Про мерські амбіції і колиску Д’Артаньяна: розмова із лучанином Андрієм Осіповим. ФОТО

Вихідний, 8 ранку, туман. Замість того, аби поніжитися під теплою ковдрою того суботнього ранку - трясуся в напівпорожньому одеському трамваї. Слухаю музику і жваві розмови бабусь, які бозна-куди поспішають з самого ранечку, думаю про те, куди і до кого я їду. А їду я на зустріч з Андрієм Осіповим - колишнім депутатом Луцької міської ради, луцьким адвокатом, а з минулого року - керівником Одеської кіностудії. Від розмови чекаю багато обіцянок (ну депутат же, хай і колишній!), нудної інформації про закони (то ж юрист!) і мінімум цікавинок про кіностудію (ну людина ж недавно там працює).

Одеська кіностудія - це 7 гектарів землі “у самого синего моря” на вулиці Зарічній - тій самій, якою гуляли навесні герої однойменного фільму. На її території - купа хатинок-павільйонів, недобудова і 4-поверхова адміністративна будівля. Не помітити її важко - синя будівля з великим надписом “Одеська кіностудія” і знаменитим логотипом-корабликом.

Кабінет директора - на другом поверсі. У коридорі на шляху до нього стіна густо завішані знімками і стопкадрами з відомих кінострічок. Заходжу до кабінету. І, перш, ніж познайомитися наживо з Андрієм, відзначаю для себе розкішні меблі і… величезні кінокамери?

“А-а-а, - відповідає на мій здивований погляд господар кабінету, - це я придумав. Раніше цей кабінет нічим не відрізнявся від кабінету директора заводу, наприклад. А тепер видно, що це кабінет людини, яка пов'язана з кіно”.

“Я буду говорити багато. Бо як не говорити про те, що любиш? То ви мене перебивайте, зупиняйте, якщо що”, - зразу ж попереджає мене співрозмовник і додає, що на інтерв’ю має лише годину, далі мусить їхати до Києва.

“ЯК ВАС СЮДИ ЗАНЕСЛО?”

Починаю з питань про найцікавіше для себе: як це він, уродженець Росії, екс-депутат Луцької міської ради і юрист з багаторічним стажем опинився раптом в кріслі очільника Одеської кіностудії?



– Я 20 років працюю - юристом. Люди часто сприймають цю професію як обслуговуючий персонал: як прибиральницю чи водія на підприємстві, просто функція інша. Завжди хотів змінити таке ставлення. Юристи – це знавці процедур та регламентів. Тому цей фах дуже добре підходить для управління підприємством…

Взимку позаминулого року я працював у Києві в юридичній компанії, що обслуговувала одного з акціонерів кіностудії. В грудні 2016-го очікувалася зміна управління кіностудії і шукали когось, хто зможе тимчасово зайняти посаду керівника.

Запропонували мені стати директором на 4-5 місяців. За цей час я мав розібратися з кількома сумнівними угодами, навести лад в трудових відносинах, завершити деякі судові справи, залагодити конфлікти... Я знаюся на менеджменті в кризових ситуаціях, тому й погодився.

Між труднощами мені вдалося добитися деяких успіхів. Акціонери це помітили - і запропонували лишитися на посаді вже на постійній основі.

Довго думав… Не готовий був на такий крок: братися за іншу професію, хотілося все ж продовжувати кар’єру юриста. Врешті таки погодився, бо не зміг полишити розпочаті справи, робота керівника пов’язана із особистими зобов’язаннями. 8 грудня 2017 року мене офіційно обрали на посаду голови правління строком на 5 років.



“ПЕВНО ВЖЕ Й ЗАБУЛИ ПРО ЛУЦЬК…”

“А як щодо Луцька? - питаю. - Не думаєте коли-небудь повернутися?”

– Вже майже три роки живу в Києві. Але в Луцьку в мене досі є житло. Перед тим як переїхати після закінчення депутатської каденції, я запланував покращити житлові умови для своєї сім’ї. Тому купив гарну квартиру, яку шкода продавати. Так я лишаю якийсь якір там. Біля Луцька живе моя мама, сестра, племінник. Я 20 років прожив у Луцьку, полюбив це місто як рідне.

Час від часу читаю про Луцьк: стрічка Фейсбуку не дає забути. Іноді заходжу на волинські сайти. Але десь з середини минулого року не так активно цікавлюся подіями на Волині. Бо ж нічого не міняється! Ситуація перетворилася на якесь сумно-смішне болото. Все прогнозовано: визначилися полюси, скандал перейшов у площину обміну звинуваченнями, не більше.

Щодо моїх політичних амбіцій - я однозначно не хочу бути місцевим депутатом. Для мене ця сторінка закрита. Не полишає відчуття непотрібності депутатів. Деякі люди досі вважають, що депутати міських рад отримують зарплати, пиляють бюджет. Звичайно, є різні, але переважна більшість нічого не має. Суспільство повинно їх підтримувати - ви ж самі їх вибирали. Натомість серед людей панує певна ненавість до депутатів. В таких умовах складно працювати.



Певно багатьом цікаво, чи маю я амбіції бути міським головою Луцька… Відповім чесно - маю! Навесні минулого року, коли ще робота на кіностудії була тимчасовою, я розумів, що є можливість позмагатися за цю посаду. Але зараз я боюся, що новий мер Луцька нічого не зможе змінити: розклад депутатських сил визначений, тож він буде хіба що щось згладжувати, зменшувати негативи, але докорінно змінити систему буде не в силах. Тому я вважаю, що вибори мера будуть ефективні лише з одночасними виборами нових депутатів.

Луцьк має гарне геополітичне положення, хороші контакти. Воно є невеликим і не малим. Комфортним для виховання дітей і ведення бізнесу. Це місто має усі умови, щоб швидко розвиватися. Якщо б у мене була можливість сформувати таку собі “дрім тім” (команда мрії - ред.), то Луцьк вже через рік-півтора міг би пройти “точку неповернення” і перейти на якісно новий етап розвитку.

Тож амбіції в мене є. Скажу відверто, що вже кілька разів брав участь у зустрічах з поважними і авторитетними людьми щодо обговорення цієї теми. Але я не впевнений, що це треба робити зараз. Зважаючи на мій вік, я маю ще достатьно часу, щоб над цим поміркувати. Можливо цього ніколи й не станеться, а може станеться вже скоро.

ФІЛЬМИ ЗНИЩУВАЛА “СРІБНА ЛИХОМАНКА”

Все ж, мені не терпиться розпитати про кіностудію. А заодно й перевірити, чи встиг Андрій Осіпов хоч трохи познайомитися з її роботою, чи читав історію, чи перелічить хоч кілька фільмів, що створювалися тут. Питаю й про улюблені, а сама вже знаю напевно - зараз скаже “Місце зустрічі змінити не можна”, “Пригоди електроніка” чи “Д’Aртаньян”.

“Всього в доробку кіностудії близько 500 фільмів”, - каже Осіпов. А я подумки: “Прома-а-азав, я ж в Інтернеті лише про 300 читала!” Але вже скоро розумію, що “промазала” таки я: директор починає так і сипати датами, цифрами, прізвищами…

– Точну кількість кінострічок, знятих на Одеській кіностудії, ніхто вам не назве. Хтось каже 400, хтось - 600, проте більшість говорять про 500. Справа в тому, що наприкінці 1980-х років була така собі “срібна лихоманка”, а в знімальній плівці є невелика кількість срібла. От її й знищували, аби здати ці кілька грамів срібла.



Щодо улюблених… Абсолютно мій фільм - “Секретний фарватер”. Уявіть собі: я з дитинства обожнюю це кіно, дивився його багато разів, а потім приїжджаю сюди працювати і знайомлюся з Вадимом Костроменком - режисером, що його знімав. Знайомство із цією світлою людиною - великий подарунок долі. Це чудовий чоловік і справжня легенда українського кіно, надзвичайний оператор, режисер, сценарист, письменник. Дуже шкода, що його вже немає з нами.

“ЯК ВИ СТАВИТЕСЯ ДО ЗАБОРОНИ РАДЯНСЬКИХ ФІЛЬМІВ?”

Спадок Одеської кіностудії - то великою мірою спадок радянський. А в Україні у 2015-му Верховна Рада України прийняла закон, що обмежує поширення російського та радянського кіно. Парламентарі заборонили показ навіть тих фільмів, де серед позитивних героїв є співробітники (у тому числі колишні або позаштатні) органів держави-агресора, радянських органів безпеки.

– Не можна говорити, що Одеська кіностудія - це радянське кіно. Історія нашого підприємства почалася ще до появи СРСР. У 1907 році в Одесі з’явилися перші приватні кінопавільони. Отам, де супермаркет (показує рукою через дорогу, - ред.), були кіноательє. Вони починали знімати перше українське національне кіно. Хоча значна частина доробку кіностудії справді припадає на часи СРСР.

Щодо обмеження показу російського і радянського кіно в Україні… Знаєте, я за політкоректність, єдині стандарти, чесність та плюралізм. Наприклад, якщо якусь картину намалював художник, якого суспільство нині вважає покидьком – цей твір усе одно має право на існування. Заборонити його можна тільки тоді, коли він підштовхує інших людей вбивати одне одного, а не у випадку, якщо її автор - негідник.



До того ж, мене ще в університеті вчили, що публічно карати людину заднім числом неприпустимо. Це називається дія закону в часі. Фільм, випущений в 1976-му забороняють, бо у 2016 вийшов в Україні якийсь закон? Це, м’яко кажучи, дивне покарання за творчість.

Забороняти можна фільми, якщо вони дійсно несуть певну особисту чи суспільну небезпеку. Особливо відзначу – не державну небезпеку, а саме суспільну небезпеку. Справді, є стрічки, де активно пропагується авторитарний режим. Але таких серед доробку кіностудії я не пригадую. Це історія. І те, що країну, де я народився і в якій жили мої батьки, показують з позитивної сторони - то це нормально! Маніпуляції зазвичай виникають там, де щось показують з негативної сторони. Будь-яка держава, в тому числі сучасна Україна, завжди прагне нав’язати певну ідеологію, яка важлива для збереження влади в конкретному проміжку часу. Зазвичай антинародні та антидемократичні уряди дуже нетерпимі до свободи думки та багатоманітності ідей. Керувати людьми легше, якщо вони підпорядковані єдиній ідеології. Але завжди варто пам’ятати, що не люди створені для держави, а держава для людей. Тому дії держави мають вчинятись не в інтересах самої держави, а в інтересах суспільства, прав і свобод громадян.

Заборона в’їзду російським акторам - теж питання неоднозначне. Я волів би розділити їх на три категорії: одних, я вважаю, треба карати, іншим співчувати, а з третіми я готовий працювати і підтримувати їх. Перша категорія - це люди, які активно беруть участь у розпалюванні ворожнечі, підтримують злочинні дії і тероризм. Це і Михайло Пореченков, і Іван Охлобистін, і Захар Прилєпін. Всі вони мають відповідати за свої вчинки, але таких людей серед росіян вкрай мало.



Друга категорія акторів - ті, хто публічно заявив про підтримку політики Путіна. Нічого дивного немає в тому, що людина, перебуваючи в умовах авторитарного режиму, під впливом масованої державної пропаганди, перебуваючи у страху за своє життя, підтримує чинну владу. Таких в Росії відсотків 90, в часи СРСР було ще більше. Ми маємо їм поспівчувати, а не карати їх. А де були ті ж Порошенко, Аваков, Луценко, Турчинов та інші до незалежності України? Щось я не бачив їх у списках дисидентів.

Підтримка росіянами Путіна не порушує жодного з українських законів. Більше того, підтримка деякими українцями російських політиків, також не є протиправною. Хоч це мені і не подобається, але треба поважати усі думки, допоки це не порушує норм права. Моральність – це дуже суб’єктивно.

Колись Вольтер сказав: мені може бути глибоко ворожою твоя думка, але я готовий віддати своє життя за твоє право її висловити. Це не порожні слова. Це основа нормального суспільства.

А ПРАВДА, ЩО ПЕРЕД ЛЮМ’ЄРАМИ БУВ УКРАЇНЕЦЬ?

Одесити люблять розповідати, що брати Люм’єр, яких вважають засновниками кінематографу, насправді були не першими, хто показав кіно. Є інформація, що перший кіноапарат винайшов українець, який на той момент працював в Одесі. Але це одесити, у них все найкраще - завше одеське, а як ні - хоч проїздом, хоч мимохіть, але до Одеси причетне. Цікавлюся достовірністю інформації у свого співрозмовника...

– В Одесі все таке - наше найкраще (сміється). Насправді така особа існувала. Йосип Тимченко був обдарованим інженером, сам він з Харківщини, але працював в Одесі. Йому поставили завдання - зробити рухомі картинки. І в 1893 році він це зробив!



Спочатку він показав зображення руху секундної стрілки, потім створив рухоме зображення вершника. Третьою роботою стала зйомка метальника списа. Але Тимченка не цікавило кіно, йому було важливим створити механізм, що забезпечить його створення. У 1894 році було продемонтровано його пристрій на великому з’їзді в Москві, але за рік брати Люм’єр вже показали свій “Вихід працівників з фабрики”, запатентували кіноапартат і отримали статус першовідкривачів.

“ВАМ КОМФОРТНО З ВАШОЮ УКРАЇНСЬКОЮ?”

Розмова лягає спокійно, але відчуваю, що щось не так. Аж раптом - збагнула! Щойно в магазині я платила “адінадцать грівен підісят капєєк” за жуйки і негативно відповідала на запитання “Пакєт нужен?” а тут - вже майже година розмови українською. В одеському середовищі - таки рідкість

– Мій батько та мати є українцями, вихідці з міста Хотин. Я народився в Росії, вивчав російську, і старався, аби вона була досконалою. До 1997 року я розмовляв виключно російською. Приїхав до Луцька - і на 1-му курсі ніяк не міг розпочати говорити українською. У першому ж навчальному семестрі викладачі сказали: “Або ти складаєш сесію державною мовою, або - відрахування”. Тоді й стався переломний момент, коли я заговорив українською. Велика подяка усім моїм педагогам.

У 2009 їздив у рідний край на річницю після закінчення школи, тоді кілька днів витратив на те, щоб адаптуватися і заговорити російською. Зізнаюся, розмовляти було важко.



Зараз моя російська жахлива, я «использую жесты и не всегда понимаю, в каком падеже должно быть слово. У меня ужасный акцент и немного заторможенная речь».

Але це корисно. Коли людина виходить із зони комфорту - вона розвивається. Наразі є нагода потренувати російську. В Одесі є люди, з якими я говорю виключно українською, з іншими - російською, а часом не звертаю увагу і говорю як вийде. Звісно моя українська є кращою та багатшою. Дається взнаки моє походження, занурення в середовище і професійне спілкування. Проте, я буду продовжувати використовувати в роботі і українську і російську, бо хочу мати в активі дві мови. Звісно маю за мету мати і англійску мову як одну з робочих мов.

ТЕЛЕФОН ЖЕГЛОВА І ПЛАТТЯ КОХАНКИ КОРОЛЯ

Знаю, що на території кіностудії є музей. Прошу дозволу туди потрапити. Виділену мені годину вже витратила сповна, тож питаю, чи зможе хтось із працівників провести екскурсію.

“Ні-ні, я зараз візьму ключі і сам вам все покажу”, - каже директор, наче вже й не поспішає нікуди. А сам показує черепки тарілок, на яких за доброю кінематографічною традицією перед початком зйомок учасники писали свої імена і назву фільму, після чого розбивали. “Трохи користуюся службовим становищем і беру собі деякі шматочки напам’ять, - розказує Андрій Осіпов, - Ось це “Танец”, «Пам’ять сонця», там ще “Movie up” лежить.

