Чужа, або Регіна не з того патріархату. РЕПОРТАЖ

Тіло Регіни вже другу добу лежить у благенькій ромській хатині в селі Озеро. Вінки. З портрета дивляться очі чорнявого дівчати.

Вона з усіх сил чотири роки боролася з раком. Поруч цукерки, сік. Найрідніші люди теж тут. За ромським звичаєм, дівчинку ховатимуть на третій день після смерті.

От тільки ЯК ховатимуть? І єдина в селі церква недалечко від хати цих ромів. І священик там служить літ зо 20-ть. Тільки він відмовився ховати дитину. Навряд чи ця дитина встигла за своє коротке життя страшно нагрішити: вона просто... не в тому патріархаті хрещена.



ХРЕСТ НА ОДВІРКУ, ЧОРНІ ХУСТКИ І РОМИ

«Уже перед смертю вона каже: «Бабо, приляж біля мене». Я прилягла, вона так обняла мене ручкам – і: «Бабо, я та-а-к тебе люблю…» – бабуся Регіни Ганна Чужук стоїть на подвір’ї і розказує про останні хвилинки життя їхньої дівчинки. У неї 16 дітей і 13 внуків. У руках перебирає свідоцтво про смерть онучки, лікарняні заключення і ще якісь папери…

На одвірок спертий хрест із білим рушником. Поруч – багато ромів. Збиті столи, лавки. Самовар, чорні хустки і дим цигарок. За порогом – горе.

Сім’я прощається з рідною кровинкою. …А село недавно шокувала звістка: сільський священик не схотів ховати ромську дівчинку.

Напевне, Регіна і не знала, що то таке той «патріархат».



Чужуки живуть в Озері років сім. З місцевими миряться. Не конфліктують. У цьому селі ромів – чимало. Частина із них – члени протестантської громади. А більшість – вважають себе прихожанами сільської Свято-Покровської церкви УПЦ, настоятелем у якій ось уже майже 20-ть років о. Михайло Журомський. Тому, коли 9-річна Регіна Чужук померла, її мама саме до нього й звернулася, щоб поховати дівчинку.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Савченко про священика, який відмовився ховати дитину: «Я такого не прощаю»

«Він спитав, де хрестили її. Дочка сказала, що в соборі в Луцьку. Вони тоді там близько жили, то в найближчій церкві і хрестили, мабуть. Потім сюди переїхали. Батюшка сказав, що не має права ховати, бо не той патріархат. А де хрестилася, то там хай і ховають. А я там знаю, чого так…» – через сльози розказувала бабуся покійної, звичайна сільська жінка. У чорній хустці. З чорними руками. І повними очима сліз.

УСЕ ПОЧАЛОСЯ З ГУЛЬКИ НА СІДНИЧКАХ



Рідні, виснажені боротьбою за життя їхньої 9-річної дівчинки, вже не мають сили боротися за будь-що після її смерті. Про те, що у Регіни рак, дізналися кілька років тому.

Все почалося із гульки на сідничках. У торчинській лікарні (куди звернулися найперше), каже бабуся, їм спершу порадили щось поприкладати до того місця, щоб пройшло. І так і було, аж поки в дитини не взялася температура. В обласній лікарні дівчинку взялися обстежувати і «зразу сказали, що то біда». Місце гноїлося. Регіну повезли в Київ, де згодом зробили операцію. Був період, коли їй навіть покращало. Але потім пухлина повернулася.

«Нам лікарі сказали, що вона вже все. Тому ми знали. Але дивитися на це було дуже важко. Перед тим, як померти, вона: «Мамо, дай антибіотиків…». Так ті уколи називала. Щоб уже закопали – і все. Вкололи. Закрила очки. Сіла і щось вже говорила сама з собою…» – згадує бабуся.

У ніч із 1 на 2 вересня Регіни не стало. Свій життєвий шлях вона навіть не пройшла – відмучилася. Коротенький шлях, правда.

«ПОРІЗАЛИ РУКУ, А ЗВЕРХУ ЩЕ Й СОЛІ»



«Такого отказу я не ожидав», – каже один із найавторитетніших озерівських ромів Степан Чужук.

«Не ожидав», що таку дитину, за яку переживали всією ромською спільнотою, не схочуть ховати у рідному селі…

Він не родич тим Чужукам, в родину яких прийшло страшне горе. Однофамілець. Чоловік звик відстоювати права ромів, бо вже не один рік є заступником голови Ківерцівського районного осередку ГО «Терне рома» і знає про все, що відбувається в місцевому ромському середовищі. А такого, щоб у селі батюшка не поховав людину, бо не там хрещена, ще не було.

«Так і сказав: якщо вона охрестилася в українській церкві, то він не має права проводити обряд. А Бог же один. Чи по-русскому, чи по-українському вони відправили б…, а поховати треба. Як так?» – каже чоловік.



Селянам ці «війни патріархатів» зрозуміти важко. Тим паче ромам. І відмову поховати дитину вони сприймають як удар у найболючіше місце.

«Це як тобі порізали руку, а зверху ще й солі… Навіть українці в селі і то обурювалися», – додає Степан Чужук.

А ЦЕРКВА КАЖЕ, ЩО ТАК ТРЕБА?..

Хата Чужуків – на семи вітрах. Була без вікон і без дверей, коли її придбала ця ромська родина. З кухнею і однією кімнатою. Так-сяк добудували ще одну. Без газу. Як у таких умовах жила ця багатодітна родина з хворою дівчинкою, уявити нереально.

Але попри це, вся родина старалася заробляти на ліки для Регіни.

«Мої діти працювали, і по польщах на заробітках були. Де можуть, там стараються копійку заробити. Бо їй і хімію капали, і так багато треба було. Бо ми її лікували, ви не подумайте, що нікуди не зверталися», – розповідає Ганна.

Один із її синів, Іван Коржевич, зараз служить в АТО. Півроку тому приголомшив сім’ю новиною про те, що піде на фронт контрактником.

«І я його питаю: «Ну що, там багато ромів?». А він каже, що трохи є…» – хитає головою господиня ромського подвір’я.

Чи зможе приїхати син на похорон до Регіни, вона не знає.



Свято-Покровська церква – недалеко від хати Чужуків. Іншої нема. Найближчий храм Київського патріархату – в сусідньому селі. І може, й не оббивали її порогів саме ці озерівські роми, але коли біда постукала у двері як православні віряни – прийшли.

«У нас не бюро похоронних послуг, а церква» – скаже потім один зі священиків, захищаючи настоятеля цього храму, а точніше його право відмовити Чужукам.

Отож-бо й воно – церква…

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Ми не бюро ритуальних послуг, а церква», - священик про скандал на Волині

***

Помітивши журналістів у дворі сільської церкви, місцева мешканка зупинилася. І собі під ворота ближче. Щоб глянути, що ж там фотографують.

На воротах табличка: «Сад закладений 5 жовтня 2013 року ветеранами війни в Афганістані з нагоди 115-річчя заснування Свято-Покровського храму та 25-річчя виведення радянських військ із Афганістану». У дворі цвітуть троянди. Чисто і гарно.

«Хороший у вас священик?» – запитую.

«Хороший! Свята людина! 18-ть літ служить!» – відповідає.

«Дівчинка померла із ромської сім’ї. Та, яка хворіла на рак. Он на тій вулиці живуть, – киваю головою. – Відмовився ховати. Чули?».

«Померла? Не чула. Відмовився, бо такий закон. Вже налетіли на священика», – рушила дорогою вниз незнайомка.

Раптом обернулася.

«А скільки їй було років?» – до мене.

«Дев’ять», – кажу.

«А-а… Дитина ж невинна»

Жінка пішла. Надіюся, пішла думати. Ховати дитину із Озера погодився священик із Тростянця.

Ця історія не про канони, не про священиків. Це історія про дівчинку Регіну і про людяність. Бо яке правило може бути вищим справжнього, щирого людського співчуття? Ніяке.

Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.