«Був такий хлопець, що ноги тещі мив, а потім воду на голову виливав». Тамада з Волині. ІНТЕРВ’Ю

Чиї весілля шокують? Чи справді на волинських весіллях вже перестали мити тещі ноги? Як вона не впізнала Олю Полякову і чого Поляковій не смішні жарти про «Рачки»? Усе найцікавіше – в інтерв’ю з тамадою Вікторією Мельничук.

Вона п’є каву, ставить підписи у бухгалтерських документах, а між тим не без захоплення розказує про справу, без якої себе нині не уявляє. І та-а-ак розказує, що вже завтра хочеться або заміж, або як мінімум до когось на весілля поспівати на все горло “Горіла сосна-палала...”

Хтось упізнає у Вікторії Мельничук солістку популярного на Волині гурту “Чачка”. Хтось - амбітного керівника центру культури Княгининівської громади. А хтось - її рідненьку, ту саму тамаду, яка колись у-ух як виспівувала і витанцьовувала на їхньому весіллячку.

За її плечима 18 (!) років тамадування. За цей час встигла провести майже 800 весіль! Сьогодні Вікторія Мельничук є однією із найбільш затребуваних весільних ведучих на Волині і тією тамадою, яку найчастіше замовляють на свої весілля саме іноземці.

Видання “Волинь24” запропонувало Вікторії Мельничук розказати про секрети весільного закулісся. “Тільки в понеділок після весілля”, - відповіла та.

Тому - ранок понеділка. У голові ритмічно вистукує “Ой, мамо, що буде, як він мене не візьме, як він мене не візьме...”. А Вікторія Мельничук уже встигла примчати з рідної їй Ковельщини, де «вчора» вела весілля, до Княгининка і поміж буденних робочих клопотів знайшла годину на веселу розмову про злободенне.

ОДНА З НАЙПОПУЛЯРНІШИХ: ЗА 18 РОКІВ 800 ВЕСІЛЬ



- Чесно скажу: тамаду для інтерв’ю шукала в одній із груп у соцмережах. Думаю, що багато хто саме так шукає собі і на весілля.

- Я читала. Так насміялася. Казала своїм: дивіться, тут зразу видно, хто на Волині найбільш популярний тамада. Я, Олег Романюк, Сергій Скулинець, Славко і Рулька. Проте кожен ведучий зі своїм характером і своїми навиками. В Олега Романюка я дуже вчуся, бо в нього є одна особливість: це те, як він красиво вміє представляти гостей. Навіть перейняла в нього одну фішечку, але зі своїм текстом.

Порахувала, що в середньому за рік проводжу 42 весілля, хоч буває і більше. І так з 2000-го року. Хотіла дуже стати спортсменкою і все життя грала баскетбол, поки не зламала ногу. Тоді мої сказали: «Ти ж співаєш ще, кидай вже той спорт, давай кудись інакше». Мій покійний тато привіз мене вступати до училища культури. Викладач запитує: «А вона співати вміє?». А я в школі де можна, там співаю, тільки він про це толком і не знав, бо цим більше мама займалася. І він: «А де там вміє». «То йди на режисуру», – почула я й так потрапила на режисуру. Потім так вийшло, що скрізь, де треба було співати – я, і той викладач дивувався, чого ж це він мене на хорове відділення тоді не взяв.

Мені пощастило з викладачами. Знаєте, як кажуть: людині в житті має пощастити тричі. У кого народитися. У кого вчитися. І з ким одружитися. Якщо з цим все гаразд – то це повне щастя. У мене, напевне, так і сталося.

- Але не кожен з училищем культури за плечима стає відомим та успішним…

- Я дуже люблю волинський фольклор. Нас вчили: чим більше ви будете мати якихось штампів, брати якісь звички і манери від цікавих типажних людей, тим ви будете багатші. А в народі нашому стільки таких героїв!

Он вчора, по-свіжому: наречений так танцював, що порвав штани по шву. Як сів – і всьо! Наречена та сміялася, що не могла нічого сказати.

