Жив у тещі Тарапуньки, розмовляв із Левітаном. Михайло Юхта. ОЧЕВИДЕЦЬ

«Із Луцька. Михайло Юхта. Для Українського радіо»... Тисячі волинян два десятка років поспіль прокидалися саме з цієї фразою. То був час, коли радіоприймачі «брехунці» не вимикалися. Коли журналісти будили народ своїми новинами. Волинян часто будив він, передаючи новини для ранкових випусків. Для багатьох-багатьох голос лучанина Михайла Юхти дотепер знайомий і впізнаваний.

Нині Михайло Юхта вже не передає репортажі «на Київ». Але досі приймає десятки листів із запитаннями: «А чому вас не чути?». Пише книгу про дисидента Дмитра Іващенка. І не любить слово «пенсія»…

…Ми зустрічаємося біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Луцьку, під стінами колишнього обкому Компартії. Місце знакове для багатьох журналістів Волині «того покоління». Звідси, з обкому, тоді розходилися директиви, як писати і що писати. А сам Михайло Юхта ще до того, як став кореспондентом на Волинському радіо, навіть працював саме у цих стінах…



ДОСЬЄ. Михайло Юхта – один із найдосвідченіших радіожурналістів Волині. 20 років працював на Волинському радіо, ще 20 – власкором Українського радіо, власкор газети ЦККПУ «Радянська Україна». Заслужений журналіст України. Народився у селі Пристайлове Лебединського району Сумської області. Батько був сільським ковалем. Мама – швачкою. Навчався у Львівському державному університеті імені Івана Франка на факультеті журналістики. З 60-х років - на ниві волинської журналістики.

«МИ ТОДІ ПОЧИНАЛИ ІНФОРМАЦІЙНІ ВИПУСКИ З ТОГО, ЩО СТАЛОСЯ В ОБКОМІ»

- Отут все починалося. Бо перш, ніж на радіо прийти, я працював інспектором у облвиконкомі. Приїхав у Київ вступати в університет на факультет журналістики, а там кажуть: «Де твої два роки стажу?». Де ж того стажу візьмеш після школи? Що робити? У Луцьку в мене тітка з дядьком. Поїхав до них. Пішов на роботу в облвиконком.

Потім вже голова облвиконкому Юхим Ярощук просив мене вступати у вищу партійну школу. І це було перспективно. Але я вже спробував себе у журналістиці й відмовитися від неї не зміг, бо то для мене було, як повітря.

А як зносили пам’ятник Леніну і тут вирували неабиякі пристрасті. Я вже на Волинському радіо очолював інформаційний відділ. Ми сприйняли цю подію з піднесеним настроєм. Але в ті часи була велика цензура, перевіряли буквально все. Журналісти не могли того сказати, що мали.

Ми починали інформаційні випуски з того, що в обкомі партії, що у облвиконкомі. Як стала незалежність – з того, що в облдержадміністрації. Зараз починають новини з того, чим живуть люди, які проблеми піднімають. Це те, чого ми завжди хотіли й до чого прагнули.

- Як ви прийшли на роботу на Українське радіо?

- Конкурс був. Багато хто туди на роботу хотів з Волині. Приїхав у Київ, а мене відправили, щоб зробив репортаж із заводу «Більшовик». Я з периферії, підготував репортаж про таку «махіну», а їм сподобалося.

- Добре тоді платили?

- Ой… Ну, як сказати… Ми починали зі 120- ти карбованців. Я став власкором, щойно Україна стала незалежною. До того 20 років працював на Волинському радіо.

- Своє перше цікаве інтерв’ю на Волинському радіо пригадаєте?

- Уже й складно пригадати.. Серед перших - інтерв’ю із жителькою Колодяжного Варварою Дмитрук, яка була близькою із Лесею Українкою, дружила із нею. Багато цікавого вона розповіла мені про поетесу. Згадую інтерв’ю з праправнучкою Тараса Шевченка Євгенією Гончаревич-Голуб, яка прибула із Черкащини вчителювати в село Сокіл Рожищенського району.

…Чомусь згадалося, як приїхав якось в Луцький райком партії. Зайшов до секретаря з ідеології, а той мені: «Поїдьте в такий-то колгосп, там доярка отримала орден Леніна». Думаю: «Як я міг пропустити? Але щось мені підказувало, щось не те». Поїхав, зустрівся з дояркою. Але прошу її показати, вона виносить, а то звичайна ювілейна ленінська медаль. Що орден Леніна, а що ленінська медаль – то дві великі різниці, розумієте? Отак секретар з ідеології «нарадив».



«ВІДКРИВАЮ ДВЕРІ, А ТАМ ТАРАПУНЬКА!»

- Михайле Дмитровичу, у кожного досвідченого журналіста в спадку якісь легендарні зустрічі. Розкажіть про свої.

- Це бачите з ким я? (Михайло Юхта дістає старі фотографії і вирізки з газет, які приніс із собою, - авт.). Із Володимиром Литвином, коли він був головою Верховної Ради України. Не так легко було потрапити до нього на розмову. Але враження: чиновник як чиновник. Йшов – хвилювався, правда. Кабінет, пригадую, такий здоровий… А це – з Миколою Томенком. Оцей мені більше подобається. Більш справжній.

Говорив з Левітаном. Пригадуєте такого? Юрій Левітан, який війну оголошував по радіо про початок Другої світової війни: «Гаваріт Масква…». Він тоді працював диктором Всесоюзного радіо у Москві, приїжджав до Луцька. Ми зустрічалися з ним на Волинському радіо. Євген Леонов був у Луцьку. Відомий артист. Штепсель і Тарапунька (відомі за Союзу гумористи Юхим Березин і Юрій Тимошенко, - авт.). Я з Тарапунькою, до речі, дружив.

- Я знаю, що цей легендарний дует гумористів був у Луцьку. А як склалося, що ви потоваришували?

- Це ще до Луцька було. Я навчався у Львівському держуніверситеті на факультеті журналістики. Якось не було місця в гуртожитку. Мені треба було винаймати квартиру. Дівчата з львівського телебачення показали адресу. Господинею тієї квартири була жінка. Я й не знав, хто вона. А одного ранку чую, хтось у двері дзвонить. Хазяйка каже: «Пане Михайле, відкрийте двері!». Відкриваю – а там Тарапунька. Він вже тоді був дуже відомий по кінофільму «Штепсель женить Тарапуньку», я одразу впізнав! Виявилося, то квартира його тещі. А донька хазяйки – відома на ті часи співачка Юлія Пашковська, його дружина.

Ми разом снідали в тій квартирі. Так здружилися. Як він приїжджав сюди на гастролі десь у 80-х, то я брав у нього інтерв’ю, вже був журналістом. Пашковська тут співала, Штепсель і Тарапунька виступали як гумористи. Ви можете уявити, як мені тоді ще молодому було приємно, що я знаю таких зірок.

Ще одна цікава зустріч – з Муслімом Магамаєвим (народний артист СРСР, дуже популярний оперний та естрадний співак, - авт.). Він теж приїздив на гастролі, а я вирішив записати з ним інтерв’ю в Луцьку. Вийшло так, що підійшов до нього, а він каже: «Давайте порозмовляємо краще в готелі». Засмиканий такий був, це ж знаменитість. Та й мені ж треба голос… Тому пішов у готель. Отут він був, внизу – обкомівський. На нинішній вулиці Ярощука. До речі, саме Ярощук зробив перший запис у моїй трудовій книжці.

Думав, як так зробити, аби Мусліму Магамаєву запам’яталося, що він був на Волині. Вирішив здивувати його волинським сувеніром. І я поїхав у Цумань, а там виробляли м’ясні консерви з лосятини і різного такого. Взяв тих консервів і пішов на розмову. «То від Волині», - кажу. Пили каву, навіть вино. Дружина його теж тоді була з нами. Гарно посиділи.

А через трохи Муслім Магомаєв зателефонував мені на домашній. Каже, що матиме ювілей із дружиною, й хотів би, щоб вислав йому цих же волинських консервів із лосятини. Я до Дмитра Телішевського, тодішнього начальника облуправління лісового і мисливського господарства. Він каже, що вже не виробляють. Але, правда, десь ще у коморах знайшли ті консерви, і я йому їх відправив.



«ПЕРЕВІРЯЛИ МІКРОФОН І СУМКУ». ХОДИВ ДОДОМУ ДО ПЕРШОГО СЕКРЕТАРЯ ОБКОМУ ІНТЕРВ’Ю БРАТИ

- Ви згадали, що працювали з головою Волинського облвиконкому Юхимом Ярощуком. Чим вам запам’ятався він як керівник?

- У Ярощука була феноменальна пам'ять. Дати, номери постанов – все називав з голови. Коли Ярощук став головою облвиконкому, йому побудували будинок. Той самий, де нині Музей Волинської ікони. Він там пожив кілька років. Потім викликав Бездушного, голову міськвиконкому, і попросився жити ближче до людей. Я таку історію чув від самого Бездушного. Розумієте: після війни дуже велика була проблема з житлом, а в них – такі маєтки… Тому він перейшов жити на проспект Волі,12.