Ми вийшли з адміністративної будівлі кіностудії. Музей - в одному з павільйонів, окремому приміщенні.

– Найновіший павільйон - №5. Отут ми облаштували музей. Люди 40+ тут, звісно, переживають особливі емоції, ностальгують. Вони ж можуть буквально доторкнутися до улюблених колись фільмів. Але дітей ми теж стараємося зацікавити.



В музеї знаходяться оригінальні костюми героїв знаменитих фільмів. Тут є кімнати «В’язня замку Іф», «Д’Артаньян і три мущкетери», «Весна на Зарічній вулиці», «Місце зустрічі змінити не можна», «Небезпечні гастролі», кімната Віри Холодної.

…Оце, - показує на манекени в одній із кімнат, - одяг мушкетерів. Це костюм королеви, на плечі в неї та сама підвіска, за яку Бекінгем змагався.



...Отут плаття коханки короля. Спробуйте, який матеріал і спробуйте уявити, як вона знімалася в цьому літом (а костюм доволі грубий і масивний) та в кадрі воно виглядає ошатно.



…Згадайте, як у фільмі виглядає кардинал, який дорогий і розкішний у нього костюм. На насправді це просто занавіска і майстерність костюмерів. Але плівка має особливу властивість і кадрі виглядає так, наче це дивовижно дорога тканина.



...Ця шафа в кіно знімалася. Це рукавиці Д’Артаньяна, їм вже 40 років.



...Отут раніше був павільйон для зйомок дільниці міліції, тут знімався серіал. Після зйомок ми вирішили використовувати “дільницю” як музей.



...Там далі - кабінет Жеглова з “Місце зустрічі змінити не можна”. Телефон, стіл, плащ, шляпа - всі ці речі знімалися у фільмі.



* * *

Територією кіностудії Андрій Осіпов ходить як господар - власним двором. “Оце - каже, - перший павільйон, отам скло було, а зараз отак зробили. Оцю будівлю я мрію знести. А ось це… Ну тут в нас ремонтні роботи проводяться, скоро приведемо до ладу”, - трохи ніяковіє, тицяючи пальцем на розриту землю.



“Тут така ситуація з кіностудією... Складністю було повісити навіть прапор України. Я запропонував один із виходів - повісити одразу три стяги: одеський, український і прапор кіностудії. Я сварився з працівниками, казав, що якщо не вивісять жовтоблакитного, то я буде червоночорний і тоді почнеться цікаве життя (сміється)”.

“Там каскадери відточують майстерність автомобільних трюків, тут - символічна тополя, яку обнімає вся знімальна група перед стартом зйомок. А ось де, - показує рукою за паркан, - море. З цієї сторони до нас часом злодії пробираються, ми поставили особливу охорону - собак…”



...Говорить директор кіностудії - і ніби вже й не поспішає нікуди. Перепитую: ви ж ніби мали заплановану поїздку?..

“Так-так. Відразу після нашої розмови я їду до Києва. Живу на два міста, тут робоче місце, а там міністерство культури, кабмін, держкіно, всі акціонери. Моя посада вимагає постійних поїздок до столиці. До того ж в Києві живе моя сім’я, вихідні для нас справжнє свято.

Я взагалі багато їжджу Україною. Моєму авто 5 років, а я вже 250 тисяч кілометрів накрутив.

В найближчі два роки хочу добитися повної реорганізації кіностудії – оновлення будівель, зведення нових приміщень, запровадження сучасних систем та методів кіновиробництва, створення кіномістечка, перетворення цієї території на відкритий музей тощо.

На цьому місці народилось українське кіно, це знакове, сакральне місце. Тут понад 110 років працюють кінематографісти. ...Звісно це відповідальність, яка часто викликає велику втому, але я люблю свою роботу".

Розмовляла Іванна САЦИК

Передрук заборонений