Я співала, щось там собі бавилася, а дядько один все ходив і мені по плечі отак: «Ти маладєц! Ма-ла-дєц!». Таку лапиську має, що кожен раз, коли він мене хлопав по плечі, я вигиналася у три погибелі. Й не можна йому відповісти в його ж стилі. Кажу: «Дядьку, ну не чіпайте ж мене». А де там: вже молода обтанцьовує, а він мене за руку як схопить! І холодне прикладала, і що тільки. Просто людина вже не чула сили, випив собі чоловік, в гарному настрої, а мені що робити?

Або… Коли 1+1 тут «Громаду на мільйон» знімало, журналістка Катя у всіх інтерв’ю брала. Пішла до нашої Галини Терлецької. А та: «Дитинко, - каже, - ти така відкрита. Сядь! Я тебе іконкою поводжу. Вона: «Ви што???». Пані Галина: «Тобі ж треба носити отако іконочку, бо ж така открита, шо й ну». Вона: «Мнє ж нєльзя, я же єврєйка». А та їй: «В нас так не можна, в нас треба…».

Словом, "кульок" ще нікому зайвим не був.

ЩО ТАКЕ «ЛАУНЖ»? ТО ПО-ЛАБУХІВСЬКИ «ТЯГЛО»



- Вам важливо, які музиканти поруч з вами на весіллі?

- Я ще той, напевне, персонаж, котра встигла попрацювати з колишніми лабухами і яка працює вже з сучасною молоддю. Ми як часом станемо проводити паралелі… От що таке «лаунж»? То по-лабухівськи «тягло»! Хочеш, щоб люди пішли вже з весілля, то включаєш «тягло» - і не музика, і не зрозуміло що. І танцювати вже не можна, і спати ще не хочеться. Так саме як «несуть вишибало», то подають желе. Часто сміємося з таких моментів.

Кожне весілля можуть зіпсувати некваліфіковані музиканти. Музикант має бути з дригом. Тому я люблю виступати з квартетом «Акорд». Вони дуже талановиті й гарно відчувають публіку.

Був такий момент якось, коли хтось із гостей встає: «А-а-а… То всьо пуд фонограму!». Кажу зразу: «Ану-но, хлопці, виключіть свого ноутбука!.. Бо тут дядько не вірить, що ви співати можете!». Ті розсміялися і як вальнули там. З ними легко, ми можемо навіть заспівати з людьми за столами.

Акцент робимо на спів, бо пісня – це те без чого нема справжнього волинського весілля. Я знаю стільки весільних приспівок, скільки не знає жодна тамада. Це наше, народне. І це дуже в нас цінується. Саме тому найчастіше весілля іноземцям на Волині веду я. Тому, що хочуть показати наш волинський колорит, а не якусь модну європейську манеру. Хоч ми мусимо і до цього опускатися, часто навіть втрачаючи своє, неповторне.

«НЕНАВИДЖУ РОЗПОРЯДНИКІВ, ТАЙМІНГ І ПЛАН Б»



- Які сучасні віяння весільні нині «на стилі»?

- Головне на весіллі – це веселий настрій. Я навіть чоловікові своєму кажу: «У п’ятницю мене не чіпати, бо в суботу і неділю в мене весілля!». Мушу йти з гарним настроєм для людей.

У деяких сучасних ведучих мені їхні штучки і понти не подобаються. От, наприклад, ненавиджу розпорядників весіль. У нас зараз це модно. Та дитина ходить тобі перед очима і тільки заважає. Колись як прийшла на кухню, щоб сказати, коли подавати печінку, то їй там як сказали… Ну, не буду я так: «таймінг», «локації»… Дуже зараз це популярно: якщо негода – план Б, якщо погода – план А. Не знайду навіть таке українське слово, щоб це все назвати.

