Мої перші вісім, або Про що говорять жінки «Волинь24»

Коли як не у Жіночий день, треба говорити про жіночі секрети? Коли, як не 8 березня, можна ближче знайомитися з тими, тексти кого читаєш кожен день? Хто ще, як не інтернет-видання “Волинь24” буде з вами, читачі, найбільш відвертим?

Жіноча частина нашої редакції розповідає про вісім своїх секретиків: про те, як це було вперше.

ЛЮДМИЛА ЯВОРСЬКА, КЕРІВНИЦЯ ВІДДІЛУ ЖУРНАЛІСТСЬКИХ РОЗСЛІДУВАНЬ:



Коли почула, що маю розповісти про свої «вперше», зразу пригадала свою першу чорну ікру…

1.
Моя перша чорна ікра – то, швидше, не про їжу (хоча це була перша «приготовлена» мною страва). То – про дитинство, про мамину кухню з наліпками-полуничками на білому кахлі, про радянський холодильник, де їжа з'являлася без жодних моїх зусиль… про Маму.

Нас з братом не часто лишали вдома одних. А це був той рідкий випадок, коли батьки десь дуже затрималися. Мама передзвонила і дала чіткі інструкції: перекусити можемо рибною консервою, вона там-то і з блакитною наліпкою.

Як зараз пам’ятаю: консерв у холодильнику було кілька. А я була дитиною ініціативною, тож від чітких вказівок відійшла і вибрала консерву на свій смак. Як ми її з братом відкривали – не пам’ятаю. А от їли ложкою!

Їли, геть не розуміючи, чому риба перемелена, чорна і має такий гидкий смак… Ну, але з’їли всю. Бо ж я не могла підвести маму, яка вперше попросила мене нагодувати сім’ю.

2.
Мій перший героїчний подвиг. На канікули нас з братом часто відправляли в село, куди приїжджали також дві наші двоюрідні сестрички. І от одна з них через мотиви, які досі не вдається з’ясувати, вирішила повідривати усі пуп’янки з вазона-різдвяника.

Коли злочин було викрито, з масштабами скандалу міг зрівнятися хіба путч, який десь саме тоді розвалював радянську імперію… Так історично склалося, що різного роду «шкода» найчастіше була пов’язана з моїм непосидючим характером, тож, логічно, втрату вазоном квітів теж пов’язали зі мною. Тому під роздачу попала я. І, повірте, то не якісь дитячі «шуточкі»! Зважаючи на темперамент моєї бабусі, те, що я не «здала» сестру – було дійсно справжнім геройством.

3.
Перший вірш я написала, сидячи на горщику. Тобто – придумала. Бо писати тоді ще не вміла. Вірш був дуже серйозним і навіть трагічним, щось про втрату «щасливих днів дитинства».

Розказала братові. А він не повірив. Сказав, що то я в когось вкрала. Таке серйозне звинувачення в плагіаті сильно ранило моє юне творче серце, і я закинула те дурне діло. До першого кохання. Про яке я …не розкажу. Цю таємницю вдалося зберегти стільки років, хай так і буде.

4.
Але можу розказати про мою першу любов. Це – вимучений, вистражданий, виплеканий і такий рідний плід мого найяскравішого кохання. Мій чоловік. Він – і мій громовідвід, і мій постійний привід для припадків ніжності. І моя опора, і мій камінь, об який я постійно спотикаюсь і втрачаю рівновагу. І мої найбільші нерви, і мій найспокійніший спокій. Мій всесвіт, коротше. А ще – людина, з якою я пережила найбільше найцікавіших «вперше»… шкода, що в мене не достатньо рішучості розповісти про це))).

5.
Тож розкажу, наприклад, про наше перше житло («наше» – не за правом власності, а за принципом «без батьків»). Це була однокімнатна квартира біля ЗАГСу. З трьома видами шпалер в кімнаті і жахливими обдертими стінами на кухні.

6.
Пам’ятаю, як ми взялися «облагороджувати» цю кухню. Накупляли шпалер, клею, фарби, якихось там валіків, щіток… Поздирали рештки кількох різнокольорових шарів, які хаотично вкривали стіни, стоїмо і дивимося одне на одного.

«Ти що, теж ніколи не клеїв шпалери?» – «Нєа»… І регіт.

До ранку впоралися. А коли відіспалися, то з’ясували, що я на майбутнє назавжди усунута від ремонтних робіт, бо те, що клеїла я – повідпадало… Це був мій перший ремонт.

7.
Моя перша риболовля. Дай Боже здоров’я чоловікові і його друзям, що того літнього вечора не дали мені лишитися вдома, а забрали з собою на озеро! Та ніч біля озера – з вогнищем, різними нямками-гриль, наметами, книжкою, і таким безмежним спокоєєєєєм… не уявляю тепер свого життя без чарівних волинських озер. І просто шаленію від щастя, коли чоловік крутить вудочки і я розумію, що вдасться «впасти на хвіст».

8.
Ну, і мабуть розкажу про свою першу статтю. Не таку – для університетської газети, а першу професійну. Був такий журнал «Про Бізнес», рік так, мабуть, 2001-2002. Відправили мене на якусь конференцію чуваків, які розповідали про насіння і мінеральні добрива. Я, звісно, регулярно їздила в село, але – насіння, добриво… А написати треба було на розворот і на наступний день…

Що я там писала – не пам’ятаю. Але добре пам’ятаю, як при цьому нервувалася і навіть плакала.

До речі, писала я ту кляту статтю в цих самих стінах, де зараз маю затишний улюблений кабінетик (тоді в цьому приміщенні був офіс громадської організації, де я волонтерила і безбожно використовувала офісну техніку). 15 років тому, в цих самих стінах я добре знала, чого і заради чого плачу. Бо непросто. Бо важко. Але я зробила вибір: це – моє!

* . * . *

ІРИНА КАБАНОВА, ВИПУСКОВА РЕДАКТОРКА, ФОТОГРАФКА:



1.
Мій перший заробіток. Першими роботодавцями, як не дивно, були мої батьки. Коли мені було років 8-9. Знаєте, ось цей період, коли кінець серпня-початок вересня, уся рідня масово збирається, бо починається «літній спортзал» - урожай картоплі.

Це був один з перших разів, коли мене також взяли «на картоплю». За кожну грядку – певна сума.

Яке щастя було, коли наприкінці дня ти отримуєш свої перші самостійно зароблені гроші! Щоправда, дорогою додому ми обов’язково заїжджали у крамницю по морозиво. За мій кошт. Мовляв, за першу зарплату прийнято «виставляти». Тож гроші як прийшли, так і пішли))

2.
Мою першу страву можна назвати «Дитина захотіла порадувати батьків, але щось пішло не так»… Це були макарони. Переготовані. Дуже переготовані. А точніше – вони просто згоріли. Уже й не пам’ятаю скільки мені було років…

Цілий день була сама вдома і подумала: чому б не порадувати батьків смачною вечерею? Поставила варити, а потім почались мультики по ТБ…

Загалом, порадувала батьків, звісно. Тільки не смачною вечерею, а тим, що квартиру не спалила. А тільки каструлю.

3.
Перший макіяж. У дитинстві, мабуть, кожна дівчинка хоче відчути себе принцесою. І вона переконана, що допомогти у цьому може косметика. От якось я «дорвалась» до маминої косметички…Чорні тіні, розмазана на півобличчя, бордова помада…Не знаю, на кого я була схожа, але точно не на принцесу))

4.
Перші підбори. Усе своє свідоме життя я ходила у кросівках, кедах і т.д. Але тут, після 9-го класу – ВІН! Випускний. Хочеться ж побути леді…

Коли купувала туфлі, не задумувалась про зручність, а обирала так би мовити, очима. От і сподобались мені одні, на шпильці у 14 сантиметрів. Розносила їх більше, як за тиждень до випускного.

Перші спроби – як корова на льоду. Мріяла, щоб не впасти, коли підніматимусь на сцену отримати атестат. Але, на щастя, усе обійшлось. Щоправда, одразу після урочистої частини пішла перезуватися.

5.
Перша подорож за кордон – до брата у Краків. День виїзду наповнений «я не встигаю!» та «а я все взяла, що треба?». В останній момент друкувалися куплені онлайн квитки, на останніх хвилинах перед виходом заряджався телефон.

Звісно, спогадів лишилось дуже багато. Чого лиш варта архітектура! Адже Краків називають «містом королів». Звісно про Краків можна розповідати багато, але краще все «один раз побачити, ніж десять разів почути».

6.
Моє перше фото я точно не пам’ятаю. Але ось вам найдавніше фото, яке вдалось знайти у сімейному альбомі. Поруч – троюрідна сестра Катя. Хоч у житті вона мені, як рідна.



7.
Перша дискотека, звісно, була у школі. Класі, мабуть, у 7-му. Принесли колонки і гоцали під пісні Потапа і Насті Каменських. Зараз, як знайду старі фото того часу – аж смішно. А тоді було стільки вражень!

8.
Перша книга – казка «Вовк і семеро козенят». Щоправда, я її не читала, а сама придумувала, роздивляючись малюнки у книжці. Мені було 5 років, коли разом з батьками їхали у електричці до Києва. Там ходила якась тітонька і продавала, як завжди, пиріжки, сухарики, воду і книжечки дітям. От мені мама і купила. Читати вголос ніхто не хотів, тож довелось дивитись на малюночки, самій придумувати історію і нав’язливо розповідати усім на піввагона.

* . * . *

ВІТА САХНІК, РЕДАКТОРКА:


1.
Перша двійка. Ця халепа трапилась зі мною доволі рано – у класі другому чи третьому. Тоді я захворіла і відповідно прогуляла кілька днів занять. А коли повернулась, моя вчителька пішла на лікарняний – їй на заміну прийшла інша.

Так от «чужа» вчителька вирішила перевірити, як школярики засвоїли тему «суфікси/префікси». Випала ця гірка доля мені (везуча я, ага). Побачивши, що учениця в темі уроку «ні бум-бум», вчителька не довго вагаючись, вліпила двійку.

Скільки однокласники не запевняли, що мене не було, коли цю тему вчили, – нічого не допомогло. Тож решту уроків я провела, плачучи в туалеті. Сліз було море – масштаб трагедії величезний же.

Мораль? Добре, що зараз першачкам не ставлять оцінок. Менше стресів їм:)

2.
Перший заробіток. Дитину, яка кожне літо проводила в далекому поліському селі, просто не міг оминути обов’язок збирати чорниці. Тоді ці маленькі чорні ягідки «годували» чи не все село. І старі, і малі по два місяці в сезон з ранку до ночі проводили в лісі, а потім тягнули додому величезні коробки та відра, повні «поліського золота». Завдяки такому заробітку місцевий люд і дітей в школу збирав, і собі на зиму заначки робив.

Батьки не надто зважали на мої з братом заперечення, тож вели з собою в ліс, мабуть, з класу другого-третього. Привчали до праці так. Заробіток був скромним – за літрове відеречко чорниць багато не виторгуєш. Але на морозиво вистачало. Ох, яке ж це вистраждане морозиво було! Спина болить, в голову напекло, а надокучливі комарі скусали все, до чого тільки дістались.

До речі, чорниць досі не люблю. Отакі от заробітки.

3.
Перший обман. Мабуть, буде нечесним той, хто скаже, що ніколи не обманював. Я от точно не можу цим похвалитись. А першу свою глобальну «аферу» (думаю, що й останню) я провернула ще у першому класі. Тоді різко погіршився зір і лікар приписав носити окуляри. А що це означає для дитини? Правильно, насмішки і глузування.

Аби не стати мішенню для однокласників, я півроку не витягувала окуляри з портфеля. При цьому щоразу ствердно відповідала на запитання батьків про те, чи ношу їх.

Запідозривши неладне (а зір то не покращувався), тато прийшов до школи і запитав у першого-ліпшого однокласника, чи носить Віта окуляри. Ох і влетіло тоді мені! Не пам’ятаю вже, які саме аргументи використовували батьки, але після цього носила я окуляри, як годиться.

4.
Перші підбори. У кожної дівчинки в дитинстві настає момент, коли вона приміряє мамині підбори. Тоді крутишся перед дзеркалом і відчуваєш себе невимовною красунею.

Але рано чи пізно цього стає мало – хочеться і в люди гарною вийти:) я вперше на це наважилась ще на випускному в четвертому класі. Реакція однокласників і вчителів була очікуваною. Очі по п’ять копійок сказали все без слів.

Але й мене надовго не вистачило – затяжка ноша виявилась. Тож зробивши пару фото, довелось перезуватись у «дитяче» взуття.

5.
Перше 8 березня. У школі 6 грудня (або 23 лютого) та 8 березня був святий обов’язок привітати своїх однокласників протилежної статі. Аби не вийшло так, як з валентинками (комусь – десять, а комусь - нуль), вчителька заздалегідь проводила жеребкування – хто кому даруватиме презент.

До речі, тут якраз ми майже завжди мали вибір. Тому, коли одним дарували рамочки для фото і блокноти, мені в одному з молодших класів подарували банний набір (з різних мочалок та гелів для душу) та плюшевого лося. Що дивно – він відчутно пах одеколоном. Один з перших і, мабуть, найоригінальніший подарунок на 8 березня:)

6.
Перший торт. Останні років п’ять-шість я небайдужа до випічки. І не лише в сенсі «їсти», а й в сенсі «готувати».

А почалося все з такого простого і всім відомого торта «П’яна вишня». Пекла я його до особливого приводу – поїздки до свого хлопця до Києва. Попри всю простоту рецепту, тоді з ним довелось повозитись добряче – досвіду ж нуль.

Та кілька годин клопіткої праці зробили свою справу – більш-менш пристойний пляцок таки вийшов. Ретельно запакувавши його, сіла я собі в маршрутку, поставила торт на верхню полицю і нічого не підозрюючи, задрімала.

Яке ж було розчарування, коли прокинувшись, я побачила, як хтось вмостив на мій торт свою чималеньку дорожню сумку. Такого удару долі моя «П’яна вишня» не витримала і розповзлась.

Зопалу хотілось викинути презент, але вирішила все ж довезти його до місця призначення і подивитись, що ж там залишилось.

Смачний був млинець, що й казати:)

7.
Перший журналістський матеріал. В перший робочий день в одному з інтернет-видань Луцька відправили мене висвітлювати якийсь концерт у територіальному центрі соціального обслуговування. Це там, де допомагають бідним і одиноким літнім людям. Банальнішого заходу для репортера, мабуть, не придумати.

Але це я знаю зараз, а тоді – руки трусяться, страшно шо капець. Не знаєш, до кого підійти, що спитати (ага, до самого директора треба підходити, а для вчорашньої школярки це не таке вже й просте завдання), де можна стати, щоб сфотографувати.

Не те, щоб виданню було цікаво висвітлити цю подію, швидше хотіли перевірити, що ж я можу. Думаю, тоді перевірку я пройшла:)

8.
Перше звільнення. З першої своєї роботи я звільнялась гучно. Поспілкувавшись з начальником на підвищених тонах, поспіхом зібралась, гримнула дверима і пішла геть. Яким же було моє розчарування, коли за кілька годин зрозуміла, що випадково прихопила не свої рукавиці, а все того ж начальника. Довелось, «піджавши хвоста», повертатись.

Висновок? Перед тим, як спалювати мости, подумайте, чи не доведеться повертатись.

* . * . *

ОЛЕНА ЛІВІЦЬКА, ЖУРНАЛІСТКА:



1.
Перша книжка. Я не знаю, чи не було “першішої” за неї. Так далеко в дитинство не зазирну. Але одну зберігаю досі.

З того, як рясно вона пописана ручкою і які чудернацькі там мої дитячі каракулі, можна судити, що “прочитала” я її задовго до того, як навчилася читати. Років у два.

Вона особлива, бо бабиною рукою дбайливо зшита помаранчевими нитками. Щоб не розлетілася. Там - мій перший Телесик. Там Зміючка-Оленка. Баба Яга в болоті...

Мені завше здається, що купили ми її з бабою у скромній дерев’яній крамниці у селі. Крамниці з написом “КНИГИ”. Іноді вона мені сниться. Вже й сліду нема. Вже й не віриться, що колись у поліській глибинці могли бути... книжкові крамниці, а не тільки “колгоспи імені Леніна”. А були.

2.
Перший серіал. То був першопроходець у нетрях бразильських серіалів, які в 90-ті атакували наші постсовєтські простори. І ми, малі, не просто дивилися “Рабиню Ізауру” (як це робило пів-України як мінімум). Ми навіть гралися в “Рабиню Ізауру”.

Головна героїня того серіалу була рабинею на плантації. Її часто карали за непослух: підвішували за руки до жердини і били. З кожним ударом, що линув з екрана: глядачі ахкали, охкали й ойкали.

“Давай ти сьогодні будеш Ізаурою!” - пропонувала мені подружка Наталка. І то була неймовірна втіха. Я - красуня Ізаура! Та жодна гра в Ізауру не обходилася без ключової сцени. Той, хто грав героїню, мусив вчепитися за двері руками, висіти на них і вдавати, що ти терпиш покарання.

Добре, що мама не бачила, як ми по черзі на дверях у вітальні висіли. Тепер смішно, а тоді... Тоді не було мобільних телефонів і відео-блогів))

3.
Перша дискотека. Ви не були в селі на танцях? Втратили півжиття! Народ, поки корови не подоять, на дискотеку не збирається... На дверях завклуб: своїх пропускає за “так”. У порозі - найфайніші хлопці. Деякі “дуже файні” допивають рятівні сто грамів десь попід клубом. Дівчат - хоч річку гати. Всі - як Барбі в розмальовках.

Йдеш селом. Чути, як десь дзвінко затягують “А я-я-я нашол другу-у-ю...”. Гасне світло у вікнах потроху. Туди-сюди “емтехи” без фар дорогою гоняться.

Перша дискотека? Подруга підбила. Я тоді в клас восьмий, певне, перейшла. Село. Канікули. Довго чекала, поки баба засне, потім через вікно - на клумбу і вперед. Сусідка дала коротеньку спідницю, якусь свою кофтину, підмалювали очі, розпустили коси. Дівки)

Яке то щастя було побачити, що ж там... А там хлопці стіни підпирали, дівчата під Буланову і “Ненсі” витанцьовували. Година-друга - і додому я бігла. Бо раптом що... Трохи не розрахувала, бо вдома були не тільки баба з дідом, а й дядько саме гостював. Не спалося йому.

“Де була?” / “З дівчатами навулиці стояла!”/ “Я тобі встою!..”

Під грубкою лежало кілька полін. Миттю вивітрився з голови весь душевний такий “Дим сігарєт с мєнтолом”... Шмиг під ковдру. Закрила очі - і щасливо заснула. Бо перша дискотека - це таки неймовірне щастя))

4.
Перший алкоголь. Це точно було не вишукане вино. До вин ще треба було дорости. Якось перед дискотекою ми розмочували у самогонці шматочки хліба... щоб швидше розібрало. Більшої бридоти не згадаю й досі.

А ще я вмію колотити спирт, воду і фруктову есенцію і знаю, який на смак цей дивний напій, коли закушувати його зеленою паперівкою (це такі ранні яблука) і запивати крижаною водою з колонки.

5.
Перший матеріал. Якось у школі дві вчительки готували мене до олімпіади з української. Раптом одна каже: “А якщо твір буде про вибір професії, то про що писатимеш?”. Я така: “Ну-у-у... А я напишу, що хочу бути журналістом!”. Вони як зайдуться сміхом. І це добре. Бо інакше не стала б...

А перша стаття була в університетській газеті “Луцьк молодий”. Десь у 1999-му, на 1-му курсі. Маленька заміточка про вечір поезії на факультеті. Десь тоді я написала в луцьку районку, в якій згодом працюватиму, і статтю про одну з тих учительок, які так сміялися з моєї мрії. Галину Наумчик. Хорошого педагога.

6.
Перші квіти. Така замерзла благенька червона троянда від мого великого дівчачого кохання. На (простіть) 8-ме Березня. У нього 8-го березня день народження, до речі. Я потім висушила її пелюстки. І довго-довго зберігала їх. Не знаю, нащо...

7.
Перший... секс. Він був дивний. Бо - перший. Такий трохи несміливий (зараз аж смішно). Але - максимально експериментальний. Майже священнодійство: трошки любові, трошки ніжності, трохи перчинки))

Мені давно хотілося спробувати. Бо що тут? Дівчинка ж. Хоч і школярка.

А ще - він був солоний. Бо... не кажіть, а перший суп - мало не як перший секс. Тому тут я не про секс)) Наварила супу. В класі шостому. Горохового. Мама на роботі. Тато поїв, сказав, що дуууже смачно. Затим і я: а він солоний, хоч плач((

8.
Перший облом. Років два тому мене не взяли на роботу в одну відому волинську газету. Це був справді крутий професійний облом.

* . * . *

НАДІЯ МІЩУК, ЖУРНАЛІСТКА:



1.
Перша співбесіда. Для того, аби мене прийняли у школу, потрібно було пройти співбесіду і декілька психологічних тестів. На той час я вміла не тільки читати, а й писати, а ще знала англійську, що було великим дивом у 90-ті (бо хто ж знав, що таке та «кебедж»?).

І тут у школі тітонька запитує, на який сигнал світлофора потрібно переходити дорогу. Я одразу випалила: «На червоний!». Мені не зарахували цю відповідь. Це було перше «доросле» розчарування.

Але я й донині думаю: світлофорів для пішоходів тоді в Луцьку майже не було, коли світиться червоне для автомобілів – переходиш на «зебрі». Може, то якась тітонька неправильна була? :)

2.
Свої перші гроші я заробила вдома. Десь у класі 5-му. Раніше Дні народження гучно святкували у своїх домівках. Після всіх застіль традиційно лишалася гора посуду. Мама пообіцяла дати 50 гривень, якщо все це вимию. Спочатку я сумнівалась, але потім загадала, що мені дуже треба нові фішки з покемонами…

3.
Моя перша світлина (в одязі) – з мамою і татком, не на фоні килима «зроблено в СССР». Він висить з іншого боку :)



4.
Свої перші високі підбори одягнула на випускний в 11-му класі. Кожну секунду молилася, аби вручення атестатів минуло швидше, бо не могла терпіти тих тортур. Це було не 9, а цілих 13 кіл пекла. Ця пара досі припадає пилюкою в моїй шафі і сумніваюся, що коли-небудь її дістану. У кедах та кросівках теж можна стильно, вишукано, оригінально виглядати.

