«Пишатися потрібно усіма студентами», - викладач Сергій Хомінський
20 квітня, 2017, 16:36
Кожен з нас рано чи пізно вибирає свій життєвий шлях та свою професію. В дитинстві дівчатка мріють бути лікарями, художниками, артистками, а хлопчики, зазвичай, – космонавтами, футболістами чи поліцейськими.
Викладач та за сумісництвом журналіст Сергій Хомінський розповів про свій вибір професії та нюанси, пов’язані з нею.
– Ви завжди мріяли про викладацьку діяльність чи були й інші варіанти?
– Мабуть, ідеально-правильна відповідь на це запитання – так! Насправді, про що тільки я не мріяв! Бути космонавтом, футболістом, пізніше в досить зрілому віці – лісником, хотів піклуватися про довкілля. Певною мірою посприяли обставини, які підштовхнули мене до викладацької діяльності. Викладацька діяльність, по-перше, – дуже відповідальна, по-друге, (можливо пафосно звучить) але викладач впливає на молоде покоління, яке в свою чергу впливає на наше майбутнє. Лише воно здатне зробити життя кращим.
– Скільки років працюєте в цій сфері? Ніколи не хотіли змінити фах?
– Почав з 2010 року, це була педагогічна практика під час навчання в аспірантурі. А з 2013 року це моя постійна робота, хоча й досі поєдную її з журналістською діяльністю.
– Якою методикою викладання користуєтеся? І чи вносите свої корективи?
– Звичайно, що так! Всі ті настанови, які пам’ятаю з педагогіки під час навчання в аспірантурі, зокрема класиків педагогіки, їх не варто забувати. Є укладені навчальні програми. Все це важливо, але в той же час присутня творча складова – без неї ніяк. Щороку потрібно перебудовувати себе, щось змінювати навіть, якщо читаєш один і той самий курс. Впевнений, що всі мої колеги, власне, в такому дусі працюють.
– Маєте улюблену вікову категорію студентів? З якими курсами працювати найважче?
– Насправді, найважче таки з першим курсом. Він прекрасний, власне це наше майбутнє, яке формується. З ними найскладніше лише з дисципліною, якщо порівняти з старшими курсами. Також мав досвід викладання для поліцейських (курси професійної етики), з патрульними, з дільничими, молодими слідчими (люди доволі інтелектуальні), а також читав лекцію керівництву слідчого управління, хвилювався, але абсолютно даремно.
– Чи бували у Вас критичні моменти, після яких хотіли покинути викладацьку діяльність?
– Абсолютно чітко можу сказати, що спілкування зі студентами жодного разу не спонукало до таких думок.
– Роботу зі студентами важко назвати легкою, як вважаєте, заробітна плата відповідна?
– Взагалі це складне і болісне питання. Бо зарплата не просто мала, вона просто смішна! Звичайно, я знав, що робота непроста ще задовго до приходу в цю сферу діяльності, адже в мене мама вчителька математики. Знав, що це постійна перевірка робіт.
Звичайно, це складно, але чи є розуміння в держави, що це відповідальна робота? Ну, звичайно, нема. Ну про що ми говоримо!? Фраза, що «приписують» О. Бісмарку – «Війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі та сільські священники».
Паралельно займаюся журналістикою – це виручає. Мабуть нею займався б і при більшій викладацькій роботі, оскільки це частинка мене.
– Були студенти, якими ви пишались?
– Пишатися треба всіма! Насправді, можливо той трохи слабший студент, десь «на виході» у практичній сфері може себе проявити. З власного досвіду можу сказати, що були відмінники і «трієшники», які були «в тіні», а подивишся репортаж – ну то слухай! Я недооцінював цю людину! Тому потрібно пишатися всіма, підтримувати треба всіх! Хтось є слабший, хтось сильніший на даний момент, хтось вчиться краще, хтось трішки гірше, але підтримувати треба всіх! Це важлива річ!
– Ваш найяскравіший спогад про студентське життя?
– Здається, на другому курсі українську літературу викладав професор, доктор наук Михайло Миколайович Веркалець. Він казав: «Діти, в мене ніхто не складе іспит, якщо не будете знати: 1) Отче Наш 2) Вірую 3) як звати моїх двох кіз». Ми це все вчили, хто не знав, а ось з козами була проблема. Однієї ми дізналися ім’я – Марта, а другу (навіть, викладачів питали) ніхто не знав. Проте, за кілька годин до екзамену ми дізналися, що її звали Мальвіна.
Окрім того, старші курси підговорили нас, що нам на екзамен всім треба прийти у вишиванках, гарних таких, автентичних. Вивчити «Червону калину», а ще наліпити вареників з сиром (він їх дуже любить), ми так і зробили. Починається екзамен – ми всі встаємо, співаємо, потім виходить одногрупниця Дарина Мустеца з макітрою вареників і каже: «Це Вам!». Викладач зачаровано дивиться і каже: «Діти, вареники нащо?» (ну, насправді, з варениками нас старшокурсники підкололи). Починається екзамен, Михайло Миколайович роздає білети, витягаю, а там складні питання, не просто на знання текстів. Намагаюся дістати підручник, а викладач каже: «Виходь!» Відповідаю, що я ще не готовий, та він наполягає. Виходжу, а Михайло Миколайович каже: «Бери вареника!», я взяв. Тоді він взяв мою залікову книжку, ставить «5», і я іду!
Взагалі, було багато цікавих і яскравих випадків в університеті, цей один з них!
Розмовляла Ірина Наврусевич
Викладач та за сумісництвом журналіст Сергій Хомінський розповів про свій вибір професії та нюанси, пов’язані з нею.
– Ви завжди мріяли про викладацьку діяльність чи були й інші варіанти?
– Мабуть, ідеально-правильна відповідь на це запитання – так! Насправді, про що тільки я не мріяв! Бути космонавтом, футболістом, пізніше в досить зрілому віці – лісником, хотів піклуватися про довкілля. Певною мірою посприяли обставини, які підштовхнули мене до викладацької діяльності. Викладацька діяльність, по-перше, – дуже відповідальна, по-друге, (можливо пафосно звучить) але викладач впливає на молоде покоління, яке в свою чергу впливає на наше майбутнє. Лише воно здатне зробити життя кращим.
– Скільки років працюєте в цій сфері? Ніколи не хотіли змінити фах?
– Почав з 2010 року, це була педагогічна практика під час навчання в аспірантурі. А з 2013 року це моя постійна робота, хоча й досі поєдную її з журналістською діяльністю.
– Якою методикою викладання користуєтеся? І чи вносите свої корективи?
– Звичайно, що так! Всі ті настанови, які пам’ятаю з педагогіки під час навчання в аспірантурі, зокрема класиків педагогіки, їх не варто забувати. Є укладені навчальні програми. Все це важливо, але в той же час присутня творча складова – без неї ніяк. Щороку потрібно перебудовувати себе, щось змінювати навіть, якщо читаєш один і той самий курс. Впевнений, що всі мої колеги, власне, в такому дусі працюють.
– Маєте улюблену вікову категорію студентів? З якими курсами працювати найважче?
– Насправді, найважче таки з першим курсом. Він прекрасний, власне це наше майбутнє, яке формується. З ними найскладніше лише з дисципліною, якщо порівняти з старшими курсами. Також мав досвід викладання для поліцейських (курси професійної етики), з патрульними, з дільничими, молодими слідчими (люди доволі інтелектуальні), а також читав лекцію керівництву слідчого управління, хвилювався, але абсолютно даремно.
– Чи бували у Вас критичні моменти, після яких хотіли покинути викладацьку діяльність?
– Абсолютно чітко можу сказати, що спілкування зі студентами жодного разу не спонукало до таких думок.
– Роботу зі студентами важко назвати легкою, як вважаєте, заробітна плата відповідна?
– Взагалі це складне і болісне питання. Бо зарплата не просто мала, вона просто смішна! Звичайно, я знав, що робота непроста ще задовго до приходу в цю сферу діяльності, адже в мене мама вчителька математики. Знав, що це постійна перевірка робіт.
Звичайно, це складно, але чи є розуміння в держави, що це відповідальна робота? Ну, звичайно, нема. Ну про що ми говоримо!? Фраза, що «приписують» О. Бісмарку – «Війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі та сільські священники».
Паралельно займаюся журналістикою – це виручає. Мабуть нею займався б і при більшій викладацькій роботі, оскільки це частинка мене.
– Були студенти, якими ви пишались?
– Пишатися треба всіма! Насправді, можливо той трохи слабший студент, десь «на виході» у практичній сфері може себе проявити. З власного досвіду можу сказати, що були відмінники і «трієшники», які були «в тіні», а подивишся репортаж – ну то слухай! Я недооцінював цю людину! Тому потрібно пишатися всіма, підтримувати треба всіх! Хтось є слабший, хтось сильніший на даний момент, хтось вчиться краще, хтось трішки гірше, але підтримувати треба всіх! Це важлива річ!
– Ваш найяскравіший спогад про студентське життя?
– Здається, на другому курсі українську літературу викладав професор, доктор наук Михайло Миколайович Веркалець. Він казав: «Діти, в мене ніхто не складе іспит, якщо не будете знати: 1) Отче Наш 2) Вірую 3) як звати моїх двох кіз». Ми це все вчили, хто не знав, а ось з козами була проблема. Однієї ми дізналися ім’я – Марта, а другу (навіть, викладачів питали) ніхто не знав. Проте, за кілька годин до екзамену ми дізналися, що її звали Мальвіна.
Окрім того, старші курси підговорили нас, що нам на екзамен всім треба прийти у вишиванках, гарних таких, автентичних. Вивчити «Червону калину», а ще наліпити вареників з сиром (він їх дуже любить), ми так і зробили. Починається екзамен – ми всі встаємо, співаємо, потім виходить одногрупниця Дарина Мустеца з макітрою вареників і каже: «Це Вам!». Викладач зачаровано дивиться і каже: «Діти, вареники нащо?» (ну, насправді, з варениками нас старшокурсники підкололи). Починається екзамен, Михайло Миколайович роздає білети, витягаю, а там складні питання, не просто на знання текстів. Намагаюся дістати підручник, а викладач каже: «Виходь!» Відповідаю, що я ще не готовий, та він наполягає. Виходжу, а Михайло Миколайович каже: «Бери вареника!», я взяв. Тоді він взяв мою залікову книжку, ставить «5», і я іду!
Взагалі, було багато цікавих і яскравих випадків в університеті, цей один з них!
Розмовляла Ірина Наврусевич
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Без «Кварталу»: волинський журналіст змусив водія вимкнути розважальне телешоу
06 квітня, 2019, 23:12
5
-12
Коментарі: