Дольськ: там, де пани палаци будували. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Сьогодні це скромне село. З помаранчевими гірками гарбузів попід парканами. З сітками кукурудзи під стріхою старих клунь. З обдертим магазином під гучною назвою «Хрещатик» у центрі. З руїнами замість колгоспу. І віднедавна новою вулицею з дивною назвою ...Кримська.

Дольськ. Село, що увійшло в історію, як місце розташування колись одного з найрозкішніших палаців Волині. Що лишилося від давньої розкоші?.. І чи є шанси у кількох десятків малих мешканців села, що поки вперто топчуть пороги школи, яку щороку наново закривають, зберегти і примножити все те, що тут було і є?



КОЛГОСПУ НЕМА. ШКОЛА ПОКИ Є...

Був рясний-рясний дощ. Може, у погожий день Дольськ інший. Та я застала його порожнім і …мокрим. Доцвітало село останніми хризантемами у передчутті зими.

На вулицях – ні людини. Над сільрадою - синьо-жовтий стяг. За парканами ховаються хати. Де старіша, там так по-волинськи дбайливо вифарбувана у жовтий, зелений чи вишневий – як на бабиних килимках. Де новіша – там мурована, відгороджена від світу вже не штахетами, а як мінімум металопрофілем. А десь і зовсім якась уже «сива» від недолі, сідає вікнами у сиру землю, підпирається бур’янами і рихтується вже в потойбіччя.

Серце Турійщини. Землі, що не лишалася байдужою до жодних історичних перипетій. Біля невеличкої школи натрапляю на дошку оголошень. Поросла мохом.

«Хм, не ті тепер перипетії…» - подумалося. Але я помилялася…



…Вона хвацько розрубувала гарбузи чималою сокирою. Потім присідала біля них навколішки і вигрібала з серцевини жменями мокрі гарбузки. Час від часу гріла руки, що мерзли від вітру й дощу. Помітила фотокамеру - усміхнуся в зелену заквітчану хустку.

- Ой тільки не мене! – аж руками замахала.

Бо, виявляється, гарбузи фотографувати – будь ласка. А от «гарбузову господиню» – під настрій…

- Вам найперше треба до Надії Дем’янівни. Аби ви до неї поїхали… Вона ТАКА жінка. Нема в Дольську такеї хати, щоб про неї щось добре не сказали. Вона брала чужих дітей за руку і везла їх поступати. Вона до самого Ющенка нам газ вибивати їздила!.. – розійшлася Любов Євчук.



Це її, колишнього секретаря Дольської сільради, я на мить відірвала від осінніх селянських клопотів.

Все у них в Дольську, каже, звично. Колгоспу вже нема. Школа? Школа поки є… Але дивись – і «закривають».

- Он ФАП, - показує. – Он там - кримчани…

160 ЯЛТИНСЬКИХ ОРХІДЕЙ …НА ПОЛІСЬКІ ГАРБУЗИ І ХРИЗАНТЕМИ



Перш, ніж напроситися у гості до кримських переселенців, які за три роки зуміли зробити в Дольську маленьку революцію, йду «в розвідку»…

- А село до них – як? Дружно? – запитую в тієї ж Любові Михайлівни.

- Спершу то люди їх шкодували вельми і все носили. Знаєте, як українці… Бо коли добра людина, то вона й іншим добра хоче. А потім побачили, що ті хлопці – хо-хо-хох! Вони ще нашим людям помогти можуть. Йдіте туди на Кримську… - інтригує.

Там, куди кинула рукою сільська жінка, - хащі. Інтуїція підказує: тут був колгосп. Згодом за нетрями зринають верхівки колгоспних руїн. Не вписується у пейзаж хіба стрункий рядок новеньких електроопор. Звідки вони тут, стає зрозуміло, коли перед очима постає чиясь садиба.

Білий паркан. Заквітчана хатина. Неозброєним оком видно, що недавно добудована.

- Ми, до речі, збільшили Дольськ на 170 гектарів. Щоб це все узаконити, змінили межі села. Тепер тут є вулиці Кримська і Сонячна! А ще недавно тут було таке ж… - посміхаючись виходить назустріч Валерій Поліщук і показує на ребра ще вцілілого колгоспного добра.



