ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. Загинув у бою за країну, яку він так любив

«Там, де я втратила батька, історія України здобула собі Героя», – ці слова пролунали під час відкриття меморіальної дошки пам’яті у Луцьку з уст доньки старшого сержанта Збройних сил України Сергія Климчука.

Сергій Климчук загинув у віці 45 років від осколкового поранення в Хрящуватому Луганської області 17 серпня 2014 року, коли під мінометним обстрілом переносив поранених побратимів в укриття.

Посмертно лучанина нагороджено орденом «За мужність» та відзнакою «За оборону Луганського аеропорту», а також визнано почесним громадянином міста Луцька. У його честь названо вулицю у рідному селі Троянівка.

«ВІН НАМАГАВСЯ ЗРОБИТИ ЦЕ СУСПІЛЬСТВО ДОБРІШИМ І СПРАВЕДЛИВІШИМ»

«Мені здається, всім родинам загиблих треба чітко усвідомити, що воно було того варте. Якщо воїни ухвалили таке рішення – значить, воно було того варте, або буде колись варте. Все. Це треба прийняти. Не можна знецінювати смерті. Мій тато – Герой. А якщо у когось загинув чоловік – значить, вона мала чоловіка-героя… Або брата-героя... Це ж честь. Не так їх багато в Україні. Пишайся!» – міркує ровесниця незалежності України, єдина донька загиблого Героя Вікторія.

Сергій Климчук був юристом, викладачем кафедри права Луцького інституту розвитку людини Університету «Україна», членом громадської організації «Козацьке стрілецьке братство», активним учасником Помаранчевої революції та Революції гідності.

«Ми родом із села Троянівка Маневицького району, – розповідає сестра Сергія, юрисконсульт Луцького базового медичного коледжу Тетяна Климчук. – Родина багатодітна, наша мама народила сімох дітей. Рідне Полісся. Там пройшло дитинство, сходжено ногами ліси, поля, там перші та вірні на все життя друзі, наша основа, і Сергій це також відчував. Та земля дала можливість нам вирости, сформуватися як особистостям.

У нашій школі був дуже потужний педагогічний колектив. Учителі любили дітей, свій предмет. Сільська школа була дійсно осередком культури, духовного зростання. Мій брат дуже любив село, мандрувати, експедиції, туристичні походи. Збирав багато краєзнавчої інформації. У нашій сім’ї всі з дитинства читали: найбільше батько, мама менше, адже мала багато роботи по господарству, займалася вихованням дітей. У нашій бібліотеці були твори українських класиків, тодішніх сучасників Павла Загребельного, Олеся Гончара, Юрія Збанацького. Також твори Вільяма Шекспіра у перекладі Максима Рильського. Багато зарубіжної літератури, а батько любив російську класику. Тоді виходила така серія в м’якій обкладинці «Романи і повісті». Одна книга коштувала менше ніж карбованець, і як тільки ми мали можливість, то завжди купували й поповнювали нашу і так немаленьку бібліотеку, обмінювалися з іншими односельцями книгами.

Зарплати в селі були невисокі, батьки важко працювали і, звичайно, ми, діти, також трудилися з раннього дитинства. Кожен мав свої обов’язки, бо потрібно було виживати. Ходили по ягоди, по гриби, для хлопців також – це косовиця, заготівля дров. Це важка робота сільських дітей, і ніхто від неї не відлінювався, бо знали, що якщо треба, то треба. Звичайно, якоюсь мірою ми мали менше відпочинку, ніж сучасні діти, але я вважаю, що це були нормальні умови виховання та формування дитини.

Сергій також був дуже працьовитим. І вже коли виріс, одружився, то дбав про матеріальний добробут своєї сім’ї, разом із тим продовжував допомагати батькам, своїм та дружини, під час нагальних робіт у полі та лісі. Він придбав квартиру, автомобіль, старався щороку організувати сімейний відпочинок та відпочинок для доньки, яку він безмежно любив. Бували за кордоном. Сім’я часто подорожувала автомобілем у Карпатах».



«Сергій був багатогранною особистістю і цікавився різними аспектами життя, – продовжує Тетяна Климчук. – Його перша вища освіта – філологічна. Хоча із самого дитинства Сергій хотів бути військовим. Під час строкової служби в армії служив на БАМі у залізничних військах. Звільнився у званні старшини. Цікавився історією свого села, народними звичаями, юриспруденцією, проте чомусь одразу після школи він не вступав на юридичний факультет. Здобувши освіту філолога, Сергій вчителював, і його дуже любили учні, бо вмів цікаво донести інформацію, знаходив контакт із дітьми, викликав у них довіру.

Мій брат завжди дивився на речі та ситуації з різних точок зору. Так вчив оцінювати ситуацію і своїх учнів. Життя різноманітне, об’ємне і різнокольорове. Це дає можливість оцінку ситуації максимально наблизити до об’єктивної. Його дипломна робота була по творах Богдана Лепкого. У 1993 році це було абсолютно нове дослідження, адже у радянській школі ми не вивчали творів цього українського письменника. Тому саме завдяки Сергію я познайомилася з творчістю Лепкого. А вже пізніше, після здобуття першої вищої освіти, брат навчався менеджменту на факультеті післядипломної освіти тоді ще ВДУ ім. Лесі Українки, і вже після того ще й здобув освіту за спеціальністю «правознавство». Адже коли я була студенткою, він любив брати і читати мої підручники.

Після закінчення навчання Сергій почав займатися юридичною практикою. Спочатку працював юрисконсультом у мережі аптек «Волиньфарм», потім почав співпрацювати з адвокатами і надавати юридичну допомогу. Його останнє місце роботи – Регіональний центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Волинській області. Звідти він і поїхав на Схід.

