Любила вишневе листя, бо можна їсти сирим: історія вчительки, яка пережила голод і фашистів

Оксані Некифорівні Герук (на фото), яка живе у селі Завітне Ківерцівського району, 3 лютого виповнилося 93 роки. Вона - живий свідок голодомору на Полтавщині, свідок німецької окупації, 50 років у педагогічній справі, з них - більше 10 працювала директором звичайної сільської школи у селі Завітне Ківерцівського району.

В свої 93 роки категорично відмовляється їхати до Луцька і живе сама в селі, тримаючи господарство з 2 собак, 3 котів і 15 курок. Любить читати книги, газети, ходити до Храму.

Свого часу журналістка газети «Вісник і Ко» Марія Мартинюк написала статтю про Оксану Герук, яку так і не опублікували. Тож вирішив оприлюднити цей текст
Тарас Футрук

* * *

Кілька десятиліть тема голодомору 1932-1933 років була під забороною. Однак правда про ті жахливі часи таки пробралася на поверхню. Нині залишилося не так багато живих свідків спланованого геноциду, який забрав багатомільйонні життя. 90-річна Оксана Некифорівна Герук із села Завітне Ківерцівського району Волині й досі не може говорити про той період без сліз.

Пані Оксана народилася у селі Пасічне Новосанджарського району Полтавщини. Мала двох сестер та брата. Дівчинці було лише 8 років, коли почався голодомор.

"Мама працювала свинаркою, батько – бухгалтером у сільпо в сусідньому селі. Ми були дещо заможнішими за інших селян. Мали велосипед. У ті часи це вважалося розкішшю, – пригадує Оксана Никифорівна. – Всього мали вдосталь, однак голод не оминув і нас.

Аби діти не повмирали з голоду, мама пекла буряки. З кукурудзяних зерен варила суп, а з качанів, перетовчених у ступі, пекла млинці. Тато привозив макуху з роботи, мама варила з неї суп. «На вигляд помиї, але їсти мусили» - каже Оксана Герук.

"Багато селян не мали навіть хліба. Людям казали, що причиною голодовки є неврожай. А потім у газеті написали, що зерно навмисно вивезли за кордон, аби винищити українців. Усі в селі ходили пухлі від голоду. Йшли від хати до хати, плакали, просили милостиню", - розповідає жінка.

І додає:

"Люди їли зілля та листя з дерев. Я любила вишневе. Воно пахуче, можна їсти сирим. З голоду вимирали цілі сім’ї. Померла і моя хресна мати. Багато людей у пошуках хліба йшли на Західну Україну. Наступного року, коли закінчилася голодовка, люди збирали й ховали колоски, аби запастися продуктами. Вони так наголодувалися, що дорожили кожною зерниною. Для дітей, батьки яких вмерли, організували патронат, де утримувалися до повноліття. Коли ж всі повиростали, патронат закрили.

З початком Другої світової війни батька та брата Оксани Некифорівни забрали на фронт. Жінок возили копати окопи. Тато зник безвісти, брат загинув під Кіровоградом. Покидаючи Полтаву, німці проходили через село. Палили все на своєму шляху, грабували, мародерствували. 

"Якось прийшов німецький розвідник, який говорив по-нашому, і сказав, щоб ховали все майно, бо буде йти армія СС, яке нищитиме все на своєму шляху", – продовжує Оксана Некифорівна.

"Проходячи селом, фашисти позабирали в людей худобу, продукти, добротні речі. Підпалили хати та хліви. Тоді згорів і наш будинок. Ми плакали, бо зосталися самі без даху над головою. Але після війни односельці допомогли нам відбудувати хату", - каже жінка.

Оксана Герук же мріяла бути вчителькою. Тож коли після війни у село приїхав уповноважений із району й запропонував піти на курси, вона одразу ж погодилася. Курсанткам одразу повідомили, що готують їх в Західну Україну. Оксана Некифорівна отримала направлення на роботу в Ратнівський район Волині. Продовжила навчання в інституті в Луцьку. Незабаром молоду спеціалістку перевели в село Завітне Ківерцівського району. Тут вийшла заміж, народила доньку.

Попри поважний вік, Оксана Некофорівна Герук ще й досі дає раду господарству. Зізнається, дочка та внуки постійно кличуть до міста, але вона відмовляється. Розповідає, не може звикнути до життя у квартирі. До того ж вдома навіть вода смачніша.

Марія МАРТИНЮК
2015 р. Луцьк