Він ще не так давно керував рестораном у розкішній Лівадії. Сьогодні у селі на Волині вирощує квіти, овочі, розводить павичів та екзотичних курей. І …потроху будує дім, який до 2014-го був недоваленим …пунктом штучного осіменіння.

Його товариш Геннадій Чудновець і собі робить маленьке «чудо» у волинському Дольську. У минулому викладач англійської однієї зі спеціалізованих ялтинських гімназій, ведучий тренер міжнародної федерації член гідів-перекладачів …вчить іноземної сільську дітлашню.

«Кримський бандера» Валерій Поліщук, як він сам себе жартома називає, у дитинстві провів у Дольську не одні свої літні канікули, бо звідси родом його мама. Саме тому, очевидно, у піковий момент спекотного 2014-го з Ялти приїхав на Волинь.



- У нас все трохи інакше. Ми лишили там акваріум на тонну... Не було такого, щоб ми не висадили квітів... Ми лишили там 160 (!) орхідей... І це все не москалі, це українці-ялтинці! – з ностальгією.

Із 2014-го ні Григорій, ні Валерій не були в Криму. Свої орхідеї замінили на гарбузи та хризантеми. Взялися вирощувати у теплиці квіти та овочі. На місці розкішного панського палацу організовують …фестивалі. Й щодня показують людям, як можна стати на ноги, навіть якщо тебе одного дня вирвали з корінням з рідної землі.

Крім кримських «бандер», у Дольську є і «луганські». У цієї родини теж своя історія «втечі». Далі рідної землі не втечеш, правда. Осіли на краєчку Волині.

- Просто знайшли це місце в інтернеті, побачили, що будинок продається. А ще навіть живучи там, в Луганську, багато з чоловіком їздили подорожувати. Особливо любили «Буковель». А тому завше мріяли про свій готельчик, - розповідає корінна луганчанка Ірина Болдар.



Тепер вони його мають: база відпочинку на самісінькому березі озера Дольське «Вишнева садиба» охоче приймає гостей. А родина Болдарів так файно «вписалися» у громаду сільських господарів, що відрізнити їх від корінних може хіба …стіл. До приїзду «луганських» у Дольську окрошку навряд чи хто готував.

І поки місцеві живуть з думкою про те, що «все пропало», а їхнє село потроху «вмирає» (як дехто думає), отак-от «чужинці» доводять, що – навпаки…

ПАЛАЦ. САД. ОРАНЖЕРЕЇ І «РОМАНТИЧНА ХАТА»: СПАДОК МАРШАЛКА МОШИНСЬКОГО



Після Любові Євчук та Валерія Поліщука місію показати журналісту село мимоволі бере на себе Геннадій Чудновець. Я щаслива, бо не кожен день гід, який за рівнем професійної підготовки всього 14 у світі, тобі розказує про таємниці волинської глибинки.

Він – один із тих, кому тут не байдуже до історії краю. Хата, яку кримчани спорудили на місці пункту штучного осіменіння – у межах колишнього розкішного маєтку польського маршалка Фредеріка Мошинського.

У спадок Дольську Мошинський залишив розкішний палац і …досі не розвінчані й не підтверджені легенди. Військовий діяч Речі Посполитої. Генерал-майор польської армії, посол польського сейму, секретар великий литовський, останній маршалок великий коронний…



Кінець 18 – початок 19 століття. На березі найбільшого озера (а їх у селі аж п’ять) постав величезний палац. Два поверхи. Довжина будівлі – більше 120 метрів. Добротні підвали. Унікальний парк на території маєтку. З клумбами, газонами, оранжереєю, альтанками у формі грецьких храмів, системою каналів, через які виходила «зайва» вода… У пам’яті старожилів лишилася згадка про «романтичну хату» посеред парку, зсередини оздоблену фресками та килимами. На той час дольський парк був одним із найкращих на території Волині і його упевнено можна назвати «волинською софіївкою».

У Мошинського була чимала бібліотека, яку той нібито заповів і передав Кременецькому ліцеєві. А тому можливо, частина спадку маршалка ще десь мандрує світами у вигляді цінних старовинних книг.

- Кажуть, оцей каштан з тих часів лишився, - спиняється Геннадій біля напівживого дерева. – А на місці саду, до речі, ще й нині можна натрапити на дику малину та червону смородину…



Уже після Першої світової палац і весь маєток опинився у власності графів Жищевських. Та перед приходом совєтів старому графу нічого іншого не лишалося, як вивезти все добро до Польщі.

- Він лишався тут до останнього. А вже коли виїжджав назовсім, то став на повен зріст, зняв капелюха і заплакав, - розказував Геннадій так, що здавалося ось-ось із глибини сивої від дощу вулиці покажеться привид того самого графа.

А по Другій світовій від палаців лишилися тільки льохи. По війні вони слугували селянам за …житло. Ще деякий час колгосп сушив у панських льохах льон. А потім добротну цеглу просто розібрали хто куди.

ХАТА, ДЕ ЖИВЕ НАДІЯ



- Ви тільки ж не забудьте до Надії Дем’янівни зайти… - немилосердно періщив дощ, а Любов Євчук чекала на мене біля своїх гарбузів.

Пояснюю, що мушу їхати, тому «можливо, іншим разом»…

- Боже, вона така чутлива, так вас чекала… Після інсульту ж. Хоч би не вмерла тепер… - зітхає.

Прощаюся з пані Любою, але її «хоч би не вмерла» стукає у скронях.

Надія Свігун і справді чекала. У хаті – бездоганна чистота. Мереживною скатертиною накритий круглий стіл. На стінах – світлини. З вікна – окраїна старого Дольська.



Багато років тому сільська бібліотекарка з бідової родини взялася досліджувати історію села. Їй вдавалося неймовірне… За маленькою заміткою з газети «Правда» вона знайшла вірменина-розвідника Бекчяна, який за визволення Дольська отримав орден Леніна, і одного дня дочекалася від нього телеграми: «Еду. Встречайте». Написала консулу Угорщини і, маючи єдине свідчення смерті загибелі батька-фронтовика – похоронку, знайшла його могилу в Угорщині й поклала до неї квіти. З’ясувала, що місцевий житель Сергій Потапчук колись служив з самим Василем Чапаєвим і навіть має спільне фото на згадку. Не знаючи німецької, стала …вчителем німецької мови, а згодом вивчила її і здобула освіту. Колись не знала, як доїхати до міністерства сільського господарства, а зустріла на сходах Кабміну Віктора Ющенка і той завіз її під самісінький поріг…

- Я йому так і сказала: «А я вас знаю». Він пояснював-пояснював мені, як пройти до міністерства. Але ж я не орієнтувалася у столиці. Зрештою, каже: «Сідайте я вас завезу». Сіла в машину. Познайомилися. Кажу, що з Волині. А він мені: «Як же я люблю вашу «Волинь моя!». То кажу: «Ви їдьте, а я співати буду». Так і завіз. Було таке, - згадує…



Не один десяток років ця жінка доглядала хворого сина з невиліковним діагнозом. Каже, колись професор дивувався, як їй це вдалося, бо «стільки не живуть». А тепер лишилася сама.

- Всякого буває. Іноді так вичитаю… А коли поговорю з ким, стає легше, - поправляє під хусткою неслухняну сиву волосину.
Надія догоряє у хаті під виноградом. Мовчить «брехунець». Але все, чим ця проста сільська жінка горіла і жила, вона дивним чином змогла надрукувати у книжці про Дольськ, якої у самої тільки два примірники.

***

- Ви той Дольськ «вздовж і впоперек» вже вивчили у різних часових вимірах, як він вам нині? – цікавлюся в порозі.

- Ай, ви мене таке не питайте, - ніяковіє Надія Дем’янівна.

А згодом замислиться. Гляне кудись поверх позеленілого від осінньої сирості паркану, поверх останніх жоржин з хризантемами...

- В усякому випадку людям тепер не важче. Бо тако дивлюся: хоч і не палаци, але ж і не льохи…

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Не ковбасою єдиною: Домна, Коржик і... циганська сповідь. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.