Покинуте Щастя заради волинянина: неймовірна історія кохання і жорстокої війни

З початком військових дій на Сході країни чимало людей, залишивши на окупованих територіях власне житло, роботу, рідних, перебралися жити в інші регіони України.

Отримавши статус переселенців, вони починали усе з чистого аркуша. А от Юлію Бобришеву, яка ще донедавна мешкала у місті Щастя, переїхати на Волинь підштовхнув не страх війни, а справжнє кохання, пише Павло Костючко на Район.Локачі.

Зі своєю другою половинкою – локачанином Андрієм Янчуком, який тоді (в 2017 році) служив за контрактом на Луганщині, жінка познайомилась зовсім випадково – в таксі. Розговорились, потім посиділи в кафе – так поступово й зав’язались стосунки. Їм було добре разом попри все. Та невдовзі штатного військового, як то часто буває cеред людей цієї професії, переводять в інше місто (у Вінницю). А перед його обраницею постає непростий вибір.

«Жити у різних областях, за багато кілометрів один від одного – такий варіант нас, зрозуміло, не влаштовував. Тож Андрій запропонував мені переїхати на Волинь – у його рідне селище. Там, мовляв, спокійніше, та й матері буде якась допомога. Я погодилась, хоч і не хотілось покидати домівку. А ще дуже переживала, як місцеве населення сприйме переселенку зі Сходу, як люди реагуватимуть на російську мову», – ділиться своєю історією співрозмовниця.

Нині, як стверджує Юлія, усі ці страхи вже позаду. За час перебування у нашому райцентрі, встигла переконатись, що тут живуть привітні й доброзичливі люди. Хороші відносини склались у майбутньої невістки і з Андрієвою мамою. От тільки самого коханого жінка бачить рідко, адже той тепер служить прикордонником.

«Жити на чужині насправді морально важко. Друзів в мене тут майже немає. Тож щодень разів із десять, а то і більше, дзвоню своїй неньці, яка залишилась сама у Щасті. То тепер там спокійно: нема блокпостів, вибухів, майорять українські прапори. А коли за місто велися бої (2014-2015 роки), то нам доводилось сидіти в підвалі, спати одягненими на сумках з документами. Якось, пригадується, на дах нашої багатоповерхівки навіть впав снаряд – аж вінка пластикові в квартирі ударною хвилею повибивало. Разом з мамою ми дійсно багато пережили, тож тепер завжди підтримуємо одна одну», – говорить співрозмовниця, демонструючи на телефоні сімейні фото.

Як і кожна жінка, Юлія прагне нарешті узаконити відносини зі своїм обранцем, влаштуватись на роботу (хоче стати перукарем). Але на заваді усім планам – відсутність паспорта громадянки України. Каже, забула його разом з іншими речами на роботі в Луганську, коли екстрено покидала місто, охоплене серією вибухів. Пізніше туди повернутись можливості вже не було, бо населений пункт став територією ЛНР.

Ще з літа Юлія безуспішно намагається відновити цей документ. Вирішити це питання жінці допомагає провідний інспектор Локачинського сектору пробації Наталія Хом’як, з якою у нашої героїні склались товариські відносини. Куди тільки не звертались – і в управління соціального захисту населення, і на спостережну комісію, що діє в райдержадміністрації, навіть на гарячу лінію Норвежської служби волонтерів нещодавно дзвонили.

Та, як зауважує Юлія Бобришева, єдиний вихід з цієї ситуації: їхати за тисячу кілометрів в найближче відділення міграційної служби у Луганській області, де за місцем реєстрації й видадуть новий паспорт. До речі, з датою цієї поїздки жінка вже визначилась і очікує, що саме вона змінить її життя на краще.