Оцих розпорядників замовляють фактично тільки заради статусу. От дивіться, скільки в мене грошей: я ще можу і тамаду найняти, і ще розпорядника. Ви ж, коли у вас тече батарея, то кличете сантехніка, а не гінеколога, правда? Не кличте непотрібних людей, щоб вчителька, яка все життя писала методичні рекомендації, вам вела весілля.

Є, наприклад, такі віяння, як фуршетні столи. Наш народ уже менше став бавитися в ігри та конкурси. Весілля перетворюється в організаційну систему управління. Тут головне розписати: в якій годині фотосесія, бо фотограф має ж відпрацювати гроші, коли перший танець і так далі. Тепер люди вже не йдуть на перший танець. Вони біжать в одного стола до фуршетного.

Якщо вже так, то не будемо зразу людей до танцю, розказуємо про те, які фуршетні столи молодята гостям підготували і запрошуємо народ. Давайте вони походять, а потім – всі на танцмайданчик. І гості чітко знають «установочку», що їм можна пройтися, прогулятися, кому кави випити… Дуже ж багато весіль зараз у рекреаційних зонах, де хочеться подихати свіжим повітрям. Людям нині треба свобода.

- Скільки коштує хороший тамада?

- Нормальна ціна - 200 доларів. Хоч я називаю завжди ціну не в доларах, а в гривнях. 5 тисяч гривень плюс дорога, якщо це далеко.

- А буває, що ви ділитеся з колегами пропозиціями заробітку? Один одному підкидаєте роботу?

- Чом ні. І мені колеги скидають замовлення, і я можу Олегові Романюку сказати: “Олеже, я їду туди-то, а тут в мене замовлення хороше...”. Особливо в серпні чи у вересні. Буває так, що хтось уже раз замовляв, потім друге весілля - і знову телефонують, а я вже іншим людям на ту дату пообіцяла. Навіть якщо завдаток не взяла, відмовити не можу. Таке було тільки, коли моя дитина потрапила в лікарню.

«БУВАЄ ТАКА «САНТА-БАРБАРА»: П’ЯТЬ КОЛИШНІХ ЖІНОК НА ОДНОМУ ВЕСІЛЛІ»



- Пам’ятаєте те перше весілля, де вам випало бути тамадою?

- Усе було просто: на третьому курсі моя викладачка Ірина Хмілевська поставила мене перед фактом. Сказала: «Будеш вести весілля». Наш режисер Леонід Михайловський видавав заміж свою доньку. Я здивувалася, бо ніколи весіль не вела. Може, й бачила, як це роблять разів два в Ковелі. І зразу стикнулася із особливостями професії, коли від хвилювання сіпалася рука з мікрофоном, на весіллі була теперішня дружина і колишня дружина, і треба було всіх правильно поставити і нікого не образити. Але оскільки це були люди, пов’язані з мистецтвом, і яких я добре знала, то і весілля пройшло дуже гарно!

Десь ще фото лишилося того першого весілля: я там в такому вечірньому наряді… Це вже потім розумієш, що треба одяг, в якому тобі зручно. Через це у мене маса брючних костюмів.

До речі, на одне з недавніх весіль я прийшла в гарному вечірньому платті, потім мала перевдягнутися у брючний костюм. А там була така переважно львівська вишукана публіка, і мене спитали: «А чому це ведуча не у вишиванці?». Мусила пояснювати, що вишиванку ношу чи не кожного дня, бо моя така робота. В одній тільки «Чачці» у мене 16 вишиванок, і ти постійно в тому одязі, тому хочеться іноді побути іншою.

- До речі, як ви зазвичай уникаєте різних колізій родинних в таких випадках? Є «схеми»?

- Обійти такі нюанси буває дуже важко. Трапляється така «санта-барбара». Якось аж п’ять (!) жінок колишніх були присутні на весіллі. Але є й люди, які розуміють, що таке цивілізовані стосунки. Тому перед весіллям я дуже багато чого обговорюю із молодятами. Кажу: «Не хвилюйтеся, я в понеділок вже все забуду, але мені треба знати всі ваші родинні нюанси, щоб уникнути казусів».

