Волинський майданівець розповів про свій шлях від барикад до Мар’їнки та Курахово

Починати будувати нову Україну потрібно кожному з себе, - вважає учасник Майдану та війни на сході, волинянин Микола Глинюк.

Коли в кінці листопада 2013 року студентство вийшло на мирні акції за європейський розвиток України, брати Микола та Віктор Глинюки з Щурина Рожищенського району підтримали настрої мітингувальників, бо набридло кидати сім’ю, їздити на заробітки до Росії, хотілось, аби й рідна Україна стала багатою та заможною. Обговорювали події на Майдані з односельцями, гуртувались, аби й самим поїхати та підтримати мітингувальників, але сільські клопоти все не відпускали, - повідомляє Інформаційне агентство "Волинські новини".

А на Майдані ситуація загострювалась, народ об’єднувався, прагнув, аби влада дослухалась до його вимог. Глинюки щодня уважно слідкували за телевізійними новинами, а коли почалися збройні сутички, не витримали і подалися до Києва, нікого не повідомивши.

"А як було сказати дружині, що покидаєш на неї четверо дітей і господарство. Тож повідомив, коли вже заїхали в Київ", - говорить Віктор Глинюк.

"Їхали з твердим переконанням – народ має відстояти свої права мирним шляхом. Але коли перед самим Києвом зупинились і побачили, що в бусі, який їхав за нами, мають зброю, стало якось не по собі", - згадує Микола Глинюк.

Дорогою Микола та Віктор зідзвонилися зі своїм братом Анатолієм, який мешкає у Києві, він і зустрів їх на Майдані.

"Коли ми потрапили за своєрідний блокпост із шин, тобто в середину Майдану, вразила атмосфера єдності, щирої братської підтримки, здавалось, що знайомий з цими людьми не перший день, а роки", - зізнається Микола Глинюк.

До півночі того дня чоловіки будували барикади біля Жовтневого палацу.

"Вражала єдність простих людей, які приїздили з різних областей України. Вражала сила духу Майдану, учасники якого не боялись смерті, бо гірше смерті для них було втрата гідності, національної ідентичності, принизливе ставлення до простих українців.

За тиждень Глинюки з перемогою, хоч і омитою кров’ю десятків патріотів, повертались у рідне село. Януковича усунуто від влади, зміни в країні невідворотні – так думали Глинюки, так думали більшість українців. Ще довго дорікала Вікторові Глинюку дружина Олена за неочікуваний від’їзд на Майдан, та Віктор Володимирович не змінив власних переконань: він хоче, аби його діти жили у вільній і багатій Україні, за яку потрібно боротися.


В серпні 2014 року Миколі Глинюку вже зі зброєю в руках довелося стати на захист єдності України. Мобілізований під час третьої хвилі, чоловік потрапив у другу оперативно-бойову прикордонну комендатуру. Перші півроку прикордонники стояли на заставах польського та білоруського кордонів. А в лютому 2015 року вже несли службу безпосередньо у зоні проведення антитерористичної операції. Дислокувались у Курахово, а перевіряли та пропускали автотранспорт на постах в Мар’їнці та Георгіївці. Ситуації трапляються різні, але найчастіше боролися з перевезенням контрабандного товару. Ще й досі виринає в пам’яті Миколи Володимировича фраза літніх жіночок, якою вони зустріли новоприбулих вояків «Зачем сюда приехали? Расстрелять бы вас здесь». Відчуття, зі слів Миколи Глинюка, були суперечливі: розумом усвідомлюєш, що Донбас – це Україна, а в душі відчуваєш, що люди настільки проросійськи налаштовані, що їх українство засвідчує лише запис у паспорті.

У червні 2015 року Микола Володимирович щасливо повернувся у Щурин. Сьогодні брати Глинюки намагаються заробити на прожиття з обробітку землі, запроваджують вирощування нових культур, бо твердо переконані, що починати будувати Україну потрібно кожному з себе. А найголовніше – зламати радянський стереотип мислення про те, що влада має диктувати, як жити українцям.

Зі слів Миколи Глинюка, влада має поважати свій народ, прислухатись до його голосу. Саме Майдан показав, що українці готові боротися і будувати нову державу. А тепер навіть зі зброєю в руках відстоюють її цілісність, гинуть за її волю. Бо зміни ніколи не відбуваються самі собою. Їх потрібно вибороти, вистраждати, відстояти.