Репортаж з дірявого даху луцької радянської казарми. МАЙНО СОВДЕПУ

Дірявим прогорілим дахом колишня військова казарма з вулиці Володимирської у Луцьку виглядає на Гнідавське болото. Під чорними кроквами ...діти. Ховають цигарки, помітивши “чужих”... Вони тут свої. Вдень занедбана будівля “під контролем” оцих 10-літніх хлопчаків з прилеглих будинків, вночі - наркоманів та бомжів.

А ще кілька років тому звучали гучні обіцянки перетворити ці місця в амбітне студмістечко. У газетах та на сайтах публікували колоритні картинки проекту забудови. Та, як виявилося чекати на їхніє втілення в реалії було марно.

Ще одне луцьке військове містечко, що не вижило в умовах Незалежності. Якщо раніше воно всім своїм виглядом демонструвало велич, міць і обороноздатність держави, якій належало. То нині важко тримає на мурах вчорашньої казарми ярмо МАЙНА СОВДЕПу.




МАЙЖЕ ВІСІМ ГЕКТАРІВ УЧОРАШНЬОЇ АРМІЙСЬКОЇ СЛАВИ

Поки від обіцянок тільки пил в очі... Порохом історії припадає й унікальна споруда. З кімнати в кімнату триповерхового корпусу військової казарми (а ще раніше військового госпіталю) здається, що тут зрідка ще чутно стогін немічних солдат царської армії і браві команди служителів армії радянської.

На восьми гектарах минулої слави тільки у двох спорудах є життя. У приміщенні колишнього штабу діє управління юстиції. А костел, який за совєтів був ...спортзалом для занять військовослужбовців, на щастя, нині знову слугує за храм.

Стандартна вивіска управління юстиції контрастує з обдертим КПП. Його давненько вже обжили бомжі. І аж не віриться, що був час, коли втрапити на ці території вдавалося не кожному.

На горизонті - наймонументальніша зі споруд на цих восьми гектарах просто луцького неба, колишня військова казарма. Не новина й те, що на совість муровані стіни зводилися як госпіталь для вояків ще царської армії після війни з Наполеоном.



Історія будівлі - відома. 1850 рік - у цих стінах починає працювати госпіталь, на зведення якого, до речі, використали цеглу зі стін та вежі Верхнього замку і частково з розібраного древнього храму Івана Богослова.

Через 72 роки приміщення віддають під католицьку духовну семінарію. Згодом поруч зводять костел. Той самий, який совєти перетворять у спортзал.

А по війні (а стіни казарми пережили аж дві війни!) тут облаштовують військове містечко. У його межах розташовують вертолітну ескадрилью, батальйон зв’язку та роту забезпечення. Поруч виростають ще й інші господарські споруди.



КОЛИШНІЙ ВЕРТОЛІТНИК: “ТУТ БУВ ПОРЯДОК І БОЄЗДАТНІСТЬ”

Військові частини “дожили” до краху СРСР. Ще трохи протрималися, а тоді й геть канули в лету.

За іронією долі, поруч із занедбаною військовою казармою натрапляю на чоловіка, який тут ...служив. А нині працює у стінах управління юстиції і споглядає, як руйнується те, що здвалося непорушним.

Володимир Сметанюк не відмовляється розповісти про те, яким побачив військове містечко у 87-му, коли за направленням прибув служити до Луцька. Один із тих самих вертолітників, які гартували колись свої вміння у луцькому небі.

Майже з першого слова зазначає: він “дуже поважає Радянський союз”. Багатозначно додає: “За ті відносини”.

- Яким застав? Тут був порядок. І боєздатність. Ми літали дуже багато. Навіть тоді, коли вже був брак пального, робили маршрути коротшими, але всіх пілотів підтримували на рівні, щоб не втрачали кваліфікацію, - розказує.

У 91-му повіяло іншим вітром. Почалися зарплати раз на три місяці, все частіше бракувало пального. А згодом військових раптом ставлять перед фактом, що вертолітну ескадрилью з Луцьку переносять до Львова.

Різні були версії такого рішення. Самі ж служаки кажуть: тут безкорупції не обійшлося.

- Унаслідок реорганізації ми забрали до себе вертольоти з Борисполя та Житомира, які могли виконувати призначення з радіо-електронної боротьби. Деякі мали на борту станції для проведення розвідки. Були маршрути - від Львова до білоруського кордону, літали і знімали радіорозвідувальні точки, які працюють на території України, - каже мій співрозмовник.

Після декількох років отакої розвідки, розпорядилися перебазувати луцьку ескадрилью на Львів.

Це рішення командування призвело до масового скорочення. Ще на мить луцькі вертолітники отримали надію на краще: ходили чутки, що от-от повернуть ескадрилью до Луцька. Ніби-то у стінах Міноборони взялися розбиратисяз наказом передати приватній авіатранспортній компанії (!) їхні борти, ніби-то хтось обіцяв, що винних покарають, а все відновляють... Та це так і лишилося чутками.

У 2003-му містечко залишив останній військовослужбовець батальйону зв’язку.




ОПЕРАЦІЯ “СТУДМІСТЕЧКО”

Це був величезний тягар, зізнається останній командир полку Борис Баранов, взяти на себе відповідальність за долю майна. Знайшли, на кого перекинути і передали увесь майновий комплекс із балансу Міноборони на баланс Міністерства юстиції.

Навряд чи облуправління юстиції могло б справитися з цим добром. Одне з приміщень облаштували під офіси. Частину землі навіть планували віддати місту під приватизацію. Та в плани втрутилися інші обставини.

Більш вправним на ту пору виявився ...Східноєвропейський національний університет. Юстиції відмовили у виготовленні права власності на землю.

А згодом справи пішли швидше: у листопаді 2014-го Микола Романюк презентує проект майбутнього студмістечка на Володимирській. Ігор Коцан говорить про науково-технічний парк.



- Ми приймаємо історичне рішення, бо ця земельна ділянка була поділена на дві частини і її хотіли продати, але нам вдалося повернути її і передати університету, - зазначав тоді мер Луцька.

Профінансував виготовлення проекту нинішній голова облради Ігор Палиця.

Борис Баранов, який своїм підписом затверджував документи про передачу майна, нині переконує: прокуратура вже перевіряла законність передачі спадку радянської армії, придертися - ні до чого. А занепадає ця територія не тому, що не все чисто з документами, а тому, що трудно знайти чималі кошти на втілення проекту студмістечка.

Традиційно і сам ректор СНУ Ігор Коцан щодо долі території на Володимирській, 1, говорить про пошуки інвесторів.

До речі, на момент передачі містечка університету Борис Баранов був ...проректором у тому ж таки СНУ.



ХТОСЬ - ЗА ЕКСТРІМОМ, ХТОСЬ - ЗА ДОШКАМИ

...”Та колись, якщо трава в гарнізоні була вища, ніж вісім сантиметрів, командиру - “капєц,“ - відповідає Борис Баранов на питання, а про що він думає, коли бачить оці руїни-містечка в Луцьку.

Дорога до центральної садиби на Володимирській - щербата і знедолена. Поміж дірявим асфальтом пробивається на світ Божий акуратно вкладена давня цегла. Дехто з краєзнавців переконує: ось де вона, ...цегла з Верхнього замку.

Вікна-дірки казарми виглядають зловіщими. Сиплються сходи... Коридори, що “кличуть” всередину... Завалені й таємничі підвали. Про те, що це історичне місце, забуваєш вмить, коли бачиш гори “сучасного” сміття всередині, колоритні “автографи-зізнання” на стінах.

У стінах занедбаних приміщень, схоже, вже навіть нема що й вкрасти. Ще недавно, розказують люди, тут можна було запастися дубовими дошками. Хоч і старими, але ще міцними.

Позаду казарми, за забур’яненим і старим садом - солдатська їдальня. Усередині поміж решток таких-сяких меблів, картин із мальовничими пейзажами, армійських плакатів - “батареї” пляшок з-під пива та з десяток брудних рукавиць для будівельних робіт. Очевидно, донедавна і тут було чим поживитися.

Розповідають, що деякий час університет забезпечував сяку-таку охорону майна. Але потім (ніби-то після якоїсь перевірки) вартового забрали.

Сьогодні там за вартових - молодь, яка в пошуках гострих відчуттів шастає цими руїнами. Наркомани та бомжі, які тут дах під головою шукають. І - місцева дітлашня.



***

І наостанок: те, що вразило. Щойно переступаю поріг казарми-руїни, як одразу зустрічаю двох хлопчаків років 10-ти. Зізнаюся, журналіст. Їм стає цікаво - і за мить вони проводять мені екскурсію стінами госпіталю-семінарії-казарми.

- Сюди багато хто приходить, - всміхається хлопченя, подаючи мені руку (щоб не впала). - А знаєте, де найцікавіше?..

І веде на обгоріле горище. Недавно тут була пожежа. Тепер у даху - дірка. Попід чорними обвугленими кроквами - зграйка підлітків з цигарками.

- Там діти, не знаєте чиї? - зустрівши згодом мешканку сусіднього житлового будинку, я пробуватиму потім якось вплинути на ситуацію, від якої мороз по шкірі.

Та знизує плечима. Без емоцій.

За кілька хвилин на території містечка з’являється машина патрульних. От тільки діти її помічають першими, встигають гайнути наврозтіч.

Страшно подумати: один необережний крок - і гучний проект “майбутнього раю для студентів” може лишиться в історії моторошною згадкою. Не дай Боже.

Хоча, здалося мені, ні “раю”, ні “науково-технологічного парку” тут насправді будувати не збиралися.

Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.