Імпровізація – це велика штука на весіллі. Ще жодне не пройшло точно за тим сценарієм, який я підготувала. Тому що кожного разу – це інші люди. Одна наречена, як десь вино на сукню капне, то істерику заведе, а інша – навпаки. Іноді думаю: хлопці, з ким ви одружуєтеся??? Колись одній молодій пролилося вино на білосніжний корсет із бусинками. Його ж випрати нереально! Вона спокійно встала, попросила хвильку часу, почистила сукню і виду не показала, що щось сталося.

- Інше обличчя Вікторії Мельничук – це мегапопулярний нині фольклорний гурт «Чачка». Як вона у ваше життя прийшла?

- Так само з училища. Ми з друзями, котрі теж співали у гурті «Родина»тоді зрозуміли, що колектив має рухатися й розвиватися по спіралі вгору, а не по колу. Були молоді й завзяті й затіяли щось своє. Викладачки наші навіть на нас образилися. Хоча так не можна: навчіть і відпустіть, правда?

- То це спершу був суто студентський гурт?

- Так. А потім ми стали один одному кумами. Почали разом за столом при зустрічах співати, зрозуміли, що нам треба інструментальна група. І так росли. Згодом дійшли до думки, що кожному ансамблеві треба фішка і що наша фішка – то ігровий фольклор. Почали досліджувати наші ігри: шукали, додумували, і до цих пір це триває.

Дуже багато стикалися з тим, що ми придумаємо, а потім… Луцьк то маленький, правда? Передирають. Так і напишіть: падлюки.

«ЛІГА СМІХУ» НЕ ТАКА ВЖЕ Й СМІШНА НАСПРАВДІ»



- Не секрет, що є люди, для яких весілля – то привід похизуватися своїми статками. У кого найдорожчі весілля і з яким зірками там доводиться працювати?

- Найдорожчі часто у можновладців. І мене це іноді дивує. Якого хріна, називається?.. Я мала щастя проводити забави з Богданом Бенюком, Кузьмою Скрябіним, працювали з «Лісапетним батальйоном, Real-О, Командою «VIP- Тернопіль», Гришком, Петьою Чорним, «Козак систем», «От Вінта», Степаном Гігою...

- Ви були на сцені «Ліги сміху», поруч із Ольгою Поляковою та командою «Замок Любарта». Чим запам’яталося закулісся «Ліги сміху»?
- Ми стільки репетицій пройшли, стільки редактур. Це дуже тяжка і виснажлива робота. Іноді дивуєшся з тих «кавеенщиків», що вони ще мають силу жартувати.

Звичайно, ми все зробили, виступили. Але я зробила висновок, це вже для мене запізно. Колись раніше мріяла хоч раз в КВН взяти участь. На тобі: взяла! То вже не те, не для мами двох дітей, яка має три роботи. Бо спершу мої діти з того були найщасливіші: це ж маму «по тєлєку» покажуть. Чоловік мій спочатку казав: «Та скільки ти можеш з тими «мамолєтками» їздити?».

Коли на зимовий кубок поїхали разом з чоловіком, то він вже просив: «Слухай, я більше не поїду», Втомився так, що вже на грі навіть в зал не хотів сісти.

А «Ліга сміху» не така вже й смішна, як здається. Приїжджаємо, а там - Андрій Чівурін, колишній «кавеенщик» із команди «ХАІ», один із редакторів «Ліги сміхи».

Уже на зимовому кубку «Ліги сміху» ми пройшли всі ті п’ять редактур, остання - в Зеленського. Він вийшов вже такий стомлений, що вже з ним навіть фотографуватися не хотілося.

Тому я зробила висновки, що всі вони – не такі вже й щасливі люди, як нам тут може здаватися, коли бачимо їх на екранах. Точно такі самі, як ми, коли включаємо всі свої резерви на весіллі. Коли бувають різні нюанси, але ми все одно стараємося йти з чистим відкритим серцем до людей. Але якщо ти говориш на весіллі нещиро і не викладаєшся на повну, то, здається, що це та-а-ак чути людям.Через оте тамадівство я не можу людям схамити навіть тоді, коли хочеться.

