Перемога, якої не було: «Ніколи знову» проти «Можем павтаріть»

74 роки тому у Європі закінчилася найжорстокіша війна в історії людства.

8 травня 1945 року пізно ввечері завершилася Празька операція – останній бій з останнім підрозділом Вермахту. А далі – поділ Європи. Україна залишилася у складі «Тюрми народів» - Союзі Радянських Соціалістичних Республік.

Пізніше всі підпільні національно-визвольні рухи у лісах та болотах Полісся й Волині були знищені підрозділами НКВС, і відновити українську державність вдалося тільки у 1991 році.

Ніде у світі немає традиції пишних святкувань 9 травня. Перемога далася дуже важкою ціною, а після неї було не до парадів – необхідно було відновлювати зруйновані міста і рятуватися від голоду повоєнної розрухи.

Увесь цивілізований світ 8 травня згадує загиблих у роки війни і каже: «Ніколи знову». Європа зробила висновки і не хоче повторення катастрофи.

А от наш східний сусід має зовсім інший підхід: «Можем павтаріть». І повторюють. У Грузії, на Донбасі, у Сирії. «Дєди ваєвалі» проти фашистів, а онуки стали справжніми новими фашистами 21-го століття, з культом війни, пропагандою ненависті і власним комплексом національної меншовартості.

Українці лише після Революції гідності почали відзначати 8 травня День пам’яті і примирення. На зміну георгіївських стрічок, які символізують дим і вогонь бою, прийшли червоні маки, як в усьому цивілізованому світі. Але у свідомості досі якесь «двоємисліє», як у романі Джорджа Оруела «1984».

Віддавши шану загиблим 8 травня, наступного дня ми йдемо святкувати чужу перемогу, долучаючись до всеросійського «побєдобєсія». Адже для нас, українців, перемога не настала у 1945 році. Знищивши мільйони українських солдатів, кидаючи їх у «котли», форсуючи Дніпро з голими руками, розміновуючи живими людьми мінні поля, відправляючи у бій з однією гвинтівкою на трьох, радянське командування забезпечило збереження Радянського Союзу. Одна тоталітарна машина перемогла іншу, пропустивши через «м’ясорубку» мільйони українців як гарматне м'ясо.

Радянська, а згодом і російська пропаганда не дозволяла простягнути руку одне одному українцям – ветеранам Червоної армії та УПА, роблячи з них ворогів одне одному. І досі російського глядача лякають містичними «бандерівцями», а на дитячих колясках у вигляді танків Т-34 у свій день перемоги вони тепер пишуть: «На Львів», «На Київ»…

Не наше це свято…

Але своя перемога у нас ще попереду. Бо ми на своїй землі, де «своя правда й воля». І всім, хто захоче повторити, скажемо: «Ніколи знову».