ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. За декілька годин до смерті попросив вибачення у мами

Загиблому в бою за Іловайськ лучанину Юрію Оніщуку було тільки 24 роки: постійний артобстріл з «Градів» обірвав молоде життя поблизу Кутейникового у ніч на 25 серпня 2014 року.

Третій батальйон 51-ї окремої механізованої бригади опинився в оточенні біля Бережного – Оленівки. Вдень хлопці подзвонили рідним і, ніби відчуваючи біду, попросили вибачення в батьків. Вони надіялися на підкріплення, але дива не сталося. Після обстрілу в ніч із 24-го на 25 серпня вижили одиниці.

«ЯКИЙ СЕНС ЖИТИ, КОЛИ НЕ ЗНАЄШ, ЩО З ТВОЄЮ ДИТИНОЮ?»

Матір загиблого Юрія Оніщука Тетяна Рассказова, яка із семи років виховувала свого сина та на два роки старшу доньку самотужки, пригадала дитинство та юність хлопця.

Юра поспішав подорослішати, щоб стати опорою для сім’ї. Хоча, ще починаючи із дев’ятого класу, хлопець пішов працювати, щоб не просити в мами грошей на свої потреби, проте скільки в нього було того дорослого життя.

Закінчив дев’ять класів школи №15, далі навчання у Вищому професійному училищі будівництва та архітектури за спеціальністю «муляр, штукатур, плиточник-лицювальник». Служба в армії у військовій частині «Десна» на посаді механіка-водія розвідувального взводу. Повернувшись, Юрій працював на луцькому підприємстві електротранспорту, в охоронній фірмі, на складі. Останній рік він їздив по Україні із приватним ляльковим театром, ставили вистави в дитячих садочках та школах.



Його мобілізували під час першої хвилі у 2014 році. Декілька днів їх потримали у Володимирі-Волинському, тоді на Рівненському полігоні, і 9 травня хлопці вже були на Сході.

Дзвонив мамі, бабусі, вірив, що скоро все закінчиться, планував, як тільки повернеться, одружитися з коханою дівчиною. Проте не судилося.

Хоч і раніше на фронті було неспокійно, проте справжнє пекло розпочалося 24 серпня.

«Скільки наші діти пережили, – гіркі спогади та сльози матері загиблого Героя Тетяни Рассказової. – Вони знали, що так буде, відчували. Бо 24 серпня він подзвонив мені і почав прощатися, просив вибачення. Вони вже тоді були в оточенні. Коли ми говорили зранку на День Незалежності, почався обстріл. У слухавку було чути, що там вже йдуть бойові дії. Він ще пожартував, каже: «Сьогодні свято, і ми вирішили собі посмажити шашлик». І це була остання наша розмова. Потім зв’язок пропав.

Протягом наступних днів я намагалася додзвонитися до нього, проте безрезультатно. П’ять днів я не мала жодної інформації. Та моє серце відчувало щось недобре.

29 серпня мені вдалося додзвонитися на Юрин телефон, я почула кроки і подумала, що, може, він на завданні, тому й вибила.

А коли через деякий час зателефонувала ще раз, то слухавку підняв волонтер, який відрекомендувався Льонею. Він сказав, що пройшли великі бої і є багато втрат, біля Сніжного вони шукають та забирають поранених і тіла загиблих.

Я одразу побігла у військкомат. Там мені сказали: «Чому ви сюди приїхали? Їдьте у Володимир-Волинський». На що відповіла: «Ви мого сина забирали з Луцька». Тоді вони почали запитувати, чи немає на тілі в Юри татуювань чи якихось особливих прикмет, щоб можна було впізнати тіло.

Я хотіла їхати на Схід, та спочатку мене не пускали, сказали, що там відбуваються воєнні дії і я можу загинути. На що, пригадую, відповіла: а який сенс жити, коли не знаєш, що з твоєю дитиною?

Згодом виявилося, що Юри вже немає серед живих. Луцька міська рада дала транспорт, і ми – цілий автобус батьків зі всієї Волині – поїхали забирати наших дітей. Коли приїхали в морг Мелітополя, то спочатку нам показали лише фотографії тіла. Так вони дивляться реакцію, чи можна матері показувати загиблого. Я сказала: «Не марнуйте часу. Пускайте в морг. Цілий автобус батьків загиблих, і всі чекають». А напередодні ми зв’язалися з судмедекспертами, які пояснили нам, як можна упізнати тіло.

Коли ми забирали наших хлопців, то медики із моргу сказали, що передайте своїм: загиблих дуже багато, нехай їдуть, впізнають і забирають. Саме завдяки тодішньому міському голові Миколі Романюку ми поїхали і забрали наших дітей, мого Юрчика.

В мого сина була гостра крововтрата, несумісна з життям. Йому «Градом» відірвало ногу. Хлопці, які були з ним в останні години життя і вижили, казали, що він загинув саме 24 серпня, на День Незалежності. Тоді саме в Києві був парад. А нашим хлопцям так не вистачало тієї техніки.

1 вересня ми ховали Юру в Луцьку. Тоді з Мелітополя привезли цілий автобус, всі – «вантаж 200»: кого повезли на Володимир-Волинський, кого на Ковель, кого на райони. З Луцька були тільки двоє: Юрчик і Ромчик Луцюк.

На Театральний майдан вшанувати пам’ять наших дітей прийшли сотні лучан».



ДВІЧІ ВІДДАВАВ СОЛДАТСЬКУ ВІДПУСТКУ ПОБРАТИМАМ

Юра був добряком. Про це розповідають усі, хто його знав. Бойові побратими навіть жартома дали йому прізвисько «Лютий». Коли прийшла повістка, він ще сказав: «Як же ми будемо воювати з нашими братами? Бути такого не може».

Юру назвали на честь рідного дядька, який служив у ракетних військах і помер від променевої хвороби у двадцять років. Хто ж знав, що через двадцять років схожа доля спіткає і племінника.

«Щороку хлопці, які вижили, 24 серпня приїжджають на кладовище, щоб вшанувати Юрину пам’ять. Їх, уцілілих після Іловайська, залишилися одиниці. Всі решта загинули. Військові, які з ним служили, казали, що такого, як Юрчик, треба було ще пошукати: десь стріляють, і він уже біг туди, може, треба комусь допомогти, може, забрати поранених», – розповідає Тетяна Миколаївна.

Жінка продовжує: «Він постійно мені телефонував, як тільки в нього була можливість, проте ніколи ні на що не скаржився. Ще спочатку казав: «Ти не хвилюйся, мамо, ми на місяць-два і повернемося». На всі мої запитання завжди відповідав коротко: «У мене все добре». Хоча, коли ще були в Рівному на полігоні, то знаю, що в них була іржава техніка, не було у що вдягнутися.

Лише одного разу Юрчик подзвонив (а я на той момент працювала буфетницею у міській лікарні, якраз був обід) і сказав: «Мамо, я вже цілий тиждень не їв рідкого: ні борщу, ні супу». Я запитую: «Куди, синок, тобі привезти?», на що він відповів: «Ти сюди не привезеш».

А 24 квітня в нього був день народження. Подзвонив мені зранку і, такий щасливий, каже: «Мене першим привітав мій друг, подарував пачку цигарок, мило і цукерки. Тоді в Рівне на полігон до нього також приїхали друзі, яких зібрала його дівчина. І вже тільки перед самою смертю Юра подзвонив і сказав, що там складна ситуація. Вони просять про допомогу зі сторони армії, а їм усе обіцяють, проте так наші хлопці нічого і не дочекалися».



У школі Юрій Оніщук дуже любив історію. Проте був таким упертим та допитливим, що його вчитель казав, поки юнак сам не переконається, не повірить. Хлопець перевіряв навіть ті факти, які розповідав історик.

«Я хотіла його вберегти, казала, що не можна бути таким упертим, а він мені у відповідь: поки сам ґулі не наб’ю, то не матиму досвіду. Пригадую, колись подзвонив і каже: «Мені треба гроші, щоб купити котові їсти». Я кажу: «Якому котові?» В нас тоді не було кота, думаю, може, пива хоче купити чи ще щось. А він і справді просив гроші для кота свого друга, який дуже любив Юру і завжди до нього йшов на руки», – розповідає Тетяна Рассказова.

Хлопець ріс самостійним. Після 9-го класу ходив розвантажувати вагони, щоб заробити хоч якусь копійку. Сказав тоді мамі: «То ж не буду в тебе кожного разу просити гроші, щоб вдягнутися, взутися, дівчину в кафе завести, квіти їй купити». Вже після його смерті пані Тетяна дізналася, що він навіть деякий час працював у похоронному бюро.

«Я пропрацювала 21 рік на автозаводі, і мене скоротили. Нелегкі були часи. Шукала роботу. Стала на облік у центр зайнятості. Тоді пішла працювати в бар. Сім днів – зміна, сім днів удома. Як кожна матір, хотіла дати своїм дітям найкраще: хоч раз на рік старалася звозити їх на море. Пригадую: пропрацювала два тижні (дві зміни) поспіль, і ми поїхали з дітьми на море. Потім була на громадських роботах. А вже згодом звільнилося місце, й 11 років я пропрацювала в буфеті в другій міській лікарні», – розповіла моя співрозмовниця.

«Знаєте, під час перебування на Сході в сина кілька разів була можливість приїхати додому, проте він нею не скористався, – продовжує Тетяна Рассказова. – Одного разу він подзвонив і попросив, щоб я скинула гроші на проїзд. Я, звісно, одразу скинула, проте їх тоді чомусь повернули назад і додому не пустили. Наступного разу він також мав їхати, але в побратима народилася дочка. І Юра поміркував, що тому важливіше побачити дитину, і друг поїхав замість нього. А коли ще раз випала можливість на декілька днів приїхати, то так сталося, що в чоловіка, який служив із Юрою, захворіла жінка, і мій син знову віддав свій шанс на користь іншої людини».



* * *
Ще до початку війни в Юри були стосунки з однією дівчиною. У них була велика любов. Планували одружитися. Коли відбувалися події на Майдані, після розстрілу Небесної сотні, Юра ніби пророкував: «Аби тільки далі не було гірше».

Тетяна Рассказова говорить: «Дуже шкода, що та війна продовжується і немає їй кінця-краю. Вже п’ять років тривають бойові дії на Сході, і нічого доброго для нас із того немає. Дай Боже, щоб наші хлопці більше не гинули. Нелегкий час, та головне, щоб пам’ятали про наших полеглих синів».

За час проходження служби в розвідувальному взводі 51-ї ОМБр командування схарактеризувало Юрія Оніщука як дисциплінованого, відповідального та сміливого бійця, який мав авторитет серед інших військових.

Героя поховано на Алеї почесних поховань міського кладовища у Гаразджі, посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Народженим у мирний час, із великими амбіціями та планами на майбутнє 20-річним хлопцям, молодшим за незалежність своєї держави, таким, як лучанин Юрій Оніщук, судилося за кілька місяців стати воїнами, загинути в нерівному бою та залишитися Героями для цілих поколінь.

Вічна пам’ять полеглим українським військовим!

Тетяна СВЕРЕДА (газета «Луцький замок», №32 від 29 серпня 2019 року)
Фото з домашнього архіву Тетяни Рассказової