«ПОЛЯКОВА? МАТЮКАЄТЬСЯ, АЛЕ ЗА КОМАНДУ ГОРОЮ! ЄДИНЕ НЕ РОЗУМІЮ, ЯК ВОНА СПІВАЄ»


- З Олею Поляковою познайомилися?

- Коли я побачила її, то перше, що подумала: «Боже, ненафарбована!». Ну, банально. Абсолютно без косметики, у джинсовій куртці. Я навіть не зразу зрозуміла, що то Полякова. А ми вже ж там прийшли «розфуфирені», все як має бути. «А, ето ви тєх дєвочєк прівєли? Будєм рєпєтіровать!» - каже вона. Матюкається, як щось не так. Але за команду – горою!

Єдине не можу до цих пір зрозуміти: як вона співає. Вона співала на репетиції разом із нами, то ми там як врізали з Оленою! Вона так: оп-па… «А гдє ти етіх дєвок взял?». «Та то мєстний ансамбль луцкій…». «Харашо поют, голосістиє». Але виходить на сцену – і просто Пугачова. Звичайно, звукооператор там над нею працює потужно. От чому в кожної зірки має бути крутий «звукач».

Тому Ольга Полякова не така легковажна, як комусь здається на перший погляд. До речі, похресниця Фіделя Кастро. Її тато був послом у Кубі в роки Радянського союзу. Така «чувішка» дуже непроста.

Був у нас такий жарт про наркотики. Пам’ятаєте? «Міша, шо ти тут робиш?». А він: «Ну, як шо? Тут «Ліга сміху»… Ото Зеленський, ото там ті то й ті… І я маю цих людей відомих розвеселяти». Я тоді: «Ти думаєш, що їм веселощів тим-во людям не вистачає?». І далі він: «То хай сидять собі вдома і нюхають свої наркотіки!».

Зал вибухнув просто, а я все не могла цю фразу зрозуміти: до чого тут «сидять вдома і нюхають свої наркотіки»? Невже це комусь смішно? А вона мені: «У нас вєсь Кієв сідіт на наркотє. Как ти нє можеш етого панять??? Ето ж всє нюхают, штоб какая то енергія била!». Кажу: «Я не нюхаю, в нас ніхто в Луцьку не нюхає, тому й не розумію». Але коли хлопці жартували, що «на тобі «Рачки», бо нема «мєлочі» на здачу», то Полякова теж цього не розуміла. І нащо ті «Рачки» і як це, коли нема копійок на здачу...

Цікаво було. У мене там слова: «Чуєш, пєвіца?!..» і щось там далі. А вона: «Может, пусть она нє говоріт ето: «Чуєш, пєвіца?!»? Ми пояснювали, що це ж так треба.

Ми з Оленою Мартинович із «Чачки», до речі, знімалися і в «Країні У». Це теж було важко. Як о 7-й ранку приїхали в Пирогово, в музей до якоїсь із хатів, так о 18-й тільки вийшли. Під палючим сонцем дублів не знаю скільки. Вже не витримала й в мікрофон сказала десь, скільки то може тривати. Вони собі повільно, нікуди не спішать, ходять всі щасливі. Київ - то інший темп життя. А в тебе – поїзд…

«ПРИЇХАЛИ І ШОК: БАБА-ТАМАДА, А ВОНИ – МУСУЛЬМАНИ!»



- Чим відрізняються весілля з нареченими- іноземцями?

- Колись вела весілля в індуса, то він запросив на свято всю мою родину. Була тамадою на весіллі у чеха та українки. Часто доводилося вести весілля, де наречений - поляк. І, до речі, жодного разу навпаки - де наречена - полька, а наречений - українець.
Колись мені один поляк підійшов і сказав: «Щоб я не чув на власному весіллі цих бандерівських гасел». А ми з «Акордом» працювали. Хлопці щось виконали своє і так гучно: «Слава Україні!».

