Військова форма та букет соняшників: як волинянка святкувала весілля. ФОТО

Уродженка Каменя-Каширського Ольга Мацерук – єдина жінка з району, яка не побоялася і пішла на війну, що вже п’ятий рік триває на сході України.

Майже рік тому 28-річна краянка підписала контракт для проходження військової служби у лавах Збройних Сил України. Нині Ольга перебуває на Луганщині — у зоні ООС – захищає країну зі зброєю в руках. А своїм оберегом називає материнську любов та турботу, - передає ІА "ВолиньPost".

— Вона завжди була не така як усі, — зауважує мама Ольги Галина Василівна. — Ще зі школи проявляла міцний характер та принциповість. Коли її однокласники списували твори з Інтернету, то Ольга обов’язково писала своє, так би мовити, від душі і за покликом серця. Саме за покликом серця і пішла на службу до війська. Донька завше мріяла бути солдаткою. У цьому, зокрема, її надихали ізраїльські жінки, які чи не усі без винятку несуть службу в збройних силах.

Галина Василівна стиха втирає сльози та зачитує вірш, який напередодні надіслала її молодша відчайдуха з війни… Він пронизаний спогадами дитинства, такий ліричний, ніжний та зворушливий. Вдячне серце Ольги виразило у рядках поезії усю любов та непідробні почуття до найріднішої. Тим часом ненька, як підтримка та міцна опора, щосили дбає про моральний дух доньки.

Важливий вибір

— Слава Україні!

— Героям Слава!

— Олю, поспілкувавшись із твоєю мамою, розуміємо, що будь-які спроби вмовити тебе змінити своє рішення іти служити були б марними. Втім, ти б могла працювати за спеціальністю – психологом. Для прикладу, у місцевому військкоматі. Могла б влаштовувати свій побут тут, у Камені-Каширському. Чи це було б занадто банальним для тебе? Адже війна — це страх та небезпека повсюди. Чим обумовлюєш свій вибір?

— Не хотілося б бути занадто пафосною, але, коли таке робиться у твоїй країні, то чи не кожен свідомий громадянин прагне докласти максимум зусиль, аби бодай чимось допомогти державі та хоч якось долучитися до її порятунку від окупанта. Ми усі звикли нарікати на те, що нам погано жити, то чому б не спробувати щось змінити? Адже, коли перебуваєш на Волині, то здається, ніби війна десь надто далеко і нас не стосується. Насправді ж це — наша спільна біда.

Тому шукати шляхи її подолання треба усім гуртом. І я вирішила піти на контрактну службу, але радше не за покликанням, а тому, що вважаю це своїм обов’язком. Бо коли ще працювала у військкоматі, багато земляків нерідко задавали питання: а чому ви, службовці військкомату, не йдете воювати? Більше того, мені довелося рости без тата, відтак усвідомлювала, що мою сім’ю не буде кому захистити.

Воєнний побут

— Як воно живеться на війні? З якими труднощами передусім стикаються у таких непростих умовах?

— Спочатку я дещо розгубилася, коли приїхала на територію військового формування. Було важко призвичаїтись. Але мала велике прагнення виконати поставлене перед собою завдання. Зігрівала думка про те, що на мене завжди чекатимуть удома.

— Яке маєш звання?

— Нещодавно отримала звання старшого солдата.

— Як ти вважаєш, чи у достатній мірі опікується військовими держава?

— Що ж до соціальних гарантій, то наразі проблем немає. У відпустку піти можливість є, харчуванням та формою забезпечують, з іншими труднощами поки не доводилось стикнутися.

Романтична історія кохання

— Олю, знаю, що на службі ти знайшла своє кохання та вийшла заміж.

— Так, ми із Євгенієм нещодавно розписалися. Шлюб взяли у військових формах та з букетом соняшників. Відзначили цю пам’ятну для нас подію без зайвої розкоші — по-військовому.

— Як вдалося Євгенію підкорити твоє серце? Чим, на твою думку, він є особливим?

— Наше кохання зародилося на кухні. Він допомагав готувати вечерю. Далі були ніби випадкові зустрічі, довгі розмови. Євгеній — добропорядна людина. Цікавий співрозмовник та надто уважний до мене. Його підтримка, турбота та працелюбність зблизили нас. Та найбільш визначальним, думаю, була його наполегливість. Я швидко зрозуміла, що Женя — саме той, з ким можна збудувати міцну сім’ю. Зараз мій чоловік проходить службу в іншому відділенні.

— Тепер, уже створивши свою сім’ю, які завдання ставиш перед собою на майбутнє?

— На війні гартуються воля та характер. Людина стає іншою, змінюються її погляди на життя, переконання, моральні цінності. Зараз я можу впевнено сказати, що найголовніше для людини —це її сім’я. Після одруження, звісно, маю нову відповідальність. Хочу реалізувати себе, як дружина та мама. Та тим часом службу в армії не полишатиму. Маю надію поєднувати ці важливі для мене сфери життя. Тож намагаюся безпомилково виконувати доручення від командування. До вказівок свого командира підхожу виважено, боюсь не схибити, аби не підвести свою частину.

Спілкувалася Леся Мінібаєва