Про Справжніх

Завтра День захисника і завтра тисячі бюрократів і посадовців скажуть багато слів. Скажуть не щиро, просто тому, що робота зобов’язує. А я скажу свої слова сьогодні, бо завтра не матиму змоги…

Я щасливий, що свого часу жив і ділив побут з цими хлопцями, слухав їхні життєві історії, бачив їхні очі і чув їхній сміх.



Ви навіть не уявляєте, як багато їх були далекими від ідеалів, розкручених нашою військовою пропагандою і наскільки більшість із них не схожі на фотошоплених протеїнових хлопчиків з мобілізаційних плакатів.

Дехто з них пішов на фронт кинувши престижні університети і поламавши собі кар’єру, а дехто – прямо зі шкільної парти. В прямому сенсі. Без алегорії. Я воював з хлопцями, які звалили на війну просто зі школи, забивши на випускні екзамени і не довчившись 2 місяців до випуску.



Я місяць прожив у кімнаті з 18-річним хлопчиком. Життєва енергія била з нього просто фонтаном. Він хотів навчитися всього і швидко. Стріляти з ПКМа і СВДхи, вміти ставити розтяжки і закопувати міни. Цей малий не давав мені спати ночами, розпитуючи і розпитуючи. Він просто вимагав у мене, щоб я розказав йому щось про Рейх і про Кріґсмаріне, про усташів і Древній Рим, про теорію превентивної війни, про УНСО в Абхазії, про те, як ми переможемо і про те, чого Таганрог це Україна… А 24 серпня 2014 труну з його тілом поклали у волинську землю. І цього року над його могилою я вперше за останніх років 12 не зміг стримати сльози і заплакав.

Багато цих хлопців були зі складними характерами, часто просто нестерпними, що неймовірно бісило тоді, коли доводилось жити з ними в одній кімнаті на шістнадцятьох, але з усмішкою згадується зараз.

Грантоїдні тепличні правозахисники, послухай вони вечірні розмови в казармах після бойових, отримали б інфаркти – стільки ненависті, нетолерантності і хейту там було.

Я був свідком як ця війна вбивала почуття, ламала відносини і сім’ї. Як хлопці зраджували своїм дівчатам, зраджували багато і часто, і як дівчата кидали хлопців, зраджували їм, зраджували з їх дружбанами, які засцяли піти воювати… А ще бачив, як хлопець в окопі під обстрілом тримав у лівій долоні фото своєї дівчини.



Я знав параноїків, які спали з гранатою під подушкою. Не виходили за межі бази без ПМа і двох ргдшок. Спали в ніч по чотири години, решту часу роблячи в підвалі «Хаттабки» і «посилені» набої.

Деякі з цих хлопців боялись на бойових. Дико боялись. Їх охоплював панічний жах, не розгинались коліна і вони не могли спішитись з «Пряника». Але наступного разу було краще. А ще через раз вони незворушно пили мінералку коли інші завалювались в окоп під крики «Гради!»

А як горіли очі в цих людей, коли серед ночі їх піднімали на бойовий і вони носилися з ящиками б/к, бігом міняли стволи в ПКМах і як на мить вагалися, що закинути в Камаз – спайку мінералки чи зайвий ящик лімонок. Їх уява малювала палаючий Донецьк чи штурм Новоазовська, а через півгодини казали, що бойовому відбій і вони розчаровані, криючи матом новоросію йшли досипати решту стривоженої ночі на свої шконарі.



А ви уявляєте собі чувака, який старається заселфитись, поки медики мотають йому пробите навиліт плече?) А тіпа, який на машині з 120-ми мінами неспішно їде по вулиці, що прострілюється прямою наводкою, і насвистує Iron Maiden «Brave New World»? Або чудака, який записує на гоу-прошку пояснення декану Прикарпатського універу чого він не на парах, лежачи в снігу між Широкиним і Саханкою під перехресним вогнем наших і сепарських танків?)

Я не знаю як вам пояснити якими були всі ці люди. Яка неймовірна каша була в їх головах. Які безумні ідеї в них були. Наскільки сильною була їх ненависть, як сильно вони хотіли на бойові і як щиро вони раділи, коли приїжджала нова партія б/к.



Якось з перевіркою від міністерства на одну із баз приїхав гвардійський генерал і мовчки споглядав за тим, як добровольці відпрацьовували тактику на траві перед столовкою і ніхто й не думав бігти зустрічати його, шикуватись, «віддавати честь» і водити по базі, показуючи пострижену травичку і пофарбовані тумбочки. Цим людям було відверто на*рати на розмір зірочки людини, яка не вела їх в бій за Мар’їнку, не сиділа з ними в окопах при обороні Маріка і не була на «Маяку» в Широкино. Генерал нервово курив і цідив крізь зуби помічнику-полковнику: «Надо же, сколько е*анутых оказывается у нас в стране и всех их угораздило собраться здесь».

Я не знаю, чим закінчиться наша війна.

І ви не знаєте.

Можливо там і тоді, в приазовських степах у 2014-15, я був свідком опору одного з останніх бастіонів нашої цивілізації. Свідком, як боги війни зібрали в одному місці справжніх чоловіків. Не розніжених і не розбещених. Не затюканих і не загнаних. Злих, молодих і агресивних і готових на Подвиг.

А можливо, там був початок чогось нового і ще нами не усвідомленого.
В усякому разі я щасливий, що зміг бути причетним.