Поцікавилася, чи є претензії як до ведучої. «Ні-ні», - каже. А на весіллі 20 поляків і 100 українців. Ми з «Чачкою» часто гастролюємо й у Польщі, й у Німеччині... Знаємо польські пісні й там часто їх виконуємо. І ніякої дискримінації ніколи! А тут йому «Слава Україні» не сподобалося.

Мусила казати, що так, це гасло Степана Бандери, але він наш національний герой! Я ж полякам не кажу: «Не говоріть: “Хай жиє Реч Посполита”?». Навіть у себе на весіллі ти не маєш права забороняти. Зрештою, цей чоловік навіть перепросив, що “можливо, був трішки неправий”. Але залишився при своїй думці. Я ніколи і нікому не дам ображати власної національної гідності.

А на другу неділю одружувався француз Габріель з нашою волинянкою. Боже, як це мило. У мене мурашки до цього часу біжать. Він українською навчився говорити. І «Слава Україні!» знав. І треба було чути, як щиро він дякував не тільки батькам, а й Україні за те, що подарувала йому таку дружину. До сліз.

Були марокканці... Кабардино-балкарці були. Вони спершу приїхали на весілля - і в них шок: тут “баба-тамада”, а вони - мусульмани... От уявіть! У них можна повчитися традиціям поваги до старших. Їх було на весіллі людей 40, але коли вони бачили, що бабуся нареченої встала щось сказати, всі до одного піднімалися. Не можна цілуватися їм на людях.

«ВЧОРА ПІДІЙШОВ: ЧУЄШ, ТАМАДА? А ТАКА НАРМАЛЬНА, БО В НАС В СЕЛІ БЕЗ ТЕБЕ ВЖЕ ПОНАЖИРАЛИСЯ Б»



- Пригадайте свої найбільш драматичні весілля?

- Було, що наречений цілу ніч добирався із заробітків і приїхав на самісіньке весілля, не спавши, не ївши… Або коли наречений просто з АТО на весілля прибував. Коли сказала (на прохання молодого), аби його побратими сказали йому тост, то ці військові просто встали і мовчки вийшли. Курили на вулиці. Хлопці своїм цим мовчанням сказали більше, ніж би ми могли почути. І люди встали, щоб засвідчити їм повагу. Тому буває і так. Хоча я стараюся, щоб сліз на весіллі не було.

- …А щоб наречений чи наречена - «в драбадан»?

- У мене на весіллі дуже рідко бувають п’яні гості. Наречені – ніколи. Вчора один хлопчина з гостей підійшов: “Чуєш, тамада, а ти така нармальна тамада! Бо ну шо в нас у селі: ми б зараз понажиралися же і того весілля не бачили б. А так всі послухають, поспівають, поговорять”. Тому цей процес теж в руках ведучого. Ти бачиш публіку. Береш мікрофон і налаштовуєш людей навіть на якусь свою манеру поведінки.

Був у нас такий хлопець серед колег, який ноги мив тещі і десь там навіть ту воду на голову людям виливав. То він і завжди побитий додому йшов. Але він просто і вів себе відповідно. Коли кричати в мікрофон: “Альоо! Мене хтось тут чує?!”, то іншого сподіватися й не варто. Я б сама вивела такого ведучого.

Ніколи не можна ображати людей. Дехто не відчуває тієї грані: з ким ти жартуєш і про що. Без прізвищ, але була така історія. “Звідки ви?” - питають ведучі в одного дядька на весіллі. Той встає: “З Колок!” - каже. “Воно й видно!” - відповідають. І пауза... Потім батько молодого: “Тааак... Всі ми люди з села...”. Тому з жартами треба обережно.

