Ніколи ні з ким не сварилася: вражаюча історія життя 100-літньої волинянки

Вона пережила дві війни, повоєнне лихоліття. І досі пам’ятає той день, коли вивозили її родину як сім’ю «бандпособніков» у Сибір, бо наймолодший брат пішов у повстанці.

Доля випробовувала її на міцність ще не раз. Катерина Климівна зазнала важких втрат, поховала чотирьох синів. Проте ні життєві негаразди, ні тяжка колгоспна праця не зламали її, не озлобили. Вона й досі випромінює доброту і тішиться кожною подарованою Богом миттю, - пише Волинь-нова.

СЕМЕРО ВНУКІВ І ДЕСЯТЬ ПРАВНУКІВ

Бабуся з великої хліборобської родини, мала дев’ятьох братів і сестер. І сама стала багатодітною мамою — ​виховала п’ятеро синів (у живих нині залишився лише один, доля закинула його аж до Казахстану). Довгожителька має семеро внуків і десятеро правнуків, чекає і праправнука. Вони — ​сенс її життя. За їхнє здоров’я вона щоденно молиться.

"Свекруху люблять і поважають у селі", — ​розповідає невістка Людмила, дбайливо підкладаючи старенькій подушку, щоб зручніше було сидіти.

"Зі свекром вони жили у мирі й злагоді. Мама — ​гарна господиня і сусідка. Ні з ким не сварилася, не ворогувала", - каже Людмила.

Ці слова підтверджують племінник, сусідки і внук довгожительки, котрі прийшли привітати її зі сотим днем народження.



"БАБЦЯ НІКОЛИ НЕ СИДІЛА БЕЗ ДІЛА"

"Бабця ніколи не сиділа без діла. ​Навіть у 97 років, коли ледве пересувалася (жінка поламала тазостегновий суглоб), не могла всидіти без роботи. Йшла на город полоти бур’яни, рвати зілля для худоби. Ми з нею колись в ланці разом робили. Щороку брали по півтора–два гектари буряків. Бувало, прийдеш додому — ​рук не відчуваєш. Думаєш, як би до ліжка дійти. А бабця Катерина ще й пирогів устигає напекти і сусідів пригостити. Вона і майстриня гарна — ​обшивала всю сім’ю, вишивала, ткала. Оті хідники, що ви бачили в коридорі, то її робота", — ​розповідає однофамілиця пані Катерини Лія Козак, якій зозуля накувала вже більше 70 літ.

"І дуже дітей любила. ​Три роки тому, коли ще з ходунцями виходила на вулицю, скликала дітей і роздавала цукерки. Мій Максимко й досі згадує її гостинці, — ​додає молодша сусідка Тетяна Швед.

Бабця Катерина хоч і недочуває, але прислуховується до розмови. Знає, що йдеться про неї. Тішиться, як мала дитина, що всі ці люди прийшли, щоб її привітати, і рада нагоді погомоніти.

"Поговорити вона любить. ​Я бігаю, метушуся, бо ж після смерті чоловіка усе господарство на мені, а свекруха просить: «Сядь коло мене, розкажи щось». Їй цікаво знати, що в світі робиться, що я зробила на городі, коли корова отелиться…" — ​каже невістка.

Для Людмили Аркадіївни свекруха — ​як рідна мама. Живуть під одним дахом душа в душу з 1980–го. А після смерті чоловіка Володимира, найменшого сина бабусі, жінка взяла усі клопоти з догляду за неходячою старенькою на себе.

"Добра у мене невістка, таку тяжко знайти. ​І пігулки дає, й уколи робить, і догоджає мені, як малій дитині", — ​не нахвалиться довгожителька.

СЕКРЕТИ ДОВГОЛІТТЯ

Рідні розповідають, що якихось особливих секретів довголіття бабуся не мала. За сто років жодного разу не зверталась до лікарні. Жила з Богом у серці, тяжко працювала, була в русі, не переїдала. Могла в обід обійтися домашнім пирогом із чашкою молока, яке дуже любила. Не їла свинини. Це вже зараз дозволяє собі з’їсти голубці чи борщ із м’ясом. Смакують бабусі банани. Називає їх старенька «коров’ячі роги», бо дуже ці заморські фрукти на них подібні.