- Сьогодні можна почути думки про те, що вулицю Ярощука треба декомунізувати і назвати інакше. Чи згідні ви з цим?

- Не згоден. Він був керівником людяним. І, що важливо, - волинянином. Я їздив до нього в село Сераховичі на Старовижівщину. Така деталь запам’яталася: коли він вже знав, що хворий, то прилетів у своє село гелікоптером. Облетів усе село, ніби прощався. Це була остання його поїздка. Так любив свою малу батьківщину. І багато для села зробив, коли був головою облвиконкому.

…А як Ярощук помер, то мене викликали в партком. Каже секретар парткому Пісковий : «Бери своїх комсомольців і бігом на аеродром!». На той аеродром, що був біля ТАМ-ТАМу. Поїхав, взяв хлопців. Перенесли його з літака на вантажівку, привезли в підвал профради (там де нині бар «Аліса»). Потім волиняни вже прощалися, як належить. Хороший був чоловік.

- До речі, на вулиці Ярощука ще польський будинок, де жив перший секретар обкому партії Федір Калита, нині перетворюється в руїну. Ніколи не були в його стінах раніше?

- Чому не був? Я ходив туди брати інтерв’ю.



- У Калити?

- Так. То був маєток в килимах і так далі… Ялини у дворі, доріжки. Розкішний такий. Ще один подібний маєток, до речі, є в Луцьку. Це приміщення, в якому нині міське управління освіти. Колись там жив перший секретар обкому партії Іван Грушецький. То його особняк.

- А просто було в той час журналісту потрапити на розмову до першого секретаря? З ким домовлялися? Персонально чи через помічників?

- Він був зверхнім дещо і журналістів, на мою думку, не дуже любив. Але був у добрих відносинах із моїм дядьком. А дядько працював першим секретарем Луцького райкому партії – Іван Лукич Юхта. Якось за столом дядькові й кажу: «Хотів би взяти інтерв’ю у Федора Калити». Іван Лукич відповідає: «Не знаю… Але якщо ти вже дуже хочеш, то запитаю». І спитав. А той – погодився, тільки просив підійти до нього додому, бо той хворів.

Пішов. Там – охорона. Перевіряли мікрофон, сумку. Мене провів охоронець і посадив у холі. Сам теж сидів за столом навпроти. Сів на дивані й чекав його хвилин з 15-ть. Аж то виходить. «Що ми з тобою будемо говорити?» - каже. Ми говорили про Волинь, якісь актуальні проблеми, вже деталей не пам’ятаю, але ту атмосферу чітко зафіксував.

Згодом той секретар покінчив життя самогубством, вже коли виїхав до столиці. А перед тим кинув дружину, став жити із секретаркою.

(Я провокую Михайла Дмитровича на яскравіші спогади. І ми минаємо корпус обкому-університету й через стежку в хащах пробираємося всередину того самого будинку, де він десятки років тому сидів на дивані і чекав розмови з першим секретарем про волинські будні. Михайло Юхта уперше відтоді переступає цей поріг. Шокований…)

- …Тут міг би бути гарний музей. І готель. Сам Бог велів. Не знаю… А чому – так? Ніхто ні про що не дбає. Отут той хол, в який я заходив. Ось тут стіл стояв, де сидів черговий. А Калита оце звідси йшов… Фактично тоді десь і були мої перші кроки в радіожурналістиці.

От ви запитували про перші інтерв’ю, репортажі. А я тільки тут згадав. То було якраз напередодні 26 квітня 1986 року. Прийшла до нас на Волинське радіо одна жіночка. Мене покликала вахтерша. Прийшов Василь Федчук, він головним редактором був. А жінка каже: «Ви дайте на радіо, що завтра буде горіти земля». Послухали її, вирішили провести жінку назад, заспокоїти, на тому все… Вона пішла собі. Ми не сприйняли це серйозно. А наступного дня «горіла земля», бо вибухнула ЧАЕС. Як же я шкодував, що не записав тоді її імені та якихось даних.



«КОЛИ МЕНЕ БРАЛИ НА РОБОТУ, ТО КАЗАЛИ, ЩО ТОЇ ВОЛИНІ, НЕМА ЩО РОЗКАЗУВАТИ»

- А як звучить от ваша коронна фраза, якою ви завжди закінчували новину на Українському радіо?

- «Із Луцька. Михайло Юхта. Для Українського радіо».

- Часто ви виходили в ефір?

