А за спиною їхні очі: чому лучанка співає біля стели загиблим? ОБЛИЧЧЯ МІСТА
04 липня, 2018, 18:32
Полудень. 4 липня. Луцьк. Театральний майдан майорить: хтось біжить, хтось поважно чимчикує, хтось когось чекає, прогулюється… Час від часу перехожі спиняються біля жінки, що співає просто під стелою з портретом загиблих воїнів, кидають то 10 гривень, то 20 – і йдуть далі.
«На поля, на поля зранку впала війна…» тужливо глушить сигнали від поліцейських машин, що лунають з протилежного кінця площі, де патрульні саме відзначають річницю створення. От вона, музика буднів.
***
Наші будні – то війна.
Біля сумки з грішми оголошення «Збір коштів для воїнів АТО. Світлана Григор'єва. Волинська поетеса. Композитор. Вокаліст. Волонтерка». Поблизу стели з портретами Героїв старший чоловік із посоловілими очима. Просить сфотографувати його так, щоб він торкався долонею одного з цих мужніх облич.
Світлана Григор’єва каже, що співає тут дуже часто, навіть погодила це з міською радою. І не бачить у цьому нічого поганого.
«Мене тут знають. Я – не нова (всміхається – авт.). ...Направду, вся Європа у цих відкритих виступах. Немає тут нічого поганого. Це народ до народу відкривається», - зауважує жінка.
Лучанка. Колись викладала в Залізниці на Любешівщині, працювала методистом у Луцьку, нині трудиться за межами країни – вчить англійської у Варшаві. Тому про Європу знає з власного досвіду… А коли приїздить додому – не цурається вийти зі своїм репертуаром на вулиці міста.
***
Батько – волинянин і моряк. Родина жила в Одесі. Там пройшло її дитинство і звідти у неї ностальгія за вуличними музиками.
«Одеса для мене – то на все життя щось особливе. На одній із вулиць там стояв шарманщик. Грав постійно. Завжди такий сумний… До цих пір його пам’ятаю і маю якусь ностальгію за вуличними артистами. Тільки він для себе гроші збирав, а я – ні», - розказує Світлана.
Співачка називає себе волонтером. Каже, що співпрацює із благодійним фондом «Серце патріота», а забрані співом гроші передає на допомогу тим хлопцям, які воюють: «або в госпіталь», «або адресно».
Торік таким чином волонтерила чи не все літо, аж до вересня. Тому вуличну артистку в Луцьку вже й впізнають.
***
У її репертуарі – тільки власні пісні. Сама собі і автор текстів, і композитор.
Майдан бринить. «Ти любив свою землю так, як твій дід, як твій батько й брат. Десь волають могил хрести: «Україну люби…» - гарно лягає на душу і «бере за живе» перехожих. Помітивши плакат із великими буквами «АТО», вони спиняються поділитися заробленими грішми…
Мовчки діляться.
Поміж тим Світлана розповідає, що лучани часто підходять і просто поспілкуватися чи запросити її на концерти. Дякує за людяність.
«От і сьогодні підійшов керівник Будинку культури з Піддубців, запросив на виступ. А це просять книги, диски. Даю. Безплатно звичайно. Не буду ж заробляти», - зауважує.
У жінки немало-небагато – 13 збірок власних поезій. Римовані роздуми про те, що найбільше болить. Війна. Сьогодення. Вірність. Щось – російською. Щось – польською.
***
Запитую, чи комфортно співати під стелою Героїв.
Світлана запевняє, що то не пісня задля розваги, а пісні задля допомоги. Війна, каже, і її долі стосується безпосередньо. Тому тих людей, які приходять часто просто торкнутися цих облич чи усміхнутися якимось знайомим очам, вона розуміє. У самої син (Василь) – щойно з Сходу. Дід Григорій Григор’єв із Ромашківки на Ківерцівщині пройшов Першу світову. Тато Василь Григор’єв – Другу…
Отак і росла: з розповідями про війну, якими завше ділилися старші, і музикою, бо батько був непоганим музикантом й міг дати раду чи не кожному музичному інструменту.
«І я була на Майдані, і син мій. І на війні він теж, - розповідає. - Ось зараз лежить у військовому госпіталі. Там же війна, немає спочинку ніякого. Тому я таких підтримую, як можу. Знаєте, був випадок торік вкінці літа... Підійшла до мене журналістка з Києва – і така агресивна! А я їй: «Яка ви жінка і яка ви мати, коли так ставитеся до тих, хто збирає кошти для воїнів?». Каже, що то завдання держави… Але Президенти не дбають про воїнів – то одне. А те, що люди роблять, - зовсім інше».
За мить, правда, додає: «Мені мій син якось подзвонив з АТО і розказує так радісно: їм з Черкас мами привезли пасочки… Я тоді саме була у Польщі, то проплакала увесь вечір. Усе думаю: «Чиясь же мама моїй дитині паску спекла…». Це ж нормально, що ми думаємо про чиїхось синів. Бо якось хтось подумає і про наших».
Над майданом знову здіймається жіноче «А жита, а жита набирались зерна…». Музика буднів. Інакше й не скажеш.
Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото Ірини КАБАНОВОЇ.
Передрук заборонено.
«На поля, на поля зранку впала війна…» тужливо глушить сигнали від поліцейських машин, що лунають з протилежного кінця площі, де патрульні саме відзначають річницю створення. От вона, музика буднів.
***
Наші будні – то війна.
Біля сумки з грішми оголошення «Збір коштів для воїнів АТО. Світлана Григор'єва. Волинська поетеса. Композитор. Вокаліст. Волонтерка». Поблизу стели з портретами Героїв старший чоловік із посоловілими очима. Просить сфотографувати його так, щоб він торкався долонею одного з цих мужніх облич.
Світлана Григор’єва каже, що співає тут дуже часто, навіть погодила це з міською радою. І не бачить у цьому нічого поганого.
«Мене тут знають. Я – не нова (всміхається – авт.). ...Направду, вся Європа у цих відкритих виступах. Немає тут нічого поганого. Це народ до народу відкривається», - зауважує жінка.
Лучанка. Колись викладала в Залізниці на Любешівщині, працювала методистом у Луцьку, нині трудиться за межами країни – вчить англійської у Варшаві. Тому про Європу знає з власного досвіду… А коли приїздить додому – не цурається вийти зі своїм репертуаром на вулиці міста.
***
Батько – волинянин і моряк. Родина жила в Одесі. Там пройшло її дитинство і звідти у неї ностальгія за вуличними музиками.
«Одеса для мене – то на все життя щось особливе. На одній із вулиць там стояв шарманщик. Грав постійно. Завжди такий сумний… До цих пір його пам’ятаю і маю якусь ностальгію за вуличними артистами. Тільки він для себе гроші збирав, а я – ні», - розказує Світлана.
Співачка називає себе волонтером. Каже, що співпрацює із благодійним фондом «Серце патріота», а забрані співом гроші передає на допомогу тим хлопцям, які воюють: «або в госпіталь», «або адресно».
Торік таким чином волонтерила чи не все літо, аж до вересня. Тому вуличну артистку в Луцьку вже й впізнають.
***
У її репертуарі – тільки власні пісні. Сама собі і автор текстів, і композитор.
Майдан бринить. «Ти любив свою землю так, як твій дід, як твій батько й брат. Десь волають могил хрести: «Україну люби…» - гарно лягає на душу і «бере за живе» перехожих. Помітивши плакат із великими буквами «АТО», вони спиняються поділитися заробленими грішми…
Мовчки діляться.
Поміж тим Світлана розповідає, що лучани часто підходять і просто поспілкуватися чи запросити її на концерти. Дякує за людяність.
«От і сьогодні підійшов керівник Будинку культури з Піддубців, запросив на виступ. А це просять книги, диски. Даю. Безплатно звичайно. Не буду ж заробляти», - зауважує.
У жінки немало-небагато – 13 збірок власних поезій. Римовані роздуми про те, що найбільше болить. Війна. Сьогодення. Вірність. Щось – російською. Щось – польською.
***
Запитую, чи комфортно співати під стелою Героїв.
Світлана запевняє, що то не пісня задля розваги, а пісні задля допомоги. Війна, каже, і її долі стосується безпосередньо. Тому тих людей, які приходять часто просто торкнутися цих облич чи усміхнутися якимось знайомим очам, вона розуміє. У самої син (Василь) – щойно з Сходу. Дід Григорій Григор’єв із Ромашківки на Ківерцівщині пройшов Першу світову. Тато Василь Григор’єв – Другу…
Отак і росла: з розповідями про війну, якими завше ділилися старші, і музикою, бо батько був непоганим музикантом й міг дати раду чи не кожному музичному інструменту.
«І я була на Майдані, і син мій. І на війні він теж, - розповідає. - Ось зараз лежить у військовому госпіталі. Там же війна, немає спочинку ніякого. Тому я таких підтримую, як можу. Знаєте, був випадок торік вкінці літа... Підійшла до мене журналістка з Києва – і така агресивна! А я їй: «Яка ви жінка і яка ви мати, коли так ставитеся до тих, хто збирає кошти для воїнів?». Каже, що то завдання держави… Але Президенти не дбають про воїнів – то одне. А те, що люди роблять, - зовсім інше».
За мить, правда, додає: «Мені мій син якось подзвонив з АТО і розказує так радісно: їм з Черкас мами привезли пасочки… Я тоді саме була у Польщі, то проплакала увесь вечір. Усе думаю: «Чиясь же мама моїй дитині паску спекла…». Це ж нормально, що ми думаємо про чиїхось синів. Бо якось хтось подумає і про наших».
Над майданом знову здіймається жіноче «А жита, а жита набирались зерна…». Музика буднів. Інакше й не скажеш.
Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото Ірини КАБАНОВОЇ.
Передрук заборонено.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
«Побіг рятувати солдата, якому осколок розпоров живіт, і втратив свідомість», – волинський священник про капеланство і війну
10 лютого, 2020, 19:07
0
21
ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. Узявши відпустку, прокурор добровольцем пішов на фронт
13 грудня, 2019, 09:00
0
2
Коментарі: