14 липня, 2016, 10:35

Моя війна. Частина 1

Випадкових людей на війні не буває. Навіть ті, хто опиняється там ніби то волею випадку… Вони проходять свої «кола пекла», і, врешті, перековуються у вояк. Або згорають…

Мені здається, опинитися рано чи пізно на Сході мені було «на роду написано». Мій тато пройшов військовий шлях від рядового до офіцера. Я закінчив Київський інститут військово-повітряних сил.

Взагалі моя військова дорога чимось схожа на татову. Мій тато мусив кинути службу, коли радянські танки вдерлися до Чехословаччини у 1968-му. То був сором для «армії-переможця». Я ж мусив кинути, коли недолуга державна машина донищувала залишки української армії.

На моїх очах це робили американці під Луцьком, на території військового аеродрому, у 2004-му. Спеціально привезеним з-за океану бульдозерами розвалювали «до щебеню» бетонні сховища ядерних боєголовок. Бо ж роззброєння, без’ядерний статус!.. Дивилися ми на них – і не могли зрозуміти, чого у душі більше: сорому за країну, тупої злості чи банального розпачу.

* * *

Тоді я кинув військо. Пішов таксувати. Створив службу «Люкс-таксі». І вже думав, не доведеться брати зброю.

Але ж кажу – від долі не сховаєшся. Присягу і зараз дослівно пам’ятаю…
У 2014-му, коли почалася війна, 2 березня уже був у військоматі. Просився у Броди, у бригаду армійської авіації, щоб відразу відправитись на Схід в зону бойових дій. Не взяли.

Коли ж під Волновахою 22 травня сєпари розстріляли наших, вирішив іти добровольцем. Купив бронежилет, пристріляв – надійний. Чохол хороший допомогли підібрати у Самообороні. 23 червня виїхали з Луцька.
Приїхали в Половінкіно, першу базу «Айдару». Видали зброю. Так почалася моя війна.

* * *

А два роки тому ця війна стала для мене іншою. Тоді я зрозумів, що це – дуже хороший «лакмусовий папірець» для перевірки людини на мораль.
В середині липня ми зачищали Стукалову Балку, біля Луганська. Таке собі маленьке «царське село». В кінці села була ферма, через яку сєпари заходили на нашу територію у фланг і обстрілювали. Мусили це присікти.

Оглядали будинок якогось високо посадовця-міліціонера, сам господар втік в Луганськ . Нічого не брали. Сусіди наглядали за будинком, просили нас не стріляти і нікого не чіпати.

З нами був Ігор Лапін, на той час виконувач обов’язків командира роти. Він знайшов у гаражі того будинку «Опеля Астру». Каже: «Давайте заберемо, бо хлопцям нема на чому їздити»

Я був прости, але Лапін не послухав. В автомобіль підклали гранати. Лапін зняв на камеру , як ніби-то знайшли їх і на цій підставі машину забрали.

* * *

Далі – те ж саме. Знайшли хату депутата-комуніста Кілінкарова. Лапін відволікав мешканців будинку (то були батьки Кілінкарова), інший підклав у собачу буду гранати і РПГ. Далі – така ж схема: знімають на камеру, як ніби-то знайшли зброю і на цій підставі забирають Тойоту-Кемрі, новеньку, 2012 року випуску.

Кажу: так не можна. Я ж офіцер. Для мене поняття «офіцерська честь» - не порожній звук.

На що Ігор Лапін відповів: у нас в батальйоні закони, як на зоні: або роби як всі, або йди геть.

І я зробив свій вибір: передав зброю і написав рапорт на виведення мене зі складу добровольців.

* * *
1 серпня я повернувся. І це була для мене вже зовсім інша війна. Війна з тим ж самими людьми, які показали своє справжнє нутро у Стукаловій Балці.

Далі буде

Коментарі:


Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Ну що можна сказати всепитання в тому що цю війну називають АТО!!! а так в тому що вилучали майно для(якщо дійсно) військових цілей, а не для власного збагатшення, то все вірно і честь офіцера тут нідочого!!!
Відповісти
Ну а де відео?
Відповісти

© 2024. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».

Віртуальний хостинг сайтів HyperHost.ua в Україні