Вперед – це до кращого, а не до звичного
Вперед – це до кращого, а не до звичного
24 грудня 2016 року я письмово звернулась до народного депутата України Ірини Мирославівни Констанкевич із запитанням про мотив її відмови підтримати підвищення мінімальної зарплатні до 3200 грн. Ірина Мирославівна проголосувала – проти. Звертатись до народних депутатів з такими та іншими питаннями надає громадянам закон України «Про звернення громадян» та закон «Про статус народного депутата», а саме його сьома стаття. Це питання було основним, бо принагідно запитала, чому Ірина Мирославівна не взяла участь у голосуванні з приводу дозволу на кримінальне переслідування народного депутата Вадима Владиславовича Новинського, олігарха за сумісництвом чи може навпаки.
Минув передбачений законом місяць, а відповіді я так і не отримала, попри те, що запропонувала надіслати відповідь на мою електронну адресу. Про Новинського не буду, а з приводу мінімальної зарплатні варто поговорити. Сподіваюсь, що Ірина Мирославівна прочитає це повідомлення і внесе корективи у методику своєї депутатської діяльності.
ЗМІ України заповнені невтішними повідомленнями щодо наслідків підвищення мінімальної зарплатні. З деякими положеннями цих повідомлень можна було б погодитись, але однобічне висвітлення теми наводить на думку, що ці публікації спричинені не турботою про громадян нашої країни, а зумовлені політичними та й бізнесовими розрахунками. З одного боку є бажання змінити Прем’єр-міністра на «свого», а з іншого, продовжити практику, по суті, експлуатації робочої сили та уникнення від сплати податків. Іншими словами, в нашій країні є чимало підприємців різної величини, які будують свій капітал на чорному ринку робочої сили. Про це мабуть Ірина Мирославівна не подумала, або їй саме такі бізнесмени підказали не голосувати за збільшення «мінімалки».
На першому етапі збільшення мінімальної зарплатні є не стільки соціальним, скільки економічним питанням. Україна серед країн Європи, навіть від Росії відрізняється вкрай низькою купівельною спроможністю її населення. Хтось звичайно купує дороги автомобілі, з шиком відпочиває в дуже теплих країнах, але переважна кількість людей живе бідно. Це соціальна сторона питання, яка породжує економічні наслідки: в країну простіше завести «секонд-хенд», аніж розвивати свою промисловість, оскільки її товари за ціною явно поступаються ношеним лахам, зужитим автомобілям та побутовим приладам. В країну з низькою платоспроможністю не поспішають іноземні інвестори. Бо певна їх частина сподівається на внутрішній ринок, а не на боротьбу в Європі та на інших континентах за сфери збуду продукції. А внутрішній ринок споживання близький до нульової позначки.
Немає інвестицій – немає промислового розвитку. Немає промислового розвитку – не вирішуються соціальні проблеми. Не вирішуються соціальні проблеми – процвітає корупція. Процвітає корупція – владні кабінети, ради, суди, правоохоронні органи наповнюються політичними та іншими шахраями. На сьогодні ми маємо навіть цілі шахрайські політичні партії з видатними злодіями на чолі. Активне політичне шахрайство унеможливлює надходження інвестицій, бо гроші в країні вільно ходять тільки на чорному ринку. Інвестор хоче увійти на територію українського споживчого та виробничого простору, а не вступити в злочинну банду.
Звісно, що 3200 грн. докорінно ситуацію не вирішать, але саме тут відкривається поле діяльності для активних та сумлінних народних депутатів. Бо потрібно створити таку систему трудових відносин між найманим працівником та працедавцем, за якої працедавець був би зацікавленим у сумлінній виплаті зарплатні і навіть її збільшенні. По-друге, найманий працівник має оцінювати свій дохід від праці не тільки як суму грошей на буденні потреби, а і як джерело своєї майбутньої пенсії, свого лікування, свого відпочинку, навчання своїх дітей і т.п. Для цього податок з доходів фізичних осіб та різного роду соціальні внески, бо вони мають стосуватись саме його, а не поповнення всеукраїнського пенсійного фонду, має сплачувати сам отримувач доходу, а не його працедавець. Це змусить його стежити за виплатою зарплатні, думати про своє навчання та підвищення кваліфікації, а може навіть підштовхне до бізнесової діяльності. Вимогливий працівник контролюватиме працедавця в сенсі зацікавленості у вдосконаленні свого підприємства, в тому числі підвищенням кваліфікації робітників.
Одна справа платити справжні гроші за кваліфіковану роботу, а інша шукати методів трудового шахрайства – використання потенціалу тіньового ринку робочої сили.
Є тут і ще одна перспектива – диференційований підхід щодо податку з доходів фізичних осіб. Якщо особа має витрати на своє або своїх близьких лікування, якщо особа має інші значні витрати, пов’язані із впливом зовнішніх факторів, або навіть щодня витрачає на дорогу до місця роботи значні кошти, а іншої ближче не має, якщо особа утримує дітей, що навчаються, то це має враховуватись при встановленні податку. Краще взагалі звільнити людину від податку, аніж потім додатково платити їй соціальну допомогу. Але всі ці нюанси можна встановити тільки при індивідуальному спілкуванні особи з фіскальною службою. Я проти того, щоб на сьогодні люди, які не мають державних посад звітували про свої витрати, достатньо і потрібно забути «соціалізм» і звітувати самостійно про дохід.
Не завадить найближчим часом, років на п’ять, десять, тобто до радикального полегшення соціальної ситуації запровадити обов’язкову трудову реєстрацію громадян України та осіб, що тимчасово перебувають на її території. Усі особи від вісімнадцяти років і до віку, що надає право отримувати пенсію, окрім непрацездатних через важку хворобу, мають бути зареєстрованими в державному органі трудового нагляду. Це дасть можливість нагляди і вчасно робити висновки щодо причин безробіття, державного замовлення на певні професії, сприяння відкриттю певних і певного виду підприємств, сприяння розвитку малого бізнесу, допомога середньому бізнесу, внесення коректив в законодавство щодо оплати праці та наповнення соціальних фондів.
Для того, щоб рухатись вперед потрібно детально знати про ситуацію в соціальній та економічній галузях, відмовитись від радянського спрощеного способу економічного мислення, а якщо не вистачає власних знань, то вчитись на досвіді країн, які зуміли подолати соціально-економічну кризу, вийшовши з неї не просто переможцем, а з прибутком.
24 грудня 2016 року я письмово звернулась до народного депутата України Ірини Мирославівни Констанкевич із запитанням про мотив її відмови підтримати підвищення мінімальної зарплатні до 3200 грн. Ірина Мирославівна проголосувала – проти. Звертатись до народних депутатів з такими та іншими питаннями надає громадянам закон України «Про звернення громадян» та закон «Про статус народного депутата», а саме його сьома стаття. Це питання було основним, бо принагідно запитала, чому Ірина Мирославівна не взяла участь у голосуванні з приводу дозволу на кримінальне переслідування народного депутата Вадима Владиславовича Новинського, олігарха за сумісництвом чи може навпаки.
Минув передбачений законом місяць, а відповіді я так і не отримала, попри те, що запропонувала надіслати відповідь на мою електронну адресу. Про Новинського не буду, а з приводу мінімальної зарплатні варто поговорити. Сподіваюсь, що Ірина Мирославівна прочитає це повідомлення і внесе корективи у методику своєї депутатської діяльності.
ЗМІ України заповнені невтішними повідомленнями щодо наслідків підвищення мінімальної зарплатні. З деякими положеннями цих повідомлень можна було б погодитись, але однобічне висвітлення теми наводить на думку, що ці публікації спричинені не турботою про громадян нашої країни, а зумовлені політичними та й бізнесовими розрахунками. З одного боку є бажання змінити Прем’єр-міністра на «свого», а з іншого, продовжити практику, по суті, експлуатації робочої сили та уникнення від сплати податків. Іншими словами, в нашій країні є чимало підприємців різної величини, які будують свій капітал на чорному ринку робочої сили. Про це мабуть Ірина Мирославівна не подумала, або їй саме такі бізнесмени підказали не голосувати за збільшення «мінімалки».
На першому етапі збільшення мінімальної зарплатні є не стільки соціальним, скільки економічним питанням. Україна серед країн Європи, навіть від Росії відрізняється вкрай низькою купівельною спроможністю її населення. Хтось звичайно купує дороги автомобілі, з шиком відпочиває в дуже теплих країнах, але переважна кількість людей живе бідно. Це соціальна сторона питання, яка породжує економічні наслідки: в країну простіше завести «секонд-хенд», аніж розвивати свою промисловість, оскільки її товари за ціною явно поступаються ношеним лахам, зужитим автомобілям та побутовим приладам. В країну з низькою платоспроможністю не поспішають іноземні інвестори. Бо певна їх частина сподівається на внутрішній ринок, а не на боротьбу в Європі та на інших континентах за сфери збуду продукції. А внутрішній ринок споживання близький до нульової позначки.
Немає інвестицій – немає промислового розвитку. Немає промислового розвитку – не вирішуються соціальні проблеми. Не вирішуються соціальні проблеми – процвітає корупція. Процвітає корупція – владні кабінети, ради, суди, правоохоронні органи наповнюються політичними та іншими шахраями. На сьогодні ми маємо навіть цілі шахрайські політичні партії з видатними злодіями на чолі. Активне політичне шахрайство унеможливлює надходження інвестицій, бо гроші в країні вільно ходять тільки на чорному ринку. Інвестор хоче увійти на територію українського споживчого та виробничого простору, а не вступити в злочинну банду.
Звісно, що 3200 грн. докорінно ситуацію не вирішать, але саме тут відкривається поле діяльності для активних та сумлінних народних депутатів. Бо потрібно створити таку систему трудових відносин між найманим працівником та працедавцем, за якої працедавець був би зацікавленим у сумлінній виплаті зарплатні і навіть її збільшенні. По-друге, найманий працівник має оцінювати свій дохід від праці не тільки як суму грошей на буденні потреби, а і як джерело своєї майбутньої пенсії, свого лікування, свого відпочинку, навчання своїх дітей і т.п. Для цього податок з доходів фізичних осіб та різного роду соціальні внески, бо вони мають стосуватись саме його, а не поповнення всеукраїнського пенсійного фонду, має сплачувати сам отримувач доходу, а не його працедавець. Це змусить його стежити за виплатою зарплатні, думати про своє навчання та підвищення кваліфікації, а може навіть підштовхне до бізнесової діяльності. Вимогливий працівник контролюватиме працедавця в сенсі зацікавленості у вдосконаленні свого підприємства, в тому числі підвищенням кваліфікації робітників.
Одна справа платити справжні гроші за кваліфіковану роботу, а інша шукати методів трудового шахрайства – використання потенціалу тіньового ринку робочої сили.
Є тут і ще одна перспектива – диференційований підхід щодо податку з доходів фізичних осіб. Якщо особа має витрати на своє або своїх близьких лікування, якщо особа має інші значні витрати, пов’язані із впливом зовнішніх факторів, або навіть щодня витрачає на дорогу до місця роботи значні кошти, а іншої ближче не має, якщо особа утримує дітей, що навчаються, то це має враховуватись при встановленні податку. Краще взагалі звільнити людину від податку, аніж потім додатково платити їй соціальну допомогу. Але всі ці нюанси можна встановити тільки при індивідуальному спілкуванні особи з фіскальною службою. Я проти того, щоб на сьогодні люди, які не мають державних посад звітували про свої витрати, достатньо і потрібно забути «соціалізм» і звітувати самостійно про дохід.
Не завадить найближчим часом, років на п’ять, десять, тобто до радикального полегшення соціальної ситуації запровадити обов’язкову трудову реєстрацію громадян України та осіб, що тимчасово перебувають на її території. Усі особи від вісімнадцяти років і до віку, що надає право отримувати пенсію, окрім непрацездатних через важку хворобу, мають бути зареєстрованими в державному органі трудового нагляду. Це дасть можливість нагляди і вчасно робити висновки щодо причин безробіття, державного замовлення на певні професії, сприяння відкриттю певних і певного виду підприємств, сприяння розвитку малого бізнесу, допомога середньому бізнесу, внесення коректив в законодавство щодо оплати праці та наповнення соціальних фондів.
Для того, щоб рухатись вперед потрібно детально знати про ситуацію в соціальній та економічній галузях, відмовитись від радянського спрощеного способу економічного мислення, а якщо не вистачає власних знань, то вчитись на досвіді країн, які зуміли подолати соціально-економічну кризу, вийшовши з неї не просто переможцем, а з прибутком.
Коментарі: