«Ота русалочка, яку кинули в канаву, мені така мила», - скульптор Головань. ЦИТАТНИК

Луцький скульптор Микола Головань у свої 75 рідко виходить в люди. Втім його унікальний будинок з року в рік вабить до себе все більше й більше туристів. І кажуть: особлива удача, коли про свої творіння розповідає їх автор.

Читати також: Луцький Гауді, або Дім, який збудував Микола

***

...«Знаєте, коли людина багато бачила за життя, то у старості вона більше мовчить».

***

...«У мене було добре відчуття, що я вчився у Львові. Дякуючи тому поштовху, я багато що зробив. Завжди намагаюся це сказати львів’янами. Але завжди й кажу: пробачте, дорогі мої львів’яни, але мені Луцьк миліший. Тому що тут мої батьки були, тут пройшло моє дитинство».

***

...«То не авантюра була. Велике бажання. Батьківську хату знесли. Тоді такі були времена. Там лінії ці зносили, і ніхто нічого не питав. Давали компенсацію за дерева і квартири. Уяви: як я міг жити в тій хрущовці? Це тоді, коли в мене був гарний двір, вишневий садочок, яблуньки, сливи… Врем’янка була, вся в мозаїці, цілу стіну там розписав на грецьку тематику. Пішло під бульдозер все: і ті розписи, і мій труд. А після того я взявся за те, щоб спасати свою душу».



***

...«Стільки світу, як він, мало хто бачив» (про свого друга і відомого лучанина, блогера, керівника міжнародного проекту професійних обмінів Володимира Павліка).

***

...«На старших курсах у Львові брав великі листи паперу і малював дітей у тому скверику, де стоїть Данила Галицького. Я вже тоді готував диплом, але у вільний час просто малював дітей. І з тими дітьми такий був невимушений. Вони завжди мене чекали і все мені розповідали».

***

...«Я молодий був, ще такий спортовий. А мені дали пацанву: гурток у палаці піонерів, де зараз єврейська громада. На півставки, 25 рублів. То був десь 66 чи 67 рік. Тоді я й насправді познайомився із Володимиром Павліком, він до мене колись малювати вчитися ходив. Мені тоді було десь 26 чи менше, а йому 8-9. Вони були такі трохи бешкетники, а я мусив же відчитуватися. Витримав там цілих півроку».

***

...«Я працював-працював в парку і казав, що не треба мені нічого, тільки дайте ділянку. Я вже собі це місце давно облюбував. Щось тут побачив на болоті. І так почалося».

***

...«Колись на ті скульптури спеціально ходили дивитися в парк. Це були скульптурні вистави. То був 1978 рік. Дякую Романюку (покійний мер Луцька Микола Романюк, – авт.): він два роки тому все те позбирав. Я реставрував їх. Крани дали… Я такий був щасливий!..

Але там треба дизайн. Не робити асфальт, а натуральний камінь, кишеньки. І проводити виставки рисунків дітей, архітекторів. Ці стовпи, що стоять, тільки підкреслять вертикаль. А це треба горизонталь: щоб народ ходив! І то буде основна мистецька алея в парку. Не треба її називати, її й так знають. Але так архаїка поєднується з сучасністю. Надіюся, що воно до того йде».

***

...«Мені ота русалочка, яку в свій час кинули в канаву і там втопили і яку я витягнув, така мила».

***

...«Колись, ще до Горбачова, робив рекреаційні пункти на Волині. Люди їдуть відпочити – заїжджають. Робив столи. Керував тим усім. І то був мій заробіток. Було відчуття якоїсь такої Волині. Робив там троїстих музик, щось на тему Лесі Українки. Мав задоволення знатися з простими людьми з села, які мені допомагали. Той період був надзвичайно цікавий. Мої роботи є, як на Цумань їхати, на Маневичі – багато де. Це так само була творчість».

***

...«Дякуючи цьому вернісажу (про будинок-майстерню, який в народі звуть "будинком з химерами", - авт.), я живу. Я міг би того не робити, але добре, що зробив. Що бачу світ: і з ближнього, і з далекого зарубіжжя. Що я потрапив саме на одну вісь із нашим замком Любарта, і це доречно підходить старожитності нашого міста. Не сумніваюся: у кузні, де кував мій син, ще куватимуть внуки. Головне, щоб влада трішки зберегла це».



***

...«Не знаю, скільки проживу. Кожен… не рік, а місяць, тиждень, день – це для мене Божа благодать. Дякую Богу, що я ще маю можливість працювати».

***

...«Це навіть більше, ніж би мені сказали: «Ти народний». Я горджуся тим, що я Почесний громадянин Луцька. Горджуся, що я лучанин, що я патріот Луцька, що маю відчуття і що творю не тільки для мешканців міста, а й для всієї України. Я не побоюся цього слова».

***

...«Якщо мені кажуть: «Ви нагадуєте Гауді в Барселоні», я відповідаю: «Був би живий Гауді, він подав би мені руку». Я не схибив у мистецтві. Я стараюся чесно робити. Від початку і до кінця. Оцими руками».

***

...«Тут є трошки Ватикану. А химери то в Кийові. По-перше, жартую: химери на Городецького і у Верховній раді, а тут – вернісаж. Нема химер. Є сакральна скульптура, є алегорія».

***

...«Без віри я б того не робив. Я навіть жінкам вірю».

***

...«Якщо відверто сказати, гарні роботи можна порахувати на пальцях. Той фільм викохувався (найкращою журналістською роботою про себе скульптор вважає документальний фільм Наталії Красильникової «Острів Миколи Голованя», - авт.). Головне, що він чорно-білий. Уже надоїли ті канфєтки. Треба чорно-білий. Як рисунок. Він дає більше емоції. Добрий репортаж – то невимушеність. Свобода, яка не тільки дає відчути самого митця, а й трохи пожити його життям».

Підготувала Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото Павла БЕРЕЗЮКА.