Коли Сергій хотів себе десь реалізувати, то це завжди йому вдавалося. Паралельно з основною роботою брат викладав в університеті. Мав наукові публікації. Були плани написати дисертацію. Багато чим цікавився. У нього були філософські роздуми: Сергій намагався зрозуміти світ, людські стосунки. Це для нього було важливо.

Його дуже любили племінники. Дядько Сергій у них був кращим другом і недоторканним, боронь Боже щось не так сказати про нього. Він був одним із засновників Волинського стрілецького братства, співзасновником Великого козацького кола, написав статут організації. Разом із побратимами вони багато вивчали, їздили, пропагували культуру тієї доби, налагоджували співпрацю із подібними зарубіжними організаціями. Також Сергій цікавився історією дохристиянських часів, козацьким характерництвом. Ця тема його дуже хвилювала. Він чув поклик предків, відчував їхній дух. Сергій був дуже компанійським, цінував дружбу, а товариші цінували його і як людину, і як професіонала. На нього завжди можна було покластися.



У мого брата було підвищене почуття справедливості і йому було нелегко навіть у юриспруденції. Бо є буква закону, а є людське поняття справедливості, й часто вони не тотожні. Як юрист, він завжди мав дотримуватися букви закону, сприймати рішення суду як законне, таке, що підлягає виконанню, проте ми всі знаємо, що бувають різні дуже складні ситуації. Мій брат завжди ставив собі за мету максимально наблизити законність та справедливість. Через юриспруденцію він намагався зробити це суспільство добрішим, справедливішим і робив це маленькими, але чіткими кроками.

Оце почуття справедливості його виводило і на Майдани. Він брав участь у Революції на граніті. Пізніше дуже активно – у Помаранчевій революції. І вже у 2013-2014 роках був активним учасником Революції гідності. Він узяв відпустку на роботі і поїхав на Майдан.

Сергій дуже відповідально ставився до революції, її наслідків. Перед тим, як піти на фронт, Сергій готувався до війни протягом трьох місяців. Пройшов вишкіл. Щодня після роботи ходив на стадіон, де разом з іншими хлопцями вони виконували різні вправи. Йому було 45 років, а там були переважно молодші хлопці, тому Сергію було важче, та він уперто щодня тренувався. Він проходив медкомісію і чекав, коли його призвуть, проте під час першої та другої хвиль мобілізації цього не сталося. Так брат і не дочекався, поки його мобілізує військкомат, і поїхав на Схід у складі батальйону «Айдар».

1 серпня він повідомив мені, що вже на передовій. Час від часу ми телефонували одне одному. Зазвичай дзвонив Сергій, коли в нього була така можливість. Пам’ятаю, під час однієї з таких розмов я сказала йому: «Сергію, пам’ятай, всі ми люди. І з того боку також люди. Нехай твої емоції ніколи не виходять з-під контролю. Бо в бою – це одне, а знущатися над полоненими – дуже низько і неприпустимо». На що він мені відповів: «Хіба ти мене не знаєш, що таке кажеш».

Дуже важко втрачати людей, які мали би жити. Але, на жаль, їх уже немає з нами. Живий тільки подвиг, який вони звершили».



ЙОГО ХОВАЛИ НА ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

«Я пишаюся своїм татом, горда, що я донька Героя, і це причина того, чому я не маю права занапастити своє життя, – вважає 27-річна донька Сергія Климчука Вікторія. – Велика трагедія, коли на війні втрачають батьків маленькі діти. Адже вони не встигнули їх добре запам’ятати... Хоча саме таких людей пам’ятати варто. Мені дуже пощастило, адже разом із батьком я прожила 22 роки свого життя. Він разом із мамою виростив мене, вчив мене бути особистістю. І коли я згадую про тата, згадую про нього з усмішкою. У нашій родині не прийнято жалітися. Хочеш щось змінити – йди та змінюй, а якщо не хочеш або не можеш – будь ласка, не скигли... Така у нас позиція.

Він завжди був дуже відданий громадянській активності – відверто кажучи, більше, ніж сім’ї. Мені здається, що коли Україна стала незалежною, тато повністю віднайшов себе, свою ідентичність, яка знайшла вираження у цьому процесі.

Звідки любов тата до козацької епохи? Йому подобалося піднесення патріотизму, ідея вільної України, але все це він не у повній мірі знаходив у житті. Тому героїчна козацька доба стала для нього тим, що йому спочатку не могла дати українська реальність. Було абсолютно зрозуміло, що тато не залишиться осторонь революційних подій у країні. Під час Помаранчевої революції завдяки своєму батьку я у своєму класі в школі була «донором» помаранчевих стрічок, революційної символіки, яку тато постійно привозив нам з Києва. На Західній Україні тоді дуже сильно відчувалися події у країні – пам’ятаю, що перед заняттями у школі ми щоранку співали гімн та обов’язково молилися за єдність України.

Звісно, був тато на Майдані і у 2013-2014 роках. А коли почалася окупація Криму та війна на Сході, я побачила, як батько втрачає інтерес до усього «земного». Думками він був уже на Донбасі. А одного дня подзвонив мені та сказав: «Я йду на війну». І все... Ми батька не відмовляли. Навіть думки такої не було.

24 серпня, на День Незалежності, ми тата ховали. Я розуміла, що він хотів би загинути саме так, у бою на війні за країну, яку любив. Це був його вибір».

Тетяна СВЕРЕДА (газета «Луцький замок», №30 від 15 серпня 2019 року)
Фото із домашнього архіву родини Климчуків