Говорили, що вона «піариться» на смерті Героя: Чорногуз розповіла про Миколу Сорочука

"Сьогодні з життя пішов хлопець, якого я любила. Люблю..." - написала медик-волонтер Ярина Чорногуз у фейсбуці 22 cічня 2020 року.

Про те, що сталося, їй хотілося кричати на цілий світ - і вона не замислилася про те, що саме з цього допису про загибель Миколи дізнаються його рідні. За це, зізнається дівчина, їй дуже соромно, - пише Цензор.НЕТ.

Не припускала Ярина і що незабаром частина друзів бійця почнуть підозрювати її в тому, що, відкрито пишучи про загиблого воїна та свої почуття до нього, вона просто "піариться" - адже знайомі хлопець та дівчина були лише близько місяця. Але за прагнення ділитися найдорожчими спогадами сорому вона не відчуває - бо переконана, що немає нічого важливішого за пам’ять про загиблих воїнів.

Госпітальєрка Ярина Чорногуз розповіла про знайомство в окопі, слова Миколи Сорочука про наступальну війну, "позачасовість" фронтового життя, обійми на прощання, останню дорогу з Донбасу на Волинь та спільні мрії, яким не судилося стати реальністю.

"НЕХАЙ КРАЩЕ БАТЬКО ПРИЙДЕ ДО СИНА НА МОГИЛУ, НІЖ У ДУРДОМ"

З Миколою я познайомилася в окопі, на шляху до позиції, де його згодом убили. Ми проговорювали шлях евакуації поранених звідти до дороги, а назустріч нам якраз ішов Микола. Не можу передати словами, що відчула тієї миті - тому що він неймовірно відрізнявся від усіх інших бійців. Він заговорив до мене, ми зустрілися поглядами, і в мене склалося враження, що… як би це передати… склалося враження, що я бачу свого двійника. Тільки чоловіка.

Його позивний був Красний. Деякі бійці називали його Червоним, але Микола наполягав - чи то серйозно, чи то жартома - що він саме Красний. І я для себе надалі завжди називала його Красним, а не Червоним - адже у первинному значенні "красний" - це від слова "краса", красивий. Для хлопців він був "Червоним" або "Красним" через те, що його біла шкіра ставала яскраво-червоною на холоді - але у мене була своя інтерпретація.

Ми ховалися одне від одного спершу… Я дуже боялася за репутацію "Госпітальєрів", і пообіцяла собі, що у мене на війні ні з ким нічого не буде! Завжди попереджала бійців, що заливати до мене безглуздо, бо я на фронті заради війни. Моя функція - поділитися своїми медичними знаннями, зберегти життя пораненим, допомагати з лікуванням хворих... Багато хто - і Микола спочатку також - навіть звертався до мене на "Ви": "Пані Яро, пані Яро...".

Пізніше, коли ми вже були разом, я й далі боялася, що про госпітальєрок через нашу з ним історію розпускатимуть плітки, що мене саму виженуть з батальйону, і він мені написав тоді: "Я тобі обіцяю: все, що було між нами на цьому вопі, тут і залишиться". І він дотримувався цього. Коли про мене питали - розповідав, що нічого в мене ні з ким немає. Він був турботливим. Але його загибель все змінила. Після неї я вирішила, що не можна мовчати про нього. Не те, що не можна - що мовчати я не зможу. Що я зрадила б його, якби не сказала після того, як його не стало, що любила його. Я не встигла сказати йому це...

У Миколи були золоті руки. Дай йому будь-яку зброю - і він її розбере на частини та збере назад. Мене він навчив робити повний розбір АК та АГС, збирався навчити цього ж із СПГ.

Пам’ятаю, як він вчив свого молодшого побратима робити повний розбір АК. І у цей час ми почали балакати. Він запитав мене: "Чому ти приїхала на війну?" Я відповіла, що мене дуже дратує і засмучує те, що люди повелися на розмови про "мир", що кажуть, нібито "війна вже не та". І що поширено це вже не тільки серед людей, які не знають нічого про фронт, а інколи і серед тих, хто відвоював - вони зі зневагою ставляться до сьогоднішньої війни, до тих контрактників, які зараз приходять в армію. Я розповіла Миколі, що з 2014 року хотіла поїхати на передову, але через маленьку дитину не могла. Зараз моя донька трохи підросла, я вже можу її залишати з рідними - і я одразу поїхала!.. Я сказала, що мені подобається бути на фронті, подобається бути "живим щитом". Що війна зараз оборонна, окопна, але все одно дуже складна, і я розумію, що якщо ми здамося - будемо окуповані Росією. Микола спочатку сказав про мою доньку - що я маю її берегти. А потім додав: "..Знаєш, краще рік наступальної війни, ніж десять років такої, яка є зараз, і від якої всі божеволіють. Нехай краще батько прийде до сина на могилу, ніж у дурдом". Ці слова дуже вразили мене.