Учора у Ковелі у мене на весіллі невеличка перерва, я скористалася хвилькою вільного часу і відкрила вікно, щоб послухати, як поруч триває інше весілля. “Жінко! Ну, не можна ж бути такою закомплексованою! Ходіть сюди!” - гукає там ведуча. Це так вона для гри людей набирає.

Є методика вибору людей для участі в іграх. Не можна, наприклад, ніколи казати: “А хто хоче конкурс?”. В житті ніхто не піде. Я завжди задаю запитання: “А з чим міць і силу парубка порівнюють?”. “З дубом!”. “Дядьку, ходіть сюди, будете нам пісні про дуба співати!”. А запитувати, хто хоче - програшний варіант.

- Як поєднуєте тамадівство з роботою керівника Центру культури, дозвілля і спорту Княгининівської ОТГ?

- Ми маємо в підпорядкуванні тепер всі клуби громади, дозвілля і спорт. Зі спортом найскладніше, але, думаю, ми розберемося. Важче тут з людським фактором, бо маєш справу з творчими людьми. Я нераціональних думок взагалі не сприймаю. Коли мені з району пишуть просто такі «перли». І флешмоби давай, і концерти… А іноді виникає думка: чи розуміє хтось там, що таке зробити флешмоб? Хоч ми тут робимо ставку на креатив і відходимо від совдепії. На мене покладена організаційна робота всього центру, ансамбль «Волинські хорошухи», аматорський театр, і багато іншого, й на бюрократію просто не лишається сили. Дякуючи нашій місцевій владі й голові сільської ради, всі потреби і прохання стали задовольнятись на 99,9 % (один щоб не зурочити) (сміється – авт.).

- Зазвичай доля цікаво зводить людей. Можна особисте запитання: якщо ви тамада, то ваш чоловік – хто?

- Зараз впадете...

- ???

- Виходила заміж за військового. Але він пішов свого часу на пенсію, й згодом постало питання, ким працювати. Раптом хтось із його друзів військових подав ідею організувати ритуальне агентство. І зараз у мене чоловік працює у комбінаті поховальної обрядовості. З нас сміються всі. Кажуть: повний комплекс. А ще як кожен стане приколи з роботи розказувати, то покотом лягаємо, коли за столом зберемося з друзями.

ЗАБОБОНИ: «СВАХО, ЩО ВИ ВДЯГАЄТЕ? ГІІІ… НЕ МОЖНА, БО ТО РОЗДЄЛЬНЕ!»



- Волинські весілля особливі своїми звичаями: тещі ноги мити і таке інше. Є такий звичай, який вас дратує чи дивує?

- От якраз тещі ноги мити – то зараз 50 на 50. Дехто хоче це робити, а дехто категорично проти. А коли 140 людей на весілля і хочуть оспівати коровай й «гоп за нього» 140 разів – оце складно. Благословення короваю роблю завжди, бо вважаю, що то святий хліб, і він тоді піде на користь людям, коли благословенний батьками і хресними.

Що дратує, то це дурні забобони наших людей: «Свахо, а що ви одягаєте на весілля?» «Я плаття, а ви що?». «Гііі… Не можна, щоб було окремо блузка і спідниця чи штани, бо то роздєльне – діти розійдуться!». Уявляєте: таке придумати!

Або забобон із весільним букетом. Наш базар навчився робити штучні букети молодим. Кажу: «Дівчата, весільний букет, тому весільний, що має бути тільки на весілля. Гербарії з нього робити не треба». Його вдома зберігати – дурний тон. «Так, - каже, - але я його кидати не хочу, бо він мій, і по ньому можуть щось поробити». Та викидайте його з чистою душею і прощайтеся з ним! Хоча штучні квіти – це дурня. Вже навіть на могилках скоро їх не буде.

Тости іноді дратують. Як всім відомий тост про метелика. І віршики. Кажу: люди, не вчіть їх, бо все одно забудете. Говоріть завше щиро і просто, і це буде найкраще вітання.
Текст – Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото – Ірина КАБАНОВА та з архіву Вікторії МЕЛЬНИЧУК.
Передрук публікації заборонено.