Луцьке ретро просто неба, або Чи є життя після філармонії? ОБЛИЧЧЯ МІСТА

Було холодно. Вітер пробирав до останньої кісточки. Підступна бруківка на Лесі Українки змушувала пильно дивитися під ноги. Тільки вітрини гірляндами та вогнями нагадували про свято. А ще - музика.

Зворушлива "Гуцулка Ксеня" "розпинала" сірий натовп. Змушувала підняти очі від сірої бруківки. Подумати про щось гарне. І - як мінімум всміхнутися сивочолим чоловікам, які з неабияким натхненням муштрували барабани, саксофон, баян, трубу та бас-гітару.

***

За шість років, відколи ці чоловіки вийшли на луцькі вулиці зі своєю музикою, вони навчилися відчувати натовп, ловити настрій чи не кожного перехожого, щоби музика вулиці "лягала на серце".
Нічого не вигадували. Грають те, що завжди в ціні, - ретро.

"Ми так... Не щоб заробити, а щоб вдома не сидіти", - всміхаються.

Сивочолий барабанщик першим відгукується на прохання розповісти про себе. Ніяковіє. Каже: їх зазвичай п'ятеро. От тільки сьогодні не всі вийшли. Дмитро Мілюшенко за барабанами провів мало не все життя. А років шість тому згуртував таких же, як сам пенсіонерів-музикантів з ідеєю вийти зі своєю музикою на луцькі вулиці.

Відтоді Дмитра Мілюшенка (барабани), Олександра Боброва (бас-гітара), Анатолія Шевчука (труба), Ярослава Свідера (саксофон), Леоніда Савку (баяніст) часто можна побачити десь на перетині луцьких буднів...

Найчастіше - це найбільш людні місця: вулиця Лесі Українки, Центральний ринок, Варшавський ринок. Лучани - невибагливі, кажуть музиканти, а ретро - музика, що найбільше пасує місту.

"Тут люблять польки, французьке танго, ту саму "Гуцулку Ксеню", "На долині туман", "Волинь моя" чи навіть щось старе радянське... " - розповідають вуличні музики.



***

Дмитро Мілюшенко колись працював у Волинській філармонії. Ще в радянські роки грав у ресторанах та на весіллях. З дитинства закоханий у барабани. Вперше їх побачив у стінах колишнього луцького кінотеатру "Батьківщина", де перед кожним кіносеансом грав оркестр.

"Мама завела мене малим "на баян" в будинок офіцерів. А мені ті кнопочки, чесно кажучи, були не дуже... Я все бігав дивитися на оркестр у "Батьківщину". То було ще десь у 60-х. Отам вперше побачив і полюбив барабани", - згадує музикант.

Так він став барабанщиком. Навпевне, багатьом у Луцьку відомим, бо свого часу грав на колись найпопулярнішому серед лучан танцмайданчику - у стінах колишнього Будинку офіцерів.

***

Щоби вперше вийти на луцькі вулиці, довелося "себе зламати", зізнаються чоловіки. У роки їхньої молодості, за Союзу, не надто шанували вуличних музик. Таке "диво", кажуть, можна було побачити хіба у великих містах чи десь за кордоном.

Був час, коли їхня музика гриміла на луцьких сценах і в стінах луцьких ресторанів. Не одне луцьке подружжя під звуки мелодій цих вуличних музик станцювало свій перший весільний вальс. Минулося.
Час вимагає нових мелодій. А старі досі бринять гарними спогадами.

"А ви ніколи не шкодували, що обрали професію музиканта?" - запитую.

"Ні. Шкодую тільки, що час минає..." - по-філософськи відповідає Дмитро Степанович. А колеги беруть у руки музичні інструменти і видають на-гора чергове ретро.

***

...Мелодія популярної та майже народної пісні "На долині туман" так пасує зимовій луцькій вулиці, що у картонну коробку з написом "Ретро 5" сиплються гроші. А дехто із перехожих спиняється на хвильку, щоби вслухатися у зворушливі звуки.

Олена ЛІВІЦЬКА.