Мене настільки вразила його відвага, вразило те, що він говорить це без жартів перебуваючи за кількасот метрів від ворога, що я написала про це допис у соцмережі - не згадуючи його імені, не тегаючи його, згадавши його слова просто як слова одного з військових. Я тоді написала, що пишаюся тим, що зустрічатиму Новий рік з такими, як він. Увечері він побачив цей допис і почав уголос усім читати. Я почервоніла, пішла геть і сказала, щоби читали без мене, а потім допис видалила. Наступного дня Микола спитав у мене, навіщо я це видалила, "не так погано було й написано", і сказав, що я не повинна соромитися того, що я публічно пишу, якщо збираюся пов'язувати своє життя з писанням, з літературою. Тоді я не знала, що цього хлопця за місяць не стане. Не знала, що за цей час у нас виникнуть такі почуття, що я житиму цим місяцем ще стільки, скільки мені відміряно... Мені все це ще не вклалося в голові... Я все ще не вірю, що його нема. Мені він живий.

"ПОЗАДУ НАС ЗАВЖДИ СВІТЛО. А У МОРДОРІ - ЗАВЖДИ ТЕМНО"

На світанку першого дня 2020 року ми з Миколою були на позиції разом і говорили про те, як класно просто жити у цій землі, у степу. У степу, в якому завжди Україна вела війну за себе. Мені дуже подобалися ті місця - місця, де, заходячи в окоп, ти заходиш туди ніби голкою - заходиш у ту землю, ніби у вену, у кров. А Микола говорив про те, як прекрасно посеред степу прокидатися, про те, що степ змінюється постійно, щоранку він інший... Казав, що оці бридкі зимові болота варто витерпіти лише для того, щоб навесні побачити, як все зеленіє і зацвітає просто в тебе на очах.

На війні час іде інакше. Там існує міфічна позачасовість, і один такий день на чергуванні, одна така розмова може дорівнювати 20, 30, 40 рокам разом. Тому що на фронті будь-якої миті життя може обірватися. Будь-якої миті. Мені врізався у голову спогад: Красний обперся руками об бруствер і з усієї сили як заволає: "Сєпари-и-и!" У мене пішов мороз по шкірі від того крику, від його дикості. Я знаю, що ті суки його тоді почули…

2 січня ми стояли один навпроти одного в окопі, у в’язаних рукавичках, які нам на Миколая передала одна волонтерка. У нас їх було по кілька пар. У нього того вечора були сині, а в мене – зелені. Він дивився на Схід, а я - на Захід. Сідало сонце. І Микола казав: "Позаду нас завжди світло, навіть вночі промені трохи є... А у Мордорі - завжди темно".

… У нього була дуже гарна українська мова - ніде такої не чула. Ніколи не чула, щоб хлопець говорив до дівчини "ластівонько". Російською ж Микола не вмів говорити взагалі - якось я почула пару слів і довго реготала... Україна настільки жила у ньому, що я дивилася - і не могла повірити, що такий, як він, взагалі може існувати зараз, у цьому столітті. Такий справжній. Такий прекрасний...

"ВІН МЕНЕ ПУСТИВ. І МИ ПОЇХАЛИ"

Я боялася, щоб у нас не почалися проблеми з іншими через наші стосунки. І, зрештою, щоб триматися подалі від нього на фронті - я почала працювати не на старому місці, а знову в мобільному екіпажі, у постійних роз’їздах. Мій командир знав про цю ситуацію і підтримував мене, дозволяв нам іноді бачитися. Вже було ясно, що ми у будь-якому випадку будемо разом - питання лише у часі.

Запам’яталося, що у день, коли я долучилася до мобільного екіпажу, у нас була евакуація Роми Ясинського. Снайпер працював. Вхід у руку, вихід у груди. Ми вивозили Рому з дальньої позиції.

Потім був останній день моєї ротації. Микола кликав мене на КСП послухати колядників, але я замість цього поїхала проводити інвентаризацію - ми мали все переписати перед приїздом наступної зміни медиків. Потім я заїхала до Миколи попрощатися - попросила, щоб мене завезли сказати хлопцям "па-па". Я знайшла його у тому самому окопі, де ми побачилися вперше. Обійняла його, думаючи, що зараз швидко обійму, і вже побіжу, адже сутеніє. Дорога, по якій ми їхали, дуже прострілювалася - тому бігом, бігом! Все одно будемо говорити по телефону, все одно я скоро приїду, а, може, і він до мене у відпустку вирветься на декілька днів... Але Микола все обіймав мене. Я кажу йому: "Ну все, Красний, давай, відпускай мене! Мушу їхати!" Він мене пустив. І ми поїхали.

Я повернулася у Київ. Ми щодня говорили телефоном, листувалися, планували, що він до мене на кілька днів приїде, хоча він дуже відповідально ставився до служби, боявся залишати ВОП: "І так люди роз’їхалися..."

"ХЛОПЕЦЬ НЕ ЗНАВ, ЩО МІЖ НАМИ ВІДБУВАЄТЬСЯ, І НАПИСАВ МЕНІ, ЩО МИКОЛА ЗАГИНУВ, НІБИ МІЖ ІНШИМ"

Так сталося, що я дізналася про смерть Миколи від хлопця, який перебував на сусідній із ним позиції. Цей хлопець не знав, що між нами відбувається. І про те, що Микола загинув, він написав мені ніби між іншим… Зараз він мене дуже підтримує, за що я йому вдячна... Але тоді мене так накрило... Я почала дзвонити всім по черзі. Дзвонила своїм госпітальєрам, дзвонила медикам ЗСУ, подзвонила командиру Миколи, якого той дуже любив і поважав як друга - і командир мені сказав, що це правда.

Я написала пост у Facebook. Не витримала добу мовчання. За це мені було потім дуже соромно перед його мамою - вона мусила дізнатися про загибель Миколи від його командира, він мав їй подзвонити першим. А дізналася з мого посту, який всі почали поширювати. Мені написала його сестра, я одразу їй відповіла, ми обмінялися телефонами, я подзвонила... Було дуже некрасиво, що я так зробила. Але це був мій крик... Я хотіла смерті. Я хотіла, щоб там всі здохли, щоб замість усього того, що було видно з позиції Миколи, залишилася лише величезна вирва...

Тієї ж ночі ми з моїм командиром-госпітальєром, який також знав Миколу, підірвалися і поїхали з Києва на панахиду в Маріуполь. Там я побачила його тіло. З Маріуполя у Луцьк ми вирушили за машиною – навскіс через усю Україну.

Коли ми вже в'їхали у Луцьк, до нас доєднався кортеж з волонтерів та інших небайдужих людей. Коли доїхали до Лища, до його рідного села - ще приєдналися автомобілі. Ми їхали величезною колоною. І коли в'їхали у село - всі люди вздовж дороги стояли на колінах.

Його мама підійшла першою до труни. Потім його бабуся. Він розповідав мені про неї, казав, що вона свічки за нього ставить у церкві. Бабуся побачила мій шеврон, і каже: "Доцю, чого ж ти його не врятувала?.."

І у мене дійсно є почуття провини. Я думаю про те, що якби я була поруч - цього б не сталося... Чи було поранення смертельним?.. Так, він помер одразу. Його командир сказав, що вони встигли лише очима зустрітися.

Я дуже боялася, що рідні Миколи мене не сприймуть. Що люди - адже вони схильні до пересудів - скажуть: "Подружечка з фронту приїхала. Медсестра". Думала про те, що мама і сестра все життя Миколу знають, а я - місяць... Але все вийшло інакше. Мама і сестра у нього прекрасні. І мені дуже шкода, що ми за таких обставин познайомилися з ними... і з бабусею також. Я дуже боялася бути зайвою. Але рідні Миколи мене прийняли. І буду за це їм вдячна завжди.

...Дорогою з Луцька у Київ сталася та історія з водієм автобуса, який відмовився вимкнути російський серіал. Нам довелося вийти просто на трасі... Водій пізніше телефонував, просив пробачення. Я пробачила його. Я лише сподіваюсь, що він дійсно зрозумів, що сталося - ціннісно. У мені немає ненависті. Є лише біль...

Микола любив воювати. Любив ризик. Був просто як у Ніцше - людина-канатоходець... Однією з його мрій, про яку постійно повторював мені, було бажання поїхати у Кам’янець-Подільський, де живе багато його друзів, і стрибнути в прірву з канатом. Він просив, щоб я поїхала з ним. Я чекала, що він у кінці січня приїде до мене на кілька днів у відпустку, і, якщо дозволятиме погода, то поїдемо і туди. А як ні – то вже навесні, перед моєю ротацією...

Був дуже швидким. Був схожим на звіра своєю грацією, цілісністю. Був дуже гострим на язик, дотепним і веселим, дуже чесним із собою. Любив життя, любив людей, яких мав не за чужих.

Микола - 1997 року народження. 2014 року, коли починалася війна з Росією, йому було лише 17. Одразу після школи він пішов на строкову службу, а потім на контракт. Три роки відслужив, і потім знову підписав контракт на півроку… Не любив бути у ППД (пункті постійної дислокації, - Ред.) і на полігонах, прагнув постійно бути на передовій і воювати. Міркував про вступ до ССО, іноді казав, що хотів би стати госпітальєром разом зі мною після закінчення контракту - адже Микола мав дуже добрі знання з медицини. Уявляю часто, що з нас двох вийшла б класна команда первинної евакуації...

Цей хлопець був втіленням покоління молодих військових, які пішли на цю війну, коли її вже багато хто перестав вважати за війну. Одним із найкращих, найвідважніших. Для мене він є символом цього покоління.

Він був, є і буде моєю Україною.