- Коли мене брали туди на роботу, то казали, що з Волині нема про що розповідати. Мовляв, будете два-три рази в тиждень в ефір виходити, та й досить. Що там тієї Волині, коли є промислові центри. А я відповів: «Хлопці, я думаю, що ви мало знаєте про Волинь». І я старався про неї розказати так, що в ефір виходив, бувало, п’ять разів за день! Довів їм, що Волинь не впізнають.

- Читала, що вам вдавалося поєднати багато родин і ви багатьом допомогли у пошуках рідних? Це таке хобі?

- Не так, щоб хобі, але якось вийшло, що я багато знайшов таких людей. Полтавчанину Івану Осауленку допоміг знайти могилу батька, яку він розшукував десятки літ. Він знав, що його батько загинув на Волині у війну, а ми знайшли могилу в Сенкевичівці. Одній жінці брата знайшов. Під час операції «Вісла» його вивезли на захід, а її на схід. Він думав, що вона нежива…

- А пам’ятаєте, як відкривали луцький аеропорт? Той, що давно занепав, під Крупою?

- То була така подія, що й ну. Дуже багато людей. Будували при Палажченку. Знаю, що пройти можна було за перепустками туди. Робив репортаж, дав його на Київ, в «Радянську Україну». А це республіканська газета ЦККПУ!

- Ви – заслужений журналіст України. Для вас важливе це звання?

- Так. Зателефонувала наша завкорсіткою, повідомила, що я потрапив у список нагороджених. То було 80-ліття Українського радіо.



«ЦЕ ДОБРЕ, ЩО Є ІНТЕРНЕТ-ВИДАННЯ. БО ІНФОРМАЦІЯ ЖИВЕ ОДНИМ ДНЕМ»

- А що ви думаєте про сьогоднішню волинську журналістику?

- До неї більшість прийшли люди, які далекі від журналістики. Коли викладав «Основи радіожурналістики» у луцьких студентів, запитую одну дівчину: «Чому ви пішли в журналістику?». Вона серйозно відповідає: «Хочу бути диктором телебачення, щоб побачили». Кожен хоче засвітитися.

А журналістика нині майже на задвірках, бо влада чомусь мало приділяє їй уваги. Добре, що є інтернет-видання, які моментально розносять інформацію. Це добре. Ми про це мріяли. Я й пішов на радіо тому, що це дозволяло інформувати швидко, оперативно. Інформація живе одним днем.

- Чи ви стежите за життям області, за політичними новинами з регіону?

- Звичайно. Оце, що вони тягнуть з мером в Луцьку… Не було б такого раніше. Вони розхапали ласі шматки і вичікують. От навіть той будинок, де ми сьогодні були. Не знаю, хто його власник, але чого він не вкладає? Не вкладає, бо не має гарантії, що не заберуть. Людей зараз псує долар. Хтось має більше, а хтось тому заздрить. От і вся боротьба.

- Чим зараз займаєтеся?

- Не люблю слова «пенсія», краще - «заслужений відпочинок». Для журналіста немає заслуженого відпочинку і залишить своє, то він вже не журналіст. Журналістом треба бути все життя.



«ЛЮДИ ПИШУТЬ: «ДЕ ВИ ПОДІЛИСЯ?»

- Ви з далекої Сумщини. Приїхали сюди працювати одразу після школи. Стали за ці всі роки волинянином?

- Напевне, що так. Кожен камінчик тут знаю. От де не гляну – скрізь спогади. Он дев’ятиповерховий будинок здали. Перший в Луцьку! Чи запуск першого тролейбуса. Я приїхав до Луцька в 64-му, коли ще тролейбуси не ходили. На місці парку – майже болото було. Приїду на Сумщину, там всі мої російською розмовляють. Кажу: «Давайте будемо українською!».

- Михайле Дмитровичу, а як починається ваш кожен наступний День журналіста?

- Звичайно, з вітань. Телефонують друзі. Багато листів досі отримую. Люди пишуть: «Де ви поділися?», «Як почути ваш голос?». Одна жінка з Луцька, зараз в Білорусі ,написала: «Я вставала і лягала під ваш голос, це мені таке рідне, бо я з Луцька. Ви мені даєте натхнення для життя». Цим я і живу… Є що згадати.

А ще написав книгу. Займаюся дослідженням дисидентського руху. Моя дружина родом із села Золочівка Рівненської області, звідки й покійний мер Микола Романюк. Крім того, вона – племінниця дружини Дмитра Іващенка, відомого волинського дисидента. Їздив на Полтавщину, зустрічався з його родиною. Книга фактично готова. Сиджу вичитую.
Текст - Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото – Ірина КАБАНОВА та з архіву Михайла ЮХТИ.