На волинському озері зимує більше сотні лебедів

Біля села Любохини Старовижівського району на озері Біле зимує більше сотні лебедів.

Місцеві кажуть, птахи там щороку, - пише «Волинь-нова».

Разом із сільським головою Степаном Кислюком їдемо до Білого. Озеро навколо заросло очеретом та чагарниками. Там водиться сила–силенна дичини. Любохинці розповіли, що сюди полюбляють завітати на полювання можновладці з району та області. На Білому добре і качку підстрелити, і чарку перехилити.

Підходимо до урізу води. Озеро частково вкрите кригою. Посередині — незамерзле плесо, на якому видніються лебеді. Їх чимало, але вони задалеко, щоб якісно сфотографувати. На березі лежить чийсь човен, але поплисти ним не вдасться: крига опустилася на кільканадцять сантиметрів під воду, а поверхню затягло тоненьким льодком.

Через трохи чуємо характерний металічний свист пташиних крил — з десяток білосніжних красенів летять над Білим з одного краю в інший. Ще мить, і вони приводнюються. Поспостерігавши за птахами здалеку, їдемо на протилежний берег, аби спробувати підійти ближче.

Стільки величних птахів на одному місці бачити ще не доводилось
Там пильно вдивляємося в чагарники, але бажаної стежки все немає. Так доходимо до хутора Забіле: три хати притулилися до озера. Хуторяни вже звикли жити віддалік від цивілізації. Але щотижня, каже Степан Кислюк, їздять у село на базар.

Заглиблюємося у зарості вільхи. Грубші дерева зрізані. За кілька кроків натрапляємо на сліди бобрів: водні гризуни теж брали тут деревину на свої потреби. Воду під ногами змінює лід. Потроху просуваємося вперед, бо з-за очерету птахів не видно. Раптом крига тріщить, і я провалююся однією ногою по коліно. Степан Петрович радить ступати по чистому льоду, а не по скупченнях очерету. Відтак він іде вперед, а я за ним. Врешті виходимо на чисте місце, звідки вже можна більш-менш роздивитися лебедів.

Ого! Стільки величних птахів одразу мені бачити ще не доводилося. На око тут більше сотні шипунів, які розтягнулися по цілому озеру. То там, то тут вони пірнають у пошуках їжі. Деякі вибралися на лід. Ліворуч від нас таких чимало: вони стоять на одній нозі. Просто перед нами «гидке каченя»: молодий сірий лебідь самотою сидить на воді (тільки в трирічному віці він матиме біле оперення).

— Гулі-гулі-гулі! — Степан Петрович кличе лебедів (якщо чесно, то я й сам сподівався побачити білих красенів зблизька — навіть хлібину для підгодівлі купили), але ті не чують чи не реагують. І скрушно хитає головою: — Як-то ви тут будете, коли настануть сильні морози, котрі обіцяють у найближчі дні?

Сподіватимемося, що птахи таки перенесуть усі виклики природи. І знову радуватимуть нас своєю красою.

Михайло Химин, заступник директора з науково-дослідної роботи Національного природного парку «Прип’ять—Стохід»:

Десь від середини 1980-х років ми постійно спостерігаємо явище, коли лебеді залишаються у нашому краї на зимівлю. Колись вони у нас не гніздували (почали десь із 1960-х років). Відтоді, дізнавшись, що тут є мінімальні умови для зимівлі, частина птахів залишається, а частина летить на південь. Лебеді обрали озеро Біле, вочевидь тому, що на цій водоймі добра кормова база.