«Кривіше йшов би, подумала б, що п'яний», - Андрій Петрушко. ЗМІНИСЬ АБО ЗВІЛЬНИСЬ

Герої проекту #змінисьабозвільнись починають звітувати. Нагадаємо, семеро людей пообіцяли протягом 21-го дня робити "щось", аби виховати у собі нову і корисну звичку. "Щось" визначив жереб.

Черга підсумовувати зроблене за Андрієм Петрушком. Йому випало щодня говорити мінімум 5 компліментів різним людям.

Майте на увазі, що за щоденними враженнями учасників проекту можна стежити на окремій сторінці у Фейсбуці.

***
Йде другий тиждень на нашого проекту і я не можу з впевненістю сказати, що я за ним встигаю. Біжу, наздоганяю, перечіплююся і падаю, але злагоджено, в ногу з нашим проектом не йду.

Спочатку я думав, що найважче – перший тиждень. Ну, зрозуміло ж, що треба відважитися, набратися сміливості і воно якось піде… Я так собі думав і чекав: коли ж воно «піде»?

А воно якось не «йшло»… Свою норму компліментів другого тижня я виконував, але це геть не було схожим на звичку. Може, зі мною щось не так?

***
Спершу я собі уявляв, що зможу приміряти на себе роль пікапера, такого собі тертого калача в амурних справах. Зрозуміло ж, що для мене цільовою аудиторією були представниці прекрасної половини людства. Та не виходило бути ходячим радіо, яке могло «обкладати» компліментами з ніг до голови кожну дівчину (щось типу: «О… яку красуню я бачу… Напевне, тут неподалік йшов велетень з повним мішком красунь, і в його мішку була дірка, через яку випала найкрасивіша зі всіх красунь світу»).

Максимум, що я міг «досягнути», це сказати такий-сякий заїжджений комплімент сусідкам з гуртожитку.

Але я подумав, що для такого проекту компліменти сусідкам, то не рівень… І щоб не дуже «мєлко прясти», я вирішив, що пора «нести добро в маси», тобто розширювати коло людей, яким я робитиму компліменти.

***

Ускладнював мою місію той факт, що багато моїх знайомих вже читали про наш проект і практично всі, при зустрічі запитували: «Ну, і як там твої компліменти?»

Але таке запитання було ще не найгіршим. Найгіршим було те, що дівчата з гуртожитку теж читали мій перший звіт і коли я наступного дня зробив одній із них комплімент, то у відповідь почув: «Що, для галочки робиш? А просто так слабо?»…

От і доведи потім, що ти не брехун. Чи як там кажуть? Доведи, що ти не верблюд. От і роби після цього компліменти.

***
Як часто буває, ми відкладаємо все, що маємо зробити на потім… Краще вигадати 100500 причин, щоб «відмазатися». Щось подібне було і в мене. Просто коли їдеш зранку на роботу, то, здається, що ще цілий день попереду. Так думав і я, а потім робота, робота, робота (як шкода, що не можна робити компліменти колегам) і все… Вечір…

А коли йдеш додому темною вулицею, то і не дуже сильно розженешся з компліментами незнайомим дівчатам, бо можуть і не так зрозуміти, злякатися… А можна і по обличчю отримати… То в кращому випадку. В гіршому – балончик і тому подібне.

Саме так безпечно проходили перші дні другого тижня, а ввечері я активізовувався, і знову виручали дівчата в гуртожитку, мама, сестра, моя дівчина.

Але все ж я дозрів до того, щоб сказати комплімент десь «на людях». А діло було так: їхав я на роботу, як зазвичай, переповненим стареньким польським тролейбусом. Сказати, що переповненим, то все одно, що промовчати.

Десь поміж людей пробивала собі дорогу кондуктор. Я завжди дивувався тому, що кондуктори (а це зазвичай тендітні жіночки невисокого росту) могли спокійно ходити туди-сюди салоном рогатого (навіть там, де я молодий, здоровий хлопець проштовхнутися не міг) і систематично вигукувати щось на зразок: «Передня площадочка, передаємо за проїзд».

Я задумався, над тим, як так може бути. Може в них курси спеціальні є – безперешкодний рух переповненим салоном, чи нормативи якісь здають?



«Мужчина, у вас що за проїзд?» - почув я біля себе і відчув, що на мене хтось дивиться.
«Студентський», - відповів я і простягнув папірець із зображенням Володимира Великого.
«Студентський маєте?» - спокійно продовжувала кондуктор.
«Маю», - відповів я. А сам подумав: “Як така жіночка може проходити там, де здавалося б і ступити місця немає?”
«Показуємо», - швидко парирувала жінка.

Ну, не тягну я вже в своїх неповних 23 на 5 курсі на студента … Не вірять мені… Ех, старію…

Я почав шукати гаманець, бо завжди кладу його у важкодоступну кишеню і завжди шкодую про це, коли в набитому під зав’язку «траліку» треба його шукати і ше й показувати студентський. Це був саме такий випадок. Тролейбус смикався, пасажирів багато, а тут ще я руками розштовхую всіх, розсуваю куртку, шукаю… Не дуже зручно… Кондуктор вперто чекає

У цей момент я думаю: «От з одного боку добре, коли є відповідальні працівники, а з іншого…»

«Ой жіночко, ви такий відповідальний працівник, так все контролюєте…», - показуючи студентський, передаю я свою думку, наче в прямому ефірі.

«Ну, досить непоганий комплімент», - думаю тим часом.

«Робота в мене така», - відповіла кондукторка з ноткою роздратування в голосі.

Здалося, не зацінила, а може, і взагалі подумала, що то сарказм…
Але ж я робив КОМПЛІМЕНТ. Не хотів насміхатися, а - КОМПЛІМЕНТ.
Ну, і зрештою, я не чарівник, я тільки вчуся…

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Перший комплімент - дитині та спідниці», - Андрій Петрушко. ЗМІНИСЬ АБО ЗВІЛЬНИСЬ

***
Схожий випадок був з вахтеркою гуртожитку. Я подумав, що кондукторка просто була не в гуморі, через те і не вподобала мої старання. Тому я вирішив зробити дубль два…
Тим більше і ситуацію змоделював схожу. Вахтери теж постійно перевіряють перепустки.

Спеціально зайшов у гуртожиток і не дивився на «вахту», просто впевнено крокував до ліфта. І… спрацювало.

«А хто то в нас? А, то ти Андрію. А перепустку маєш?» - посміхається вахтерка і дивиться на мене через віконечко.

«Маю. Все на місці. Добре, що ви такий відповідальний працівник… Хоч би й хотів, то не проскочиш», - відповів я.

Вахтерка дуже дивно зреагувала на мій комплімент… Посмішка з лиця не зникла, але вона пильніше дивилася і провела очима до ліфта, ніби переживаючи за мене… Якби я трішки не так поводився протягом п'яти років мого гуртожитського життя, то вахтерка подумала б, що я п'яний... Хоча, хто його знає, що вона подумала.

Мені здається, що мене в чомусь запідозрили… А я хотів, щоб було приємно. Напевне, діло не в поганому настрої кондукторки.

Минув ще один тиждень, а звичкою навіть і не пахне… Я і далі змушую себе робити компліменти. Одним словом, гасло першого тижня залишилося актуальним і другого. Є звичайно маленькі успіхи, але в основному все йде за тим же сценарієм: «Сьогодні я впораюся… А завтра буде завтра»