Обличчя луцької вулиці Лесі Українки. ФОТОПРОЕКТ

У народі її звикли називати стометрівкою Луцька. Вулиця Лесі Українки, що тягнеться від Старого міста до Театрального майдану, завжди людна. Тут примостилися маленькі крамнички, затишні кав’ярні, ятки з морозивом та… люди.

Ми щодня минаємо більше десяти постійних «мешканців» вулиці Лесі Українки. Ми добре знаємо їх в обличчя, бо ж «оселилися» вони тут багато років тому. Це люди, на очах в яких змінювалася стометрівка, старіли перехожі, які щодня минають обличчя вулиці.

СКЛОДУВ ГАЛИНА ПАВЛІВНА



У її руках завше гачок для в’язання, а стіл майорить різнобарв’ям тканин та стрічок. Спочатку жінка вміло ховається від камери, мовляв «я вже стара, молоді он скільки… їх фотографуйте».

Галина Павлівна родом із Маневицького району, а в Луцьк переїхала у 1969 році. За спиною майстрині 15 років роботи кранівницею, декілька років «вредного стажу» склодувом…

«Ким я тільки не була… (махнула рукою десь вздовж вулиці, -ред.). А потім в 1995 року пенсію малу дали, на ринок пішла торгувати, а потім почала займатися оцим всім», - киває на столик із виробами.

МЕЛІОРАТОР ВІРА ШНИТ

На запитання, коли на Лесі Українки оселилися її вироби, жінка допитливо киває на колегу Павлівну.

«А я звідки знаю, скілько ти років тут працюєш?! Скіко не живуть», - сміється Галина Павлівна.

Віру Шнит знає чи не кожен перехожий, бо якщо минеш її, не привітавшись, отримаєш на горіхи.

«Сільвер, думаєш новий капелюх купив, то вже вітатися не тре?!» - вигукує майстриня до відомого у Луцьку Віктора Іщука.

На невеличкому столику волинянки квіти, зроблені з натуральної шкіри. На стільці – розрізана на шматки стара шкіряна куртка, придбана на рядах «гумки», що на Старому ринку.



Віра Шнит родом із села Новосілки Турійського району, однак вже 30 років проживає в Луцьку. За спеціальністю – меліоратор.

«Колись за совєтів був такий факультет. Нині то називається землевпорядник, здається… То той, що осушує болота. Хоча, відверто, не знаю я, бо не працювала за спеціальністю жодного дня», - сміється волинянка.

За спиною жінки досвід роботи санітаркою, ліфтером, прибиральницею…Словом, робота, яка дозволяла знайти вільну хвилину для творчості.

Раніше Віра Шнит часто їздила на всілякі виставки, тепер же рідше, мовляв «не рентабельно».

«Буває поїдеш, витратишся на дорогу, а ніц не продаси – образливо», - пояснює жінка, - а тут нам добре, правда Павлівно? Ми тут вулицю украшаємо. Наша вулиця Лесі Українки – то мале село, де всі знають нас, і ми знаємо всіх», - сміється мисткиня.

БІОЛОГ СІЛЬВЕР

Неординарний одяг, стильний капелюх, більше п’яти сережок у вухах і бровах. Він завше у цікавому одязі. Віктор Іщук, відомий як Сільвер, займається реконструкцією музичних інструментів Середньовіччя.

Раніше його часто можна було побачити поруч книжкового пасажу, що на стометрівці, однак нині чоловік з’являється там частіше як перехожий. Колись виходив торгувати, інколи грати, а нині волинка майже не звучить на Лесі Українки.

«Я не брав ні ящика, ні шляпи для збору грошей, просто грав, аби люди чули ті древні звуки. А тепер вже є дітвора, яка, граючи на трьох акордах, бігає зі шляпами і просить допомогти «талановитим музикантам», - каже Сільвер.

Віктор Іщук вважає, що люди 21-го століття не звикли до вуличної музики. А через таких починаючих музикантів із шляпами професійних музикантів недооцінюють і сприймають як тих дітей.

«У нас є дуже багато хороших професійних музикантів, але ця дітвора все зіпсувала. Тому зараз мені соромно виходити грати на Лесі Українки», - пояснює Сільвер.

«ПАСТОР» ОЛЕГ ПЛЕТНЯКОВ

Неподалік Театрального кафе вже понад п’ять років красується синя Волга із фішкою «Козачок».

«Колись на цьому місці можна буде ставити пам’ятник моїй автівці, - каже таксист, - це вже роками моє місце, благословенне місце».

Корінний лучанин Олег Плетняков таксує приблизно сім років. У минулому мав проблеми із наркозалежністю, а нині служить у церкві віри Євангельської та займається благодійністю. Саме тому на цій вулиці його часто називають пастором.

«Неважливо як падав, важливіше, як підіймався», - ніби виправдовує минуле таксист.

БАРМЕН ПАВЛО СТОЦЬКИЙ

Біля велокав’ярні, що на розі вулиць Лесі Українки та сенаторки Левчанівської завше людно. Чи не кожен лучанин хоча б раз у житті пив каву, приготовлену Павлом Стоцьким.

Йому 20. За освітою – офіціант, бармен, адміністратор, навчався на факультеті готельно-ресторанної справи. Протягом півтора року хлопець їздить на роботу до Луцька з селища Рокині, що неподалік Луцька.

За спостереженнями Павла, найчастіше лучани п’ють каву вранці та в обідню пору. А купують найчастіше американо з молоком та лате.

ХОРЕОГРАФ ПАВЛО ДАНИЛЮК

Неподалік пам’ятника відомому волинському письменнику Кості Шишкіну – ще одна велокав’ярня.

Поміж пляшок із сиропами та десятками стаканчиків та соломинок важко не помітити маленьке відерце із надписом «на абонемент в тренажерний зал».



Тут вже понад рік працює лучанин Павло Данилюк. Юнак закінчив училище культури і мистецтв, мав би бути хореографом. Однак каже, що за освітою працювати не буде, немає сенсу.

За спостереженнями Павла, найчастіше лучани п’ють капучино, лате і американо з молоком. Сам же бариста-хореограф найбільше полюбляє еспресо.

МОРОЗИВО І СОФІЯ ТМІН

Найпопулярніша літня професія – продавець морозива. Софія корінна лучанка. Вже три роки вона працює у невеличкому дерев’яному павільйоні, де більше десяти видів морозива.

Дівчина розповідає, що раніше торгувала у Центральному парку Луцька, а вже потім переїхала на колишню Радянську. Тут їй працювати краще, мовляв потік людей більший.

За словами Софії, лучани полюбляють морозиво «Снікерс». Сама ж дівчина любить ромове та морозиво «Страчелла».

ВІЧНО ЗАКОХАНИЙ ЄВГЕН ПОНАГАЙБА

Навпроти книжкового пасажу, на стінах одного із будинків вже 20 років поспіль свої роботи виставляє луцький живописець і графік Євген Понагайба.

Художник закінчив столичне художньо-промислове училище (нині Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, -ред.).

«Я тут тимчасово… Можу прийти, а можу й не з’являтися на Лесі Українки. Але мені дуже приємно, що я затребуваний», - каже митець.

Євген Понахайба каже, що дуже важливо ділитися своїми знаннями, а тому готує абітурієнтів до вступу у ВУЗи. На запитання про його улюблену картину, сміється.

«Не моя, - каже, - люблю «Збирачі винограду» Ван Гога».

«Я закоханий, і в мене закохані», - так по-художньому завершує спілкування художник.

Підготувала Анастасія КАЧИНА
Фото Ірини КАБАНОВОЇ