«Скрипка Страдіварі значно менш цікава лучанам, ніж те, що на Рованцях згоріла хата», – Володимир Марчук

Сучасне мистецтво Волині потрохи перестає бути середовищем обраних – тих, хто його створює та вузького кола поціновувачів. Все більше людей цікавиться арт-подіями, все частіше у Луцьку та області відкриваються нові локації.

Серед чільних місць – Галерея мистецтв Волинської організації Національної спілки художників України. Голова правління організації Володимир Марчук не любить голослівного піару, хоча й намагається робити багато для популяризації мистецтва. Втім, його особистість зазвичай залишається «за кадром»...

– Володимире, як розвивається сучасне мистецтво на Волині?

– Розвивається цілком нормально. Як і загалом, в Україні. Єдина проблема – мало глядачів, які справді цікавились би тим, що взагалі робиться у мистецтві. Ще менше є тих, хто здатен оцінити рівень художників.

Яскравим прикладом можна назвати одну з виставок, яка відбувалася у Галереї мистецтв кілька років тому. Свої роботи презентувала «Відкрита група». Тоді глядачі доволі іронічно сприйняли сучасне мистецтво. Пройшло кілька років - і її автори представили Україну на Бієнале у Венеції – найавторитетнішій мистецькій події світу. У нас люди часто очікують казна-що та усе думають: «А яке ж воно, сучасне мистецтво світове?» А воно тут поряд було і вони навіть уваги належної не звернули.

Ще одна примітна ситуація трапилася позаминулого року на молодіжній виставці. Художник Дмитро Микитенко виставив оригінальну роботу під назвою «Спроба впорядкування». Дехто з глядачів дивився на «пожмаканий» папір, по якому «поприскано» балончиком, та не розумів вже навіть не митця, а мене – мовляв, як допускаю подібне на стіни вішати? Через два місяці художника запросили до Лондона, заплатили 5 тисяч євро за участь у виставці й швидко відкрили візу, аби він представив там сучасне українське мистецтво. І таких прикладів є дуже багато.

– Хочете сказати, що проблема не в мистецтві, а в публіці?

– Скоріш за все, саме так. Адже у нас виставляються художники світового рівня – не місцевого, не західноукраїнського, а саме світового. А люди їх «не бачать». Або ж бачать, думаючи, що то щось таке «тупе» та незрозуміле.



– А, можливо, проблема в не завжди чітко описаних концепціях виставок та окремих робіт? До речі, наскільки, в принципі, залежить сприйняття людьми мистецтва від його правильного позиціонування?

– Загалом я завжди вимагаю від художників опису концепції їх виставок. Але, знову ж, від самого глядача залежить, чи захоче він прочитати те, що написано. Щоб розуміти мистецтво, треба взагалі цікавитися цією темою в житті. В іншому випадку це те саме, що прийти на концерт Баха та, не розуміючись у темі, почути набір абстрактних для себе звуків і почати нарікати, що для народу незрозуміло, бо солов’ї не співають і корови не мукають. На жаль, часто суспільний запит є доволі примітивним – на букети з квітками, луки й галявини.

– А як щодо бачення мистецтва самими художниками? Розумію, що неупереджено аналізувати Волинь Вам було б важко... Але якщо казати тенденційно про українське мистецтво в цілому – чи поширеною є практика, коли люди, які вважають себе професійними художниками, створюють відвертий кіч? (від німецького Kitsch – ницість, халтура, відсутність смаку. Кічем називають низькоякісні речі масової культури, сучасне псевдомистецтво – ред.)

– Багато представників старшого покоління живе за радянськими принципами. А при такому світобаченні повністю уникнути кічу неможливо. Що стосується молодих, іноді їх ще потрібно просити виставити свої роботи. Зазвичай молодь має власні тусовки та їздить виставлятися до Європи.

– Молоді митці не ганяються за «спілчанським» визнанням?

– Абсолютно. Спілки їх здебільшого не цікавлять.

– А чи цікавить їхня творчість самі спілки? Чи існує конкуренція?

– Ну якби молодь малювала пейзажі й натюрморти, конкуренція була б. А коли половина навіть не малює на полотні, можна говорити лиш про два напрямки, які фактично не перетинаються між собою. Але це не заперечує того факту, що молоді митці теж позакінчували інститути й академії.



– Чи існують у мистецтві якісь «канони», котрі не можна порушувати?

– Жорстких, звісно, не існує, але загальний смак ніхто не відміняв. Митець завжди повинен працювати над собою. Якщо ти навчився малювати «на п’ятірку» одного черепа чи оголену натуру, то не означає, що ти вже художник.

– Це проблема освіти чи самих художників?

– Великою мірою – освіти. У нас навчають малювати, але не вчать бути художниками. На заході освіта у цій царині функціонує зовсім по-іншому. У світових художніх вишах розвивають індивідуальність митця, стимулюють, аби він створював щось своє, нове – таке, якого до нього не було.

А у нас сотня людей може «жувати» ту саму тему, стаючи визнаними художниками. Коли мені привозять з-за кордону каталоги з сучасним світовим мистецтвом, там видно, наскільки кожен художник намагається створювати щось оригінальне, виділятися.

Мені самому може не подобатися багато-чого з європейського мистецтва, але треба визнати, що там значно більшою є повага до індивідуальності автора. Хоча з останніх закордонних каталогів я б і половини робіт не взяв навіть на обласну виставку.

– Чому?

– Бо вони кічеві.

– А те, що ви виставляєте у вашій Галереї, ніколи не обзивали кічем?

– Звичайно, обзивали. І не раз. Іноді члени Спілки кажуть, що треба робити жорсткіший відбір робіт. Але ж з такими принципами не буде що вішати на стіни взагалі.

Раніше кічу було ще більше, та з часом тенденція змінилася. Це закономірно. У нас же професійна спілка, а не аматорське об’єднання. Це так само, як у театрі – не може кожний прийти, вилізти на сцену з собачкою і почати грати на баяні. Навіть якби це багатьом сподобалось.

Направду, в мистецтві багато чого змішалося з кічем. Але так не лише у мистецтві, а скрізь. Подивіться бодай на політику. Ми ще не дійшли до тієї точки, де справжнє і кіч розмежувалися б повністю.

Мені подобається та ситуація, яка склалася, наприклад, у Польщі. Там є галереї для професійних художників, а є місця, де виставляються представники самодіяльності. Картини професійних художників там не виставили б і за гроші, бо склалося чітке розмежування.



– Чи можна сказати, що кожна виставка збирає свою особливу аудиторію?

– Не знаю, як щодо особливої, та за роки Незалежності тут не було ще жодного міського голови. Це великий показник того, як «піднімають» культуру. Так само не ходять і депутати. Звісно, вони можуть сказати – мовляв, не запрошують. Але ж неможливо за усіма бігати та вмовляти відвідати мистецьку подію. Найкраще на усі наші виставки приходив пес Бім.

– Чи отримує Спілка якусь допомогу від держави та органів місцевого самоврядування?

– Ні. Спілка – громадська позабюджетна організація, яка не має жодного державного дотування.

– Якось мистецька подія у Галереї, яку ви очолюєте, стала справжнім скандалом. Веду мову про перформанс оголеного акціоніста, який відбувся під час театрального фестивалю «Мандрівний вішак». У ЗМІ воно наробило багато шуму та фактично затьмарило багато інших достойних подій у рамках фесту. Яка Ваша особиста думка про такі мистецькі явища?

– Тут варто вчиняти за принципом «якщо не подобається – не ходи». Сучасне мистецтво буває й таке. Я – за те, аби було різне. Щоб не траплялося такого, що людина поїхала до Європи, побачила там подібне і втратила свідомість. Тим більш, перформанс саме таким і має бути.

– Перформанс – це завжди скандал? (перформанс від англійського performance — вистава, спектакль. Одна з форм акціоністського мистецтва («мистецтва дії»), де твором вважають дії автора, за якими глядачі спостерігають у режимі реального часу – ред.).

– Ні, звичайно, не завжди. Скандал може бути й без перформансу. Але саме згадане дійство найбільш близьке до перформансу в сучасному розумінні з усього того, що відбувалося в Галереї.



– Якщо глядачеві не подобається те, що створив художник, і він пише про це обґрунтований відгук, як Ви до цього ставитеся?

– Хай пише. Але такий глядач, та й художник, який прийшов до іншого художника, має розуміти, що, по великому рахунку, ніхто не потребує його оцінок. Тому я не надто розумію тих, хто вже з порога починає щось аналізувати та критикувати. Є гарний принцип – говорити своє враження, коли тебе про нього питають.

– А чи є велика кількість відгуків на виставку показником її рівня?

– Ні. Дуже часто це просто показник скандальності піднятої теми. Як і в будь-яких інших речах. Привезена до Луцька скрипка Страдіварі – значно менший інфопривід для відгуків, аніж те, що на Рованцях згоріла хата. Так само багато виставок світового рівня не мають у Луцьку аншлагів.

Тому говорити про якісну глядацьку інтерпретацію наразі немає сенсу, коли аудиторії варто «підтягнутися» бодай до базових мистецьких понять.

Якщо під публікаціями про крутих абстракціоністів зі світовим іменем ми бачимо коментарі на кшталт «я б його не взяв білити хату», про що можна казати?

– Людям з різних видів мистецтва (наприклад, поету і художнику) легше зрозуміти одне одного, аніж митцю порозумітися з аудиторією, віддаленою від його сфери?

– Думаю, так. Бо те, що внутрішнє, завжди відчувається краще.



– Чи вважаєте конкурентами Галереї інші мистецькі локації Луцька?

– Ні. Кожне місце має свої особливості, напрями, аудиторію. Наша Галерея існує з 1962 року, це вже суттєво. Тому й іншим локаціям можна побажати успіху. Ми рівняємося самі на себе. У Галереї щороку відбувається не менше 40 подій. Бували роки, коли ця цифра доходила до 60. У кожної мистецької локації міста своя специфіка – і це добре. Для мене важливо, що ми не робимо заходів «для понтів». А при такому підході говорити про якісь конкуренції немає сенсу.

– Чи поширеною є практика створення картин на замовлення?

– Звичайно. Усі художники малюють щось на замовлення. Але вони відмежовують те, що робиться на догоду замовнику від того, що можна показати на виставці.

– Тобто на замовлення можливий так званий «пшонко-стайл»?

– Як на мене, деякі портрети на замовлення – те саме, що портрети на «могилки». Вони нічим не відрізняються від зображень на камені, бо здебільшого малюються по фотографії. Тобто саме так, як створюються і надгробні портрети. Тільки ті – видовбуються на камінні, а не полотні. От і вся різниця.

– Чи буде пересічний художник малювати портрет людини, яка йому не подобається?

– Скажу так: за гроші багато хто і портрет коня малюватиме.

– Людину, яка не розуміється на мистецтві, можна назвати «недалекою»?

– Та ні. Вона просто тим не цікавиться, і це її право.

Спілкувалася Лєна ШТОРМ

Фото - з сайту Галереї мистецтв Волинської організації НСХУ, видань "Район.Луцьк", "Таблоїд Волині"