Бабуся з Полісся у 92 роки стала Почесним волонтером України

Вона перший і єдиний раз у житті побувала за кордоном, але не в туристичній поїздці. Разом з іншими українськими юнаками й дівчатами Наталію Гошту у 1942-му вивезли на рабську роботу в нацистську Німеччину.

Українка з поліського села Довговоля Володимирецького району Рівненщини вижила тільки завдяки молодому організму та величезній вірі у Боже провидіння, - пише Волинь-нова.

Коли розпочалася війна на Сході, жінка не залишилася осторонь, а стала віддавати частину пенсії, щоб наблизити перемогу над російським агресором

«Може, смерть приходила, тільки мене вдома не застала»

Разом із сільським головою Довговолі Анатолієм Федорчуком заходимо до чистенької хатини Наталії Гошти. Нас зустрічає жвава худенька жіночка зі щирою усмішкою. Незважаючи на поважний вік, бабуся Наталя має добру пам’ять.



Робота в Німеччині

Пригадує, як у 1942-му забирали молодь на роботу в Німеччину. Три роки разом з іншими арбайтерами та радянськими військовополоненими працювала на деревообробній фабриці. Виготовляли збірні щитові будиночки. Каже, що там всякі люди були — ​і добрі, й паршиві.

"Ще й зараз вам скажу адресу: земля Мекленбург, містечко Хагенов, Шверінгштрассе, 13. ​А брукви в тій Германії наїлася на всю житку, мені вона й досі смердить. Ми ж були молоді, а працювали важко. Думала тільки про те, коб наїстися вволю хліба й можна умерти. Дякую Богу, що до таких літ дожила. Хоч я не достойна такої милості. Ви не повірите, але мені вже 93-й рік, — ​каже жінка.

"Ні разу не була в больниці, тому гріх на здоров’я нарікати. Може, смерть уже й приходила, тільки мене вдома не застала. Не люблю в хаті сидіти, йду до людей", — пояснює старенька.

Коли Наталія Гошта повернулася з Німеччини, то не злякалася труднощів й вийшла заміж за вдівця Лавріна Ясинського, який після смерті дружини залишився з чотирма дітками.

Найстаршій дочці було 16 літ, а найменше дитя тільки пішло в школу. Вісім років вона прожила, доки дітки підросли. Жінка пригадує, як їздила «на сезони» в Кіровоградську та Дніпропетровську області, щоб хоч якийсь центнер зерна заробити. Ще й зараз невтомна бабуся Наталія курей тримає й залюбки пече пироги.

Волонтерство

Цікавлюся у жінки, як вона стала волонтером?

"У мене телевізора нема, то включаю радіо, хочу знати, що на світі робиться. Якось слухала–слухала, а там розказували про війну. Завше оплакую наших загиблих солдатів, — бабця хусткою витирає сльози. — Якось розповіли про жінку, яка в’яже шкарпетки. Поїхала у Володимирець до свого племінника й кажу: «Наші люди фронту помагають, хто як може. У мене немає банки із салом чи тушонки, то хочу якусь копійку з пенсії оддати, хай би і моя частка там була", - каже бабуся.

Він через пару днів приїхав до Наталії з волонтером Миколою Юрахом.

"Той чоловік возить передачі на войну. А я якраз получила пенсію й дала йому 5 «двохсоток» — тисячу гривньов. Так стала армії помагати. То мене прославили на весь світ, дали нагороду «Почесний волонтер України». Коли у Володимирці вручали медаль, то двоє воєнних упали передо мною на коліна, так хлопці дякували за допомогу", - ділиться бабуся.



Запитую у бабусі Наталії, яка ж у неї пенсія.

"Було 1670 гривень, а тепер трохи набавили, то маю 1870. Бабі вистачає, ще й можу поділитися. Мені грошей не шкода, аби скоріше та клята война кончилася. Може, доживу й з нашими хлопцями одпраздную побєду", - пояснює вона.

"Мені деякі родичі стали казати: зайнялася баба з тими волонтерами, думає армію накормити і не переживає, хто її до смерті догледить. А я сама так мислю: якщо вже буду лежати й страждати, то Бог пришле мені когось милосердного", - каже вона.