Жінки нетипових професій: про що говорять дівчата з «Луцьксантехмонтаж»

Кранівниці, маляри, штукатури, інженери... Чому вони не шкодують, що не стали актрисами, вчительками і продавчинями?

Не ми обираємо професію, а професія нас. Ця неписана істина точно працює з тими жінками, кому доля “приготувала” незвичне заняття. І - на все життя. Поки всі дискутують, треба те 8-ме березня чи ні, є мільйони жінок, які тим часом шпаклюють, “ліплять” цеглину до цеглини чи піднімаються на баштовий кран. Які вони, жінки нетипових професій?

Як кажуть самі будівельниці, “типові блондинки” на “Луцьксантехмонтаж” не виживають. Основна зброя на будмайданчику, запевняють, - не усмішка, а знання. Чоловіків, кажуть, треба змусити себе поважати. Тому надто сміливим, дівчата з “Луцьксантехмонтаж” без роздумів заявляють: “Треба - лізь на кран!” А тут вже - проблема...



“СКІЛЬКИ ТОБІ ЗА ЦЕ ПЛАТЯТЬ?”



- Я про таку не мріяла, - всміхається Зіна Браткевич.

Зате - завше на висоті. Причім у буквальному сенсі. Тому що жінка - кранівниця, точніше - машиніст баштового крану. Її перший баштовий кран - на дев’ятиповерхівці, що на Київському майдані. Було страшно. З голови вивітрилися всі правила, але здолала. І долає цю висоту вже 40 років (!) поспіль.

Щойно закінчилася зміна. 17-та година. Зіна Василівна - усміхнена, домашня, хоч і стомлена. Тут, на будмайданчику її звикли кликати просто - Василівна.

У тісній кабінці баштового крану кранівниця наловчилася облаштовувати собі затишний “офіс”. І навіть варити ...каву.

Легко і вміло справляється із багатотонними вантажами. Саме Зіна Браткевич колись, до речі, подавала плити на будмайданчику “Білого дому”.

- На місці адміністрації колись були хати, приватний сектор. Пригадую, ще дідусь місцевий до мене підходив тоді і питав: “Скільки ж тобі, дитино, платять? А то я б і за сто рублів туди не поліз”.

Тоді це було 120 рублів, потім і 350. Та й нині козир цієї професії - висока зарплата. Хоча на пенсію кранівниці йдуть нарівні з усіма. І як жінки під 60 підкорюють баштові крани, лишається тільки здогадуватися...


КОЛИ ЙДЕ ПЕТРІВНА, ЧОЛОВІКИ ВДЯГАЮТЬ КАСКИ...



Петрівна на всіх будмайданчиках “Луцьксантехмонтаж” - беззаперечний авторитет. Але це тепер вона - начальник відділу охорони праці ПАТ “Луцьксантехмонтаж №536”, а колись приїхала до Луцька дівчам з Городка (Маневицький район). Вирішила: хороша професія “маляр”, бо то щось спільне із "малювати". Це потім вона побачить, що все якраз навпаки.

- Вже була й передумала, але як почула, що за рік навчання батькові доведеться корову продати, щоб гроші вернути, витрачені на мене, отямилася, - сміється Наталя Бичинська.

Кажуть, це - “жінка-легенда”. Бо як тільки Наталя Петрівна з’являється на будмайданчику, всі чоловіки миттєво вдягають каски. І наввипередки поспішають привітатися.

Бездоганно знає норми і закони. Вона будувала не тільки житлові комплекси (2,5 року спершу трудилася в бригаді оздоблювальників). А й знає, що таке бути “будівничим партії”, бо була парторгом. І навіть здобула, крім спеціалізованої, педагогічну освіту (історичний факультет). Тепер каже: то для душі.

З усіх офісних працівників Наталія Бичинська найближча до будівництва. Безпека і охорона праці - її безпосередня відповідальність.

Залюблена в будівельників. Це, каже, героїчні люди, бо - справжні.

- Ми тут не манірні дівчата, - резюмує. - Знаєте, яка наша жінка? Загартована. Їй нема коли зітхати, слухати, де тебе запекло, закололо. Вона зосереджена на роботі, заробляє гроші для сім’ї і їй нема часу навіть на розмову. Хоча я найбільше люблю перезмінки. Коли наші жінки знімають хустини, комбінезон, заляпане болотом чи фарбою взуття і стають на підбори... І це такаааа магія!



