Рік після смерті. Яким пам’ятають Ігоря Єремеєва у рідному селі

До села Острожця Млинівського району із Луцька – неповні тридцять кілометрів. Ще при в’їзді до попереднього села – величезна вивіска, що нагадує: свого часу Острожець був районним центром. Тут і досі – широкі асфальтовані дороги, величезна триповерхова школа, дві церкви, чимала кількість магазинів і навіть невеличких виробництв.

...У цьому селі народився майбутній бізнесмен і політик Ігор Єремеєв. Тут він і похований: трагічний випадок обірвав йому життя 13 серпня 2015 року. У переддень роковин смерті спогадами про Єремеєва поділилися односельчани і друзі – люди, які знали його задовго до того, як він потрапив у список найзаможніших українців.


На кладовищі, де рік тому сотні людей прощалися з Єремеєвим – разючі зміни. Прості сільські могилки не впізнати. Навколо сучасний паркан, поруч покрита свіжим асфальтом дорога, до могили Єремеєва веде мощений плиткою майданчик.

На могилі – величезна купа вже трохи вицвілих вінків. У тарілці свіжі груші. По усьому видно: про покійного не забувають.



Навпроти кладовища – церква. Поки підходимо до храму, під’їжджає білий бусик. Борідка водія підказує, що то священик.

«Дай Боже людям мати таку ж щирість і відданість не тільки до справи, якою займаються, а й до землі, яка їх народила», – такими словами отець Роман відгукується про покійного. Розповідає про всі добрі справи, які Єремеєв зробив для села: збудував дзвіницю, капличку, дороги до обох церков, допомагав і школі, і лікарні, і усім односельчанам, які тільки зверталися.

Дзвіницю почав будувати ще тато Ігоря. Мирон Єремеєв свого часу очолював міжколгоспбуд, мав у підпорядкуванні близько 500 бригад, і після розпаду Союзу продовжив працювати у будівництві. До слова, він був у дружніх стосунках із отцем Вадимом – старшим священиком села. Називали один одного братами.



В острожецькій школі пахне фарбою. В коридорах – взуття (щоб зберегти свіжий ремонт, усі ходять босоніж). Готуються до нового навчального року.

Знаходимо директора. З’ясовується, що Володимир Козлюк не просто був вчителем Ігоря, а – батьком його подруг.

«Маю три дочки, то Ігор завжди приходив до нас гратися. Був вже тоді командиром. «Ти несеш те, ти – інше, а я – кока-колу. А ви, Володимир Казимирович, нам вогнище розпалите», – і такі пікніки собі влаштовували», – пригадує директор.



Із восьмого класу Володимир Козлюк викладав у Єремеєва хімію. Каже, вчився хлопець добре, але запам’ятався насамперед своєю активністю та організаторськими здібностями.

«На новий рік якось мати його приходить і плачеться: забрав два нових простирадла, порізав… То вони карнавальні костюми готували. Ігор на свята такі сценарії писав, що ми досі деякі елементи використовуємо!» – запевняє директор.

Пригадуючи дитячі роки Єремеєва, директор з сумом розповідає і про любов до коней: «Так любив тих коней, що не передати. З дитинства з ними справу мав. Вже коли мав свою конюшню під Луцьком, то просто через поля сюди верхи приїжджав із друзями. Навіть важко повірити, як таке могло статися, бо тримався в сідлі він дуже добре» (йдеться про трагічний випадок, від якого загинув Єремеєв: його травмував кінь, – ред.).


На столі у директора – календар, виготовлений в пам’ять про Ігоря Єремеєва. На ньому – фотографії, які зробив Єремеєв під час своїх подорожей.

«Дивився по телевізору про вибори на Волині, на тому округу, де вибирали Ігоря. Казали жінки: нікому не віримо, один Єремеєв був нормальним чоловіком. Багато він для людей там теж зробив. До речі, перший раз балотувався до Верховної Ради, коли ще був студентом. Звісно, програв, казав потім: нема в мене ще політичного досвіду», – розповідає Володимир Козлюк.



Директор проводить до приміщення колишнього навчально-виробничого комбінату. Розповідає, що саме в цій будівлі починали свій перший бізнес Ігор Єремеєв та Степан Івахів: шили шкіряні куртки. «Як зараз пам’ятаю, коштувала одна 70 доларів, бо ж і собі купував», – каже директор.

