водою. Біля іншого входу у замок гостей зустрічала велична двоярусна вежа з годинником. Кам’яний мур оберігав сад довкола замку, а поруч виблискував невеликий ставок. За безпеку навколо «відповідали» чотири чималі бастіони.



Велична «домівка» Радзивілів витримала чимало облог, слугувала шпиталем, пережила кілька пожеж часів Другої світової війни.

Відтоді унікальний історичний і архітектурний комплекс зазнав кардинальних змін.

З середини 50-х років у палаці оселилася Волинська психіатрична лікарня, яка існує донині. Тут лікуються близько 200 пацієнтів, які привітно махають випадковим перехожим із заґратованих вікон.



Ззовні, замість гладеньких стін – майже розбита цегла, яка ледве тримає будівлю. Уся розмальована написами 21 століття: «Люблю Віку», «Тут була Даша»… У вітальні – палата, в бастіоні – рентгенкабінет, в надвірній брамі – санпропускник. На задньому дворі – руїни, які слугують «господарськими будівлями».



По обидва боки розташувались ще два блоки «психушки». І якщо в центральному зробили більш-менш належні умови для лікування душевно хворих, то у сусідніх… можна знімати фільми жахів. Тут порожньо і моторошно.

Спорожнілі коридори й палати. На підлозі – пожовкле сухе листя,яке, здається, лежить тут цілий рік. Розбиті заґратовані вікна, з-під яких скло не забирали, мабуть, останні років десять, а сонячні промені все одно не можуть пробитись. Крізь обідрані синьо-зелені стіни «пробивається» цегла. Двері окремих кабінетів досі прикрашають таблички російською, які лишились ще з радянських часів. За сильного вітру в далині чути скрип дверей, які не змазували, мабуть, з часів «совєтів». Пройтись цими коридорами – не для слабкодухих.



За «психушкою» відкривається захопливий краєвид. Виблискує сріблом ставок, бастіони поросли яскравим червоним плющем. А вдалині - різнокольорові дерева, що майже скинули своє листя. Псує картину лиш запах горілого вугілля і фекалій…

По дорозі зустрічаю чоловіка у синій кофтині та на велосипеді. Це - Святослав Казимирович. Живе тут, скільки себе пам'ятає.

«Що то за болото посеред Олики?» - запитую, киваючи на невелику водойму одразу за палацом.

«То не болото, то ставок у нас такий. Хоч болотом краще називати...Давним-давно тут князь жив і ставок був частиною отого-во палацу. Сад такий гарний навколо. Оно там, на іншому березі (показує) була ще одна хатина, теж його. А потім… Пройшло багато років, закинули все і отаке маємо», - відповідає чоловік.



Тепер ставок належить рибному господарству. Час від часу сюди «закидають» рибу, щоб місцеві рибалки мали що половити.

Між ставком та розваленими бастіонами, які вже давно поросли плющем, кущами та бур’яном, біжить невелика глиняна дорога. Напряму до костелу Святої Трійці.

«ТЕСТ НА СМІЛИВІСТЬ, АБО ВІДІРВАТИСЬ ВІД ЗЕМЛІ У ПОГОНІ ЗА ЕКСКЛЮЗИВОМ»

На подвір’ї костелу – розкидані дерев’яні балки, цемент, плитка, цегла… Одразу розумієш: тут щось будують. А у випадку костелу Святої Трійці – відбудовують. Змурована у 17 столітті святиня, свого часу, вважалася найкрасивішим храмом всієї Волині та найгарнішим бароковим костелом Польщі. Тож не дивно, що його реставрація – один з найдорожчих польських проектів на території України.

Ця будівля має свою, особливу атмосферу. І не треба бути архітектором, чи великим знавцем мистецтва, щоб відчути усю велич храму, яка не згасла попри занедбаний стан.



Поблукати навколо костелу можуть усі, а ось потрапити усередину – не кожен, через реставрацію. Головний вхід до святині зачинений. Допитливих туристів зустрічають лише апостоли Петро, Павло, святі Войцех та Станіслав. Над залізними дверима - рідкісна скульптура Бога, який, ніби запрошує до храму. Колись фасад був оздоблений п’ятьма видами мармуру, а на ньому напис латиною – «DEUS DE TUIS DONIS TIBI OFFERIMUS», що в перекладі означає «Тобі Боже цей дар жертвуємо». По обидва боки – дерев’яні годинники. На них час зупинився уже навіки. Тепер тут усе роздовбане, ледве-ледве «дихає». Та латинський напис і досі можна розгледіти.


«А зсередини хочеш побачити? Принеси ключ!» - раптом чую за спиною.

Шестеро будівельників у формі В’ячеслав, Тадек, Іван, Віталій, Сергій та Андрій, побачивши у мене на шиї фотоапарат, взялися бути екскурсоводами. Чую, як хтось розмовляє польською. Виявилось, пліч-о-пліч з волинянами над відбудовою храму працюють поляки.

Одразу за «фасадними» залізними дверима ще одні, дерев’яні. На них – скринька на пожертви.


Усередині костелу від підлоги до стелі усе заставлене спеціальними будівельними конструкціями. Але просторо. Очі розбігаються – хочеться оглянути кожну стіну, побачити усі скульптури, знайти яку-небудь фреску. Та все це, поки що, у напівзруйнованому стані.

Робочі кажуть, що гроші на реставрацію дають поляки, нащадки Радзивілів. І дають чимало…А ще, тут свого часу хотіли зробити резиденцію екс-президента Леоніда Кучми, але у справу теж втрутились поляки і не дозволили.

«Тут під костелом ще крипти є. Але там темно, хоч в око стрель…Не злякаєтесь спуститись?» - запитує В’ячеслав, побачивши моє захоплення.

«А можна?» - з цікавістю питаю.

«Можна. Я сьогодні добрий», - жартує він.


У криптах – кілька саркофагів з кістками Радзивілів. Ще чимало – замуровані. Дістатись до них - завдання не з простих. За словами В’ячеслава, всього під стінами костелу поховано 138 людей з величного роду.

Але не тільки підземними криптами будівельники-«екскурсоводи» вирішили перевірити мою сміливість…

«Ну що, а тепер наверх?» - запитують, допомагаючи вибратись з підземелля.

«Наверх – то після смерті (сміюсь). А на оці штуки (показую на конструкції) я не полізу, висоти дуже боюсь», - відповідаю.

«Та нє, там брудно. Наверх, це наверх. Під стелю. Там можна пройтись по карнизу...Фотки класні вийдуть», - припрошує В’ячеслав.

І тут розумію, що страх висоти таки доведеться перебороти, бо втрачати шанс зробити унікальні знімки не можна.

За кілька хвилин підіймання крутими сходами не втримуюсь і запитую, на яку висоту ведуть.

«Десь 16 метрів. Але цей…Там карниз не дуже широкий, то ви з рюкзаком обережніше»

Кров похолола. Краще б нічого не питала…

Та коли піднялись над залою костелу – не пошкодувала, ані разу.


«Я тут подумав…Раз ми вже так високо, то може ще на 2-3 метри піднімемось? Там є одне місце на зовнішній стіні. Ще вужче, ніж карниз, але все село видно», - уже зовсім «знущається» з мене В’ячеслав.

І ми полізли вище. А по дорозі в голові лунало: «Мама, куди мене занесло…»

Та В’ячеслав не обманув. Стоячи на невеличкому карнизі зовнішньої стіни перед очима розкидається усе село. Он базар десь там унизу, лівіше видніється сільрада, праворуч – психлікарня, школа, ще один храм, а у далині – срібний ставок і ліси.


Тремтячими ногами нарешті спускаємось на землю. За костелом стоїть стара дзвіниця. Дзвонів тут вже немає. Кажуть, вони були закопані у землю за війни кимось із місцевих.


Навпроти – продовгуватий древ’яний будинок, з хрестами та гарними квітами на підвіконні. Поки костел на реставрації, там живе римо-католицький священик. Та, на жаль, господаря вдома ми не застали.


І хоч костел Святої Трійці дуже поруйнований, дух старовини лише додає йому незрівняного шарму. Хтозна, чи той дух не зникне після реставрації, разом з тріщинами на стінах, чи не загубиться у нових кольорах…

А поки тут триває реконструкція, віряни моляться в малому костелі святих Петра і Павла.

«КОСТЕЛ ПЕТРА Й ПАВЛА – ОДИН ІЗ НАЙСТАРІШИХ ХРАМІВ ВОЛИНІ»

Поруч з величним і громіздким костелом Святої Трійці та бастіонів замку Радзивілів непримітним виглядає костел Святих Петра й Павла.
Це – найдавніший католицький храм на Волині. Достеменно ніхто не знає, коли він був збудований, та прийнято вважати, що у 1450-х роках. Також існує версія, що в 1450 році на цьому місці була побудована дерев`яна церква, а нинішній храм з`явився через сто років.


Тривалий час костел використовувався як капличка. Згодом, Микола Радзивіл Чорний зробив тут протестантський храм. Проте після смерті Миколи костел дістався його сину у спадок і перейшов до римо-католицизму.

Подейкують, що поруч з храмом похована дружина Станіслава Радзивіла.


Сьогодні Петропавлівський костел теж реставрується і нагадує радше похмуру сіру хатину з бетону. Та все ж, є постійно діючим римо-католицьким храмом і вміщує всього 30 чоловік, як і 500 років тому.

Богослужіння латинською та українською мовою проводить ксьондз. У інший час костел зачинений.

«МІСЦЕ, ПРО ЯКЕ НЕ ЛЮБЛЯТЬ ГОВОРИТИ»

Поруч з костелами, замком і бастіонами знайшла своє місце сувора стара будівля із червоної цегли. Подекуди сильно оббитої. По обидва боки – невеличкі двори, захищені високими стінами із колючим дротом зверху. На вікнах - товсті грати, які виходять просто на вулицю. Над входом старі цифри -«1901». Не найпривабливіше місце для туристів… Але не помітити його неможливо.


На початку 20-го століття будівля слугувала міською управою. Звідти й дата, яку, схоже, ніхто не збирається замальовувати.

Обійшовши приміщення справа натрапляєш на відчинені залізні ворота. Ні охорони, ні когось ще…

Перед воротами – аптечний пункт. Теж відчинений, але навіть там – нікого.

Мандрую далі, на задній двір. Тут болото. Під зовнішню стіну «тулиться» дерев’яна прибудова. Стукаю у двері, сподіваючись знайти хоч одну живу душу. Тиша. Відчиняю. Усередині теж порожньо, тільки білий халат висить на стіні. Ймовірно, тут приймає якийсь лікар.


Зліва від незрозумілої прибудови до стіни «приріс» наглядовий пункт. Невелика квадратна вишка, де, мабуть, мав би бути охоронець. Але порожньо…

Нарешті зустрічаю жіночку з клунком речей в руках.

«Не підкажете, що то за місце?» - запитую радіючи, що хоч когось зустріла.

«Я тут живу», - коротко відповідає та і пришвидшує ходу.

Зрозумівши, що тут шукати нічого повертаюсь до центру, де базар. Там то люди люблять поговорити!

Зустрічаю бабусю й одразу ж запитую, що то за моторошна будівля за кілька десятків метрів.

«Там цеє… Жіноча тюрма. Не люблять тут про те говорити. І ви краще не розпитуйте», - сухо відповідає і йде далі, по справам.

Хоча, як згодом вдалось з'ясувати - ніяка це не тюрма, а тим більше - не жіноча. Це ще один корпус психіатричної лікарні, де лікують чоловіків, хворих на туберкульоз.

***
Розповідати про Олику можна довго і натхненно. Замок та довколишні пам’ятки відновлюють. Потрібно лише трохи часу і зусиль небайдужих людей. Та в реальності Олика – напівруїна. Тут, здається, зупинився час. Десь іще за Радзивілів…

Тільки гомін базару повертає до реальності.

Ірина КАБАНОВА
Фото автора