“КУДИ НЕ ЗАХОДЖУ, ЗАВЖДИ НАЙПЕРШЕ ДИВЛЮСЯ НА СТЕЛЮ”



Я застала її у стінах неонатального центру обласної дитячої лікарні. Для багатьох мам це місце особливе: тут лікують немовлят від народження до місяця. Сьогодні один із поверхів неонатального не впізнати: руками таких, як Леся Світач, тут нарешті роблять ремонт.

Бригадир однієї із найдосвідченіших бригад малярів Леся Світач нехтує своєю обідньою перервою, щоб зустрітися з журналістом. Поки колеги відпочивають, дає перше в житті інтерв’ю. Вона не звикла до фотоспалахів та диктофонів. Зате не без гордості каже: найкраще у її роботі - це те, що видно результат своєї праці.

- Ми з внуком любимо гуляти на Арцеулова. Там наші будинки. І на Набережній - наші. Дивишся - душа радіє, що це все - і твоя праця в тому числі, - філософствує малярка.

Жіночого у професії мало, каже. Вапно і щітка - давно в минулому. Шпаклівка і нові технології - на часі. А на “Луцьксантехмонтаж” прийшла за порадою ...куми (чим вам не найліпша рекомендація?).

- Почула головне: порядна фірма. Тяжко, але іншої роботи я не хотіла б, - всміхається Леся Степанівна. - Є один мінус у цій роботі: куди не заходжу, одразу дивлюся на стелю. Мовляв, добре зроблено чи є “гріхи”. Я вже й ніби не хочу, а все одно тільки поріг переступаю - і першим чином очі на стелю. .

Тому як в гості Лесю Степанівну запрошувати, треба думати...


“КАЖЕ: “ПОЗИЧ ГРОШІ”, А Я ЙОМУ: “ЛІЗЬ”...



Хотілося, каже лучанка Алла Кравчук, втекти подалі від свого села. Та втекла не далеко, але - високо.

- Привичкаааа, - пояснює жінка той простий феномен, як вона мало не щодня з болота здіймається на кран, далі хиткими сходинками на верхівку баштового.

Лювлю її в обідню перерву. Поки кранівниця має годину часу на те, щоб пообідати.

За її плечима - 40 років отакої висоти. Сніг, дощ, вітер... Але не нарікає. Навпаки, дякує долі, що працює у чоловічому колективі. З ними, запевняє, простіше.

- Не до молодості йде, а до старості. Я з 59-го на крані. Й уже 15-й рік в Чорнухи. Дефіцитна професія. На цілу стройку - одна, - розповідає Алла Федорівна.


Каже: нічого їй на висоті 30-ть метрів не бракує. І картоплю має де спекти (на пічці просто в кабінці), і чаю заварити.

- Та ми все там робимо... - інтригуюче говорить кранівниця. - Там всьому є своє місце. Тут телефон, там кип’ятильничок.

Чоловіки на кран піднімаються не так уже й часто. Запевняє: висоти бояться.

- Я вам розкажу. Була молодша ще. “Алло, позич гроші!” - кричить мені якось колега знизу. “Залізь на кран - позичу!” - йому. Він до половини доліз, а далі гвалт, що не може (десь, видно, хитнуло вітром крана). То хіба не мусила вилазити за кабінки і його знімати?! - заходиться від сміху поважна кранівниця.

Тут, як кажуть: хочете вірте, а хочете - перевірте...

І хай би що хто не казав про те 8-ме березня, жінки з будмайданчика цю дату дуже люблять, бо стільки компліментів, як вони, цього дня від колег-чоловіків чує мало хто.



***

Усі вони в один голос стверджують: попри складність умов роботи, відчувають за плечима - стіну. Бо хоч і круті хлопці поруч, і міцне слівце можуть “загнути”, але - серйозні. А ще на будмайданчику завжди присутня повага до жінки.

Зізнаються: головне, що їх тримає у колективі “Луцьксантехмонтаж” - стабільність. За 16-ть років, відколи більшість із цих жінок працюють на підприємстві, зарплата - щомісяця, день в день. 7-го числа. Згідно з колективним договором. І - “жодного разу за 16 літ (!) Чорнуха (Віктор Чорнуха - голова наглядової ради ПАТ “Луцьксантехмонтаж №536”, - авт.) не дозволив собі дати зарплату 8-го”.

Це дорого вартує, кажуть жінки. І саме про це говорять навіть тоді, коли ти розпитуєш у них про будні на будмайданчику, про жіночі таємниці з кабінки кранівниці, про плітки, чоловіків, моду і особисте. Яким чином керівнику вдається тримати таку високу планку, словами однієї зі співрозмовниць, знає тільки “Бог і він сам”.

Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.