У той час комбінат очолював Олег Пархомей. Сьогодні він – сільський голова Острожця. Хто-хто, а він має знати, як народжувалася фінансова імперія «Континіум».



«У цей самий кабінет прийшли два молоді хлопці на засідання сесії сільської ради. Депутати розглядали питання, чи дати їм в оренду приміщення побуткомбінату, бо хотіли там відкрити цех. Але тодішня влада не пішла назустріч, сказали: шукайте собі інше приміщення, немає чого брати державне майно. Попри те, що на сесії був батько Ігоря, досить поважна людина у селі», – пригадує помилку рівненської влади Олег Пархомей.

Після невдалого засідання сесії, директор навчального комбінату підійшов до хлопців і поцікавився, які саме площі їм потрібні. Коли з’ясувалося, що розміром приблизно як два класи, Пархомей зробив пропозицію відкрити цех у нього в комбінаті.



«Запропонував підписати договір про співпрацю: ми даємо два кабінети в оренду, а вони роблять нам новий навчальний клас для спеціальності швея-мотористка, закупляють швейні машинки і беруть на себе плату за світло та вугілля», – каже чиновник.

Бізнес почав розростатися, а спільної мови з рівненською владою все ж не знайшли. Так і склалося, що «Континіум» продовжив історію свого успіху вже у Луцьку.



Відшукати шкільних друзів Єремеєва виявилося справою нескладною. Насамперед через те, що їх у нього було немало, і з усіма зберігав хороші стосунки, навіть коли став депутатом та мільйонером.

«В усіх долі склалися по різному – хто на підводі їздив, хто трактористом працював... Ігор нікого ніколи не цурався. Навіть як депутатом став. Приїде в село, впізнає кого, зупиниться, до підводи підійде, привітається, обніметься», – пригадує Валентин Радзивіл, друг дитинства і однокласник Ігоря Єремеєва.

До розмови долучилася й дружина Валентина – Олена. Жінка – на два роки молодша, та добре пам’ятає Єремеєва: «Надзвичайно ерудованою людиною був. У нього мама була бібліотекарем, то напевно, і привила любов до книг. Бо він скільки потім приїжджав до нас у школу, всім дітям радив: читайте».

Валентин погоджується і додає: Єремеєв мав неймовірну пам’ять. «Під час одного застілля Ігор каже: «А споримо, що я знаю всі п’ятсот номерів телефонів зі свого мобільного напам’ять?». Давай перевіряти. Взяв телефон, читаю: «Артур». А він: «Так, у мене три Артури, номер такий-то, такий і такий. Ми дорахували десь до вісімдесяти, і були в шоці. Таку от пам’ять на цифри мав», – пригадує Валентин.



Валентиновий кум Артур Жуков теж вчився з Єремеєвим, навіть разом ходив у дитсадок. Питаємо про спогад, який найпершим приходить на думку, той сміється: «Білі шкарпетки в болоті».

«Ми не були якимись бандюганами, але по молодості трохи хуліганили. Пам’ятаю, захотіли поїхати на дискотеку в сусіднє село. Треба було десь автомобіль взяти. То й пробралися на одну організацію, зняли ворота і «позичили» машину. А вона засіла в болоті. Як зараз пам’ятаю: Ігор в білих шкарпетках її випихає з тих калюж», – сміється чоловік.

Та за мить міняється в обличчі, з сумом додає: «Шкода, дуже шкода. От одного не стане, і якось так… нема, то й нема. А за Ігорем не передати, як шкода».

Цікавимося, чи можуть друзі розказати, чому почав свій бізнес із пошиття курток. Можливо, сам захоплювався шиттям, вмів шити? «Я не здивуюся, якщо він навіть вмів вишивати. Бо він такою людиною був: за все брався і все виходило», – відповідає Валентин.

* * *

Минулоріч однокласники збиралися: було 30 років після школи. Друзі пригадують тост Ігоря Єремеєва: «Давайте згадаємо тих, кого вже з нами немає. Бо хто наступний – ніхто не знає. Можливо, і я. Гроші в такому питанні безсилі...»




Текст: Людмила ЯВОРСЬКА
Фото: Павло БЕРЕЗЮК, з архіву Острожецької школи, приватних архівів друзів

* * *
Передрук цього матеріалу без письмового дозволу редакції заборонений.