5.
Своє перше кохання я зустріла у школі. Це був однокласник Павло. Декілька років допомагала йому на контрольних, писала листи, плакала про нього у свій щоденник з наліпками «Кадетів». Якось я вдягнула нову зелено-жовту кофту, нафарбувала очі, розпустила волосся, бо Павло обіцяв сказати щось важливе. Він запропонував зустрічатися, ми поцілувались, сидячи на підвіконні у гуртожитку. А за вікном рясно лив дощ...

У той же вечір він подзвонив і повідомив, що в нього є інша дівчина. Тоді думала, що це трагедія на все життя, що без нього «нема смислу». А тепер сміюсь))

6.
Алкоголь вперше спробувала, точніше вмочила в нього губи, у дитинстві на День народження когось із родичів. І…почала співати «Пане полковнику місяцюбокий» (геть не чула там «мій синьоокий»).

7.
Ночами я мріяла не лише про Павла, а й про ще одного мужчину. Чорний корпус зі сталевими вкрапленнями, підтримка формату мр3, камера 2 мегапікселі, блютуз, 20 мегабайт пам’яті…Усе це про мій перший телефон – «Sony Ericsson W810i».

8.
На свій перший концерт я потрапила у 5 років. Мама та її подруга повели мене на виступ Ірини Білик у луцькому драмтеатрі. Пам’ятаю, як «пливла у човні», а потім…заснула. Добре, що Ірина Білик, Філіп Кіркоров, «Рукі ввєрх» і Алсу лишилися на касетах в минулому.

* . * . *

ОЛЕНА ДВОРНИЧЕНКО, ВИПУСКОВА РЕДАКТОРКА:



1.
Перший стриптиз я затанцювала у весіллі у брата. Це був весільний конкурс і діватися було нікуди. Тим більше коли тамада, тьотя кілограм під 120, кричить тобі «давай-давай». Здається, мені тоді було 18 років.

Хоча це стриптизом важко назвеш – я зняла лише туфлі, намисто і розстебнула кілька гудзиків на сорочці у хлопця. якому пощастило танцювати зі мною. Мама і родичі трішки були в шоці. Але я навіть виграла той конкурс і отримала приз - цукерки. З того часу терпіти не можу весільні конкурси.

2.
Вперше мене сфотографували, коли мені було півроку. Я народилася в Криму, а от свій перший Новий рік мама привезла мене зустрічати у Луцьк. На світлині я такий собі пухкенький малючок на руках у мами.


3.
Перша подорож трапилася зі мною у 7 класі. Ми з класом вирішили поїхати у Карпати. Цікаво, що тоді я їздила зі своїм майбутнім нареченим. Але тоді наші стосунки аж ніяк не були схожі на стосунки закоханих. Всю подорож ми сварилися і кидали уїдливі фразочки на адресу одне одного. Карпати після першої подорожі я дуже полюбила і неодноразово туди їздила. І з своїм нареченим також. Але ніколи не забуду, як ми з класом йшли пішки по болоті і жахливому холоді 4 кілометри до скель Довбуша.

4.
Пам’ятаю свої сльози в 6 років. Я дуже сильно плакала, бо мама довго не поверталася додому з магазину, а я була ще та мамина доця. Мобільних тоді, звичайно, не було. Хоча це першими сльозами точно не назвеш, бо я була дуже неспокійним малюком і ревіла (саме ревіла, а не плакала) днями і ночами. Родичі розповідають, що плакала так, що деякі люди в Боратині чули мій плач і казали «О, Лєночку вивели погуляти».

5.
Перший макіяж мені зробила подруга, коли мені було 15. Це було в мене вдома і подруга впевнено заявила, що вона дуже гарно робить макіяж. Точніше, вона сказала, що ніколи цього не робила, але впевнена, що вміє. Чорними тінями вона мені розфарбувала віко аж до брів, а брови вищипала, сказавши, що «в моді зараз брови, як дуже тонкі ниточки». Мама і бабуся ще довго сердилися на такий експеримент.

6.
Моя перша книга. Я з дитинства дуже любила читати. Мама постійно купувала мені мою улюблену газету «Казковий вечір», вдома до сих пір зберігаються величезні стоси цієї газети. Навіть не пам’ятаю, яка книга вперше було мною прочитана, напевно, «Українські народні казки». Але найбільше запам’яталася книга «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка. Книгу подарувала моя тітка, зберігаю її в домашній бібліотечці. Після того ще неодноразово її перечитувала.

7.
Перший свій борщ я зварила у під керівництвом бабусі. Але варто було їй на секунду відійти, як буряк був по всій кухні, а кіт поцупив м'ясо. В результати я ще й палець попекла. Але борщ я таки доварила. І особливо запам’яталися слова дідуся, який не знав, що саме я варила обід: «борщ сьогодні особливо смачний».

8.
Перші квіти я отримала анонімно на свій День народження у 14 років. Здається, то був букет троянд. Потім я дізналася, що то від хлопчика, якому я подобалась. Я довго зберігала подарунки від нього, але стосунки у нас не склалися, перше кохання виявилося недовгим. Хлопчик знайшов іншу пасію, а я ще довго плакала ночами у подушку.

* . * . *

ОЛЬГА ЗЕЙЛИК, ВИПУСКОВА РЕДАКТОРКА:



1.
Перший ліфчик. На жаль, я його так і не одягнула. Він собі лежав, і був час, що носити його просто не було потреби. І ось, коли я таки його вперше одягнула, він виявився… замалим.

2.
Перший алкоголь. Пам’ятаю, десь у класі сьомому-восьмому запросили мене на день народження однокласника. Ми трохи посиділи у нього вдома, а потім пішли у двір. І от там, посеред двору стоїть така собі халабуда, збита з дошок хатка.

На дверях - замок. Не знаю, як ми тоді відкрили ту халабуду, але всередині стояв нічогенький такий диван і навіть було проведене світло. Саме у тій напівпідпільній атмосфері я спробувала свій перший слабоалкогольний напій. Що було потім – не пам’ятаю. Але халабуду забути не можу.

3.
Перший серіал. «Кармеліта». Як згадую – досі той саундтрек в голові грає. А ще пам‘ятаю, як стежили за героями, хвилювалися за них. А які інтриги крутилися навкого того циганського табору! Це було щось неймовірне.

4.
Перший поцілунок. Дуже багато чого вперше відбулося зі мною у дитячих літніх таборах. І поцілунок – не виняток. Увечері, під час дискотеки ховалися в альтанках. Там все і сталося.

5.
Перше фото



6.
Перше робоче місце. Перша серйозна робота з’явилася у мене в 17 років. Як і багато хто – у сфері обслуговування. Була офіціанткою в піцерії. Стоптане до дір взуття, звичка заплітати волосся і рахувати «чаюху» - ось що було в результаті. А вже після того, як пішла з роботи, непереборна солідарність з усіма офіціантами.

7.
Перший секс. Про це може сповна розповісти мій чоловік. Бо ж яким був той перший раз, я не пам’ятаю. :) Віть, якщо ти ще читаєш, прости))

8.
Перший експеримент з волоссям. Колись я дуже хотіла висвітлити волосся, але мама не дозволяла. І тоді я сама собі купила фарбу. І поки нікого вдома не було, я пофарбувала кілька локонів. Добре, що тоді було літо, і мій експеримент ніхто не помітив. Бо ж сказала, що то через сонце волосся вигоріло.

* . * . *

АНАСТАСІЯ КАЧИНА, ЖУРНАЛІСТКА:



1.
Перші підбори. Варто почати з того, що мій тато завжди мріяв, аби я була спортсменкою, а мама воліла мати донечку-артистку. Тато майже щомісяця записував мене на різні спортивні гуртки: бальні танці, карате, гімнастику; а мама ж віддала у музичну школу на вокал та фортепіано.

Мамина взяла: гімнасткою я не стала, натомість закінчила музичну школу. Вперше вдягнула туфлі на підборах у класі восьмому, коли виступала на звітному концерті у школі. Та зробила це не з власної волі, змусили.

Відтоді вдягала туфлі на каблуку разів зо два: на випускний у школі та на концерт в університеті. Дивно, але маю безліч пар туфель на високих підборах, однак щоразу надаю перевагу моделям на плоскій підошві. Знаю колег-журналісток, які частенько бігають по подіях «в лабутенах», мабуть, я до цього ще не доросла…

2.
Перша дискотека. То був будинок культури в мальовничому селі Смідин Старовижівського району (народний депутат Ігор Гузь часто вихваляється, що родом звідти). Родичів у сусідніх селах у мене немає, всі живуть у Луцьку, тож влітку я частенько їздила у село подруги.

Знаєте, жодна дискотека у клубі «Версаль» чи «Опера» не зрівняється із сільською дискотекою. Родзинкою «танців на селі» є те, що їх як розпочинають, так і закінчують – бійкою.

Приміщення невеличке, а тому всі між собою знайомі. Окрім улюбленої у тому селі «Молодої вовчиці» Олега Винника, крутять треки зі всіх телефонів селян, які прийшли потанцювати.

3.
Перша двійка. То був урок фізики у тепер уже екс-директора моєї школи Василя Ольховича. Скажу відверто, боялися ми його щоурочного «позакривали всі підручні засоби». Якось запитав у мене правило правої руки. Все було б ідеально, якби я не спутала праву й ліву руку – то було фіаско.

Василь Олексійович ще декілька років запитував у мене те правило. Як зараз пам’ятаю: якщо обхопити правою рукою провідник таким чином, щоб великий палець вказував напрям струму в ньому, то решта пальців вказуватиме напрям вектора магнітної індукції.

4.
Перший серіал. Кармеліта. Досі пам’ятаю мотиви тієї пісні, якою починався серіал. Бувало, дідусь насмажить своєї «фірмової картоплі» та й посідаємо дивитися.

5.
Перше фото



6.
Перше інтерв’ю. То було свято Водохреща, коли надворі було -24. Домовилася про інтерв’ю із директоркою Луцького зоопарку Людмилою Денисенко. Думала, візьму із собою людину, аби сфотографувала мене з пані Людмилою в розмові, вдягнуся гарненько, аби на фото виглядати солідно.

Прийшла в зоопарк, планувала: сядемо в якомусь просторому кабінеті розмовляти... Але ми чотири години ми ходили зоопарком, спілкуючись та розмовляючи із кожною твариною. І байдуже, що я легко вдягнулася, бо ж «на фото хотіла виглядати гарненько». Ніхто мене не фотографував, ніякого просторого кабінету не було.

7.
Перший подарунок від хлопця. У мене є сусід – Юрко, з яким я навчалася в одному класі дев’ять років. Не думаю, що я йому колись подобалася, більше того, всі знали, що він закоханий у нашу відмінницю….

У третьому класі на Восьме березня він подарував мені гігієнічну помаду. Лише потім він сказав: «Насть, ну то па-сасєдскі».

8.
Перший телефон. Пам’ятаю, з мене навіть кепкували однолітки, бо до 13-ти років у мене був чорно-білий «Siemens».

АЛІНА БЕКЕРУК, ЖУРНАЛІСТКА:



1.
Мої перші сльози. Тоді я ще жила з бабусею та батьками, разом з нами жила наша тітка. Мені було приблизно років 4-5. Тітка тоді якраз навчалась в Луцьку і часто приїжджала додому на вихідні. Я неймовірно любила такі моменти, бо мені завжди привозили щось смачненьке. І от я дізнаюсь, що моя улюблена тітка виходить заміж, тоді ще не розуміла, чому всі гасають по хаті та до чогось готуються.

Пам’ятаю той день. Мені сказали, що тітка не житиме з нами і її забере до себе дядя Сергій. Коли я почула таку фразу, розсердилась і пішла. Як зараз пам’ятаю, що сховалась між подушок, які колись викладали рядом на ліжку, сиділа плакала. Бо ж мою тітку мав забрати дядя Сіргій. Але потім було весілля і мені подарували ляльку з колясочкою, і я вже забула, що тьотя Лєна з нами не буде жити і тішилась новими іграшками)

2.
Перший прогул. Взагалі я в школі вчилась дуже добре та й ніколи особливо не прогулювала уроки. Але один випадок точно запам’ятався мені на все життя. Пам’ятаю в 10 класі у нас був урок чи то з етики чи то з якогось там мистецтвознавства, і нам з однокласниками ну дуже не хотілося на нього йти. Вирішили втікати.

Через двері йти такою великою кількістю людей не хотілося, тому рішення було геніальне – лізти через вікно. І от ми всією оравою полізли через вікно. Робили ми це аж надто шумно, тому вчителька з сусіднього класу це все почула, зайшла в клас, а всередині залишилось двоє людей. Я не знаю, що тоді вчителька сказала моїм однокласникам, які були там, бо ми швидко втікали додому. Але наступного дня на горіхи перепало усім.

3.
Перше хобі. Моїм першим хобі стала музика. Пам’ятаю в четвертому класі я заявила мамі, що хочу навчитися на чомусь грати. Тоді батьки відвели мене в музичну школу. Зовсім випадково я втрапила на клас домри. І знаєте жодного разу про це не пожаліла. Хоч до того навіть не здогадувалась, що таке домра. Однак так вона мені полюбилась, що навіть грала в ансамблях, виступала на конкурсах. Домра, то була моя хвиля, яку в останні роки навчання просто неймовірно полюбила. І в силу того, що брала я її на прокат, зараз такого інструменту в мене немає. Тому ночами таємно мрію про свою маленьку домру, на якій іноді гратиму вечорами, коли напишу всі статті звичайно ж)

4.
Мій перший телефон. Нокіа 1600. Мама не дуже хотіла купувати мені мобілку, але довелося, бо я ж почали їздити в музичну школу. І хоч я мамі казали, що їй немає чого боятися. Все таки півроку на заняття мене возив дідусь і при мені був телефон. Телефончик був класний тим, що не тонув у воді та не бився навіть від сильних падінь. Класні були часи.

5.
Перша двійка. Якось так склалося, що в мене двійок взагалі не було. Хоч іноді вчителі лякали тою страшною цифрою, але, на щастя, чи, на жаль, ні разу в щоденнику такої оціночки не приносила.

6.
Перші підбори. Ну як мої…мамині. Пам’ятаю ті мамині туфлі на каблуках, такі красиві вони здавались мені тоді. Ну і, звичайно, хотілося мені їх приміряти. Але ж мама не дозволяла. І от поки мама займалась своїми справами, я таки втіхаря приміряла . Ну і …зламала каблук…

7.
Перша подорож – на море. Їздили ми туди великою родинною компанією. Курували нашою подорожжю бабуся і дідусь, які повезли на море внуків. То, зрозуміло, в подорожі було більш заборон, аніж дозволеного. То туди не запливай, то туди не йди. Пам’ятаю лишили бабусі камеру, щоб вона знімала відео поки ми купаємось. Коли ж вже вдома передивлювалась, то побачили, як бабуся муштрувала дідуся, щоб стежив за нами. Словом, відео були веселі, а подорож іще веселіша)

8.
Перша ненависть. Десь так до років 5, я пила молоко з бутилочки, пам’ятаю, всі мені казали, що треба це діло кидати, бо ж скоро в школу, а я ще й досі п’ю молочко, як маленька. Але я продовжувала пити його саме так. Однак потім молоко я таки зненавиділа. Адже в мене став стоматит, дуже болюча і мєрзка штука. І хтось мені сказав, що стався він від бутилочки. І так з того часу я просто ненавиджу молоко.

ІННА ГНІЗДЮК, КЕРІВНИЦЯ РЕКЛАМНОГО ВІДДІЛУ:



1.
Перша двійка у молодших класах. Дуже переживала, щоб не сварили. А подружки казали, втішаючи: якщо дуже-дуже сильно переживати, то сварити не повинні. І я сильно переживала! Всім своїм виглядом показувала, що я дуже-дуже засмучена. Але мене все одно насварили (не зважаючи на це, у мене було щасливе дитинство)))). Я виросла і не сварю своїх дітей за оцінки, взагалі!

2.
Перша несправедливість. Спогад з дитинства. Літо. Я гуляю на вулиці. Терміново треба забігти додому, щоб взяти якусь іграшку. А босоніжки знімати ніколи. Біжу в кімнату взута і отримую наганяй, що не роззулась)) Але коли взутими в кімнату зайшли дорослі, то аргументували на моє зауваження, що взутим же ж не можна, так: «Я прибираю, можу ходити так». Тати-мами, впізнайте себе)) І усвідомте, що діти дуже гостро відчувають несправедливість.

3.
Перші відчуття від народження дочки – вночі, коли дитина спала, я слухала, як вона дихає, і переконувала себе, що це моя дитина і я вже доросла))) Згадувала прочитане про ніжність, яка затоплює маму відразу ж після народження. Я ж хотіла зігрітись і заснути)) А величезна ніжність прийшла пізніше)). У кожного – по-своєму…

4.
Перша страва. Готувала її вже в статусі одруженої. Вирішила зварити уху. Я дуже старалась, страву зготувала, але трохи пересолила... І коли почала за це виправдовуватись, тітка сказала тихенько на вушко: “Ніколи не виправдовуйся за страву. Кажи, що це новий рецепт!”. Це стало першим правилом у шлюбі – не виправдовуватись, а шукати компроміс.

5.
Перший раз у перший клас: дочка пішла у школу, урочиста лінійка, загальне фото. Коли мене питають, де ж твоя Настя, кажу: «Отам бачите букет, а по боках два банти – Настя за ним». Після того було багато вдалих фото, але це – перше.

6.
І знову про школу – вперше виступала перед випускниками, коли дочка закінчувала школу. Хвилювалась, намагалась підібрати розумні слова, а потім сказала, щоб вони не боялись помилятись і починати все спочатку. Не знаю, чи хтось скористається моїми порадами.

7.
Перший момент, коли розумієш, що дітки ростуть. Син прийшов із садочка і розповідає:
мамо, сьогодні мене хлопчик набив. - А ти що, не міг дати йому здачі? А він виймає ручки із кишень і каже: «Так у мене ж грошей нема».

8.
Перша зустріч з майбутнім чоловіком. У мене день народження, я пригощаю одногрупників. До моєї одногрупниці прийшов хлопець, а з ним мій майбутній чоловік (він тоді про це ні сном, ні духом. У нього на той момент була інша симпатія). Ми познайомились, я запропонувала пригоститись тортиком, він відмовився, а через кілька днів ми пішли на перше побачення.

* . * . *

ВІРА ЗАДОРОЖНА, СПЕЦІАЛІСТКА З РЕКЛАМИ:



1.
Своє перше враження від цього світу я не пам’ятаю, бо була ще надто маленька.

2.
Попробувавши вперше деруни, любити буду їх завжди.

3.
Найбільше відчуття щастя, яке просто переповнює – це народження донечок.

4.
Великий букет лілій - багато щастя і розуміння того, що запаху цих квітів я просто не сприймаю.

5.
Перші страви, які я зварила сама – це гороховий суп та вареники з картоплею. Багато страху і маса задоволення, бо з’їли все.

6.
Перший білий гриб вагою кілька кілограмів, який я, чотирирічна, навіть втримати у руках не могла...

7.
Велика полуниця, вирощена на дачі, мої донечки з ягодами в руках і вся кухня перефарбована в червоний колір, поки доці були з бабусею.

8.
Перше купання кота пам’ятаю не тільки я, а й вся моя сім’я. Мокрі були всі і відповідно все, що було у ванні.

* . * . *

ВЛАДИСЛАВА КОВАЛЬЧУК, СПЕЦІАЛІСТКА З РЕКЛАМИ:



1.
Мій перший хлопець з’явився, коли мені було вісім. Однокласник Артур. Прийшов до мене до дому і заявив мамі що він мій «мальчік».

2.
Перше фортепіано. Це була стара німкеня, яка ледь клигала, намагаючись співати «царицю ночі» Моцарта. Але я її обожнювала.

3.
Перша подорож – на Байкал. Тато мій авантюрист, і вирішив, що його дитина має побачити Байкал. І я побачила. Причому це не була комфортабельна подорож. Це був «Запорожець», грузовий літак, тайга, тайга, тайга. А потім воно, прозоре скло, яке то стояло незворушно, то клекотало, як ураган Катріна.

4.
Перша книга, яка мене вразила – «Омен» Девіда Зельцера. Мені десь 12 напевно було. Ох я тобі напевно три ночі спати боялася.

5.
Перший біль. Смерть найкращого друга. Анька я її тільки так і називала…

6.
Перша перемога. Коли шукаєш себе у списку тих хто поступив – і знаходиш. Нас було лише вісім людей, але ми були дуже щасливі.

7.
Перші слова “люблю”, коли серце десь там у п’ятках, у голові шум, а за спиною – двоє крил.

8.
Перше почуття, коли береш свою дитину на руки і ревеш, ревеш... Бо перед тим тобі просто не дозволяли цього робити.

* . * . *

НАТАЛІЯ ГОЛОВАНОВА, СПЕЦІАЛІСТКА З РЕКЛАМИ:



1.
Перша двійка. Гордість мене переповнювала, бо ж вчилася на відмінно, тому це було щось неймовірне. Хотілося розповісти всім!

2.
Перші гіркі сльози в школі: перша вчителька вийшла заміж! Трагедія життя: «страшний» наречений забрав улюблену красуню-вчительку в інше місто

3.
Перше кохання в другому класі: разом в школі, разом з гірки на санчатах, разом на велосипедах - хіба є більше щастя?..

4.
Перші вареники власного приготування на третьому курсі університету – їли тому, що були дуже голодні. Бо ж студенти в гуртожитку!)

5.
Перший раз в ліс по гриби. Враження космічні, коли ти в 21 рік починаєш відрізняти їстівні гриби від мухоморів

6.
Перші враження від педагогічної практики: «Моя рука ніколи більше не візьметься за дверну ручку школи»

7.
Перші самостійні кроки старшої донечки, і перша моя думка: «Ура, можна ходити з прямою спиною!»

8.
Перший крик молодшої донечки - подумала: майбутня оперна співачка!