«Я не вернувся мститись», – Віктор Швидкий

Вперше Віктор Швидкий очолив волинську міліцію у 2005 році і з перервою в рік керував органами до 2010 року. «У мене є свої принципи, і я не міг лишатися на посаді в країні, якою керує зек», – пояснює, чому написав рапорт.

На початках Євромайдану Швидкий керував луцькою «Вартою порядку», тож логічно – у 2014 році саме його запропонували на посаду нового, постреволюційного начальника міліції. Та громадські активісти підняли справжній бунт: звинуватили Швидкого в корупції, зловживаннях та інших порушеннях, і фактично примусили через кілька днів після призначення написати рапорт.

12 серпня Віктора Швидкого призначили першим заступником прокурора Волинської області. У розмові із виданням «Волинь24» новий прокурор розповів, чому за його версією на нього «вішали» всі смертні гріхи під час Революції гідності, як надалі планує спілкуватися з «революціонерами», і навіть поділився кількома пікантними історіями з бурхливих 90-х.

– Двічі ваше призначення керівником міліції збігалося із призначенням міністром внутрішніх справ Луценка. Щойно Юрій Віталійович став Генпрокурором, однією з перших реакцій в Луцьку було: треба чекати повернення Швидкого. Наскільки початок роботи в прокуратурі дійсно пов’язаний із Луценком?

– З Юрієм Віталійовичем ми знайомі давно, вважаю себе людиною його команди. І якщо б пропозицію повернутися до роботи зробив хтось інший, я б не погодився.

Я вийшов на пенсію, займався своїми справами і мені було комфортно вже й так. Я лишився на Волині. Коли пішов з посади, треба було на щось витрачати енергію, а так як я завжди займався спортом, то знову зосередився на цьому. В «Естеті» маємо секцію з єдиноборства, боїв без правил – допомагав молодим хлопцям тренуватися. Крім того, в мене батьки похилого віку, живуть в Кривому Розі, то щомісяця їздив і туди.

Минулого року мені пропонували очолити міліцію в Дніпропетровську, вже і призначення було, але перед тим я отримав травму хребта, і це не дало б працювати повноцінно. Там треба було б крутися, як вужу, а я реально оцінював свої можливості на той час. Мені не потрібна посада заради посади – вже всі регалії, які хотів, я отримав. Тому на цю роботу я дійсно погодився, щоб попрацювати з Луценком, допомогти йому здійснити все задумане.


– Не було за цей час думки піти в політику? Мабуть, були відповідні пропозиції?

– Були. Чесно кажучи, такі пропозиції були і раніше. Але я відразу казав собі: стоп!
Треба дивитись правді в очі: я не створений для політики. Політики повинні бути гнучкими з громадськістю, а я – не такий. Я кажу, що думаю і роблю так, як вважаю, що це відповідає моїм принципам.

І під час Майдану я так само приймав багато непопулярних рішень, через що активісти й визнали мене неугодним. Багато чого не давав тим «гарячим головам» робити. Не давав забирати зброю. Хоча хтось інший на моєму місці першим би з сокирою йшов на міліцію, аби догодити тодішнім настроям.

– Тобто перебуваючи в «Варті порядку» під час революційних подій, ви намагалися втихомирювати активістів?

– Аякже. Страшно пригадати, що тоді відбувалося. Машини палили, в квартири кидали паклю з горючою сумішшю. Міліція – деморалізована, всі поховалися по норах. Податківці дзвонять: зробіть щось, бо завтра нас трощити будуть. «Епіцентр» дзвонить: на нас ідуть, бо господар нібито регіонал, а ми ж не винні.

Я як міг заспокоював активістів, але в результаті вступив в серйозний конфлікт із ними. Зрозуміло, що такого керівника міліції ніхто не захотів. Бо ж хаос був вигідний: в мутній воді можна немало риби натягати.

– Тобто в 2014 році не так не хотіли Швидкого, як хотіли на посаді керівника міліції когось більш контрольованого?

– Мені так прямо потім і казали: «До Швидкого ми не мали ніяких питань, але нам треба було поставити свою людину».

– Насправді, ряд конкретних питань до вас озвучували. Приміром, що кадровик міліції Остапович брав гроші за просування по кар’єрній драбині…

– А звідки вони це взяли? Якщо таке було, де хоча б одна заява? До мене хоч одна людина зверталася зі скаргою, що таке було?

Говорили і що працівники міськвідділу збирали хабарі. Мовляв, якщо збирали, то значить носили мені. Я прямо запитую: «За що брали?». Розказує один, що він – працівник розшуку і його відділ затримував злодіїв, а потім відпускав за гроші. Питаю: якщо знав, що таке відбувається, чого ти мені не доповів? Якщо не доповів, то ти – спільник злочину, укривав його. Потім я поцікавився цим чоловіком, з’ясувалося, що то він взяв хабар і випустив злочинця, за що його і поперли зі служби. Але активісти раді старатися – назбирали таких історій.

Закидали мені і те, що Володимир Бондар виділив мені земельну ділянку за укривання якихось там чорних справ в лісовому господарстві. Я пояснюю: у мене немає ніякої землі, я в 2011 році купив недобудований будинок. І перед тим, як звинувачувати, приїдьте – подивіться на той будинок. На Волині таких… ну, якщо мій потрапить в десять тисяч кращих – то буде добре, хоча сумніваюсь в цьому. Звичайний будинок, господарство маю, люблю це діло страшно. Мені не треба розкоші, я не звик до цього, завжди жив в спартанських умовах. Маю пенсію – шість з половиною тисяч, мені цього вистачає.

– Ще була мова про вашого водія – Миколу Шапірка, який нібито особисто контролював перевезення через кордон автомобілів і спирту?

– Так де справа? Де факти? Цей Коля працював зі стількома начальниками, чого він – мій? Та і хто такий Коля, щоб він міг таке провертати? Та якби він таке зробив, моментально б затримали і в ту ж хвилину і на нього, і на мене повісили.

Хоча після відставки я дізнався про деякі речі, які робили наближені до мене люди, і це серйозно вдарило по моїй репутації. Бо ж коли хтось робить подібні речі, завжди думають, що начальник – «в долі». Але, повірте, порозганяв би, якби знав, що таке роблять.


– Імідж міліції у всі часи був не найкращим, погодьтеся. Багато фактів називалося про те, що злочини розкривалися для статистики, а хто ніс відповідальність – справ друга. Про силові допити, зізнання, підкидання доказів…

– Ви називаєте одну з причин, за що я поважаю Луценка і чому радий опинитися в його команді. Бо коли він став міністром, він почав викорінювати всі ці речі.

У нас як було? Сьогодні знайшли стільки-то наркотиків, а завтра треба – стільки. Зловили стільки злодіїв, значить треба вже стільки. Луценко відмінив всі ці норми. Не дай Боже пішла якась інформація про незаконне вибивання показань, про катування – приїжджали і все перевіряли.

Ще мені докоряли, що не розкривалися резонансні злочини. Та хай піднімуть статистику, скільки ми справ по хабарництву посадовців довели до суду! І заступник міського голови там був, і начальник митниці… та я за історію України такого не пам’ятаю! А ми серйозний розгон зробили ще в 2005 році. Ми тоді більше хабарників до суду відправили, ніж в Києві.

А пригадайте, що тоді із перевезенням автомобілів через кордон відбувалося, цей автомобільний клондайк? Із резонансних справ хіба вбивство начальника луцької міліції Швачки не розкрили, яке скоєне задовго до того, як я очолив волинську міліцію.

– Яке враження про волинську міліцію було, коли приїхали з Кривого Рогу?

– Чесно кажучи, тут було все на первісному рівні. В Кривому Розі була набагато складніша ситуація із злочинністю, відповідно – робота міліції була краще налагоджена. Ми багато нового привезли, найголовніше ж – досвід роботи.

Пам’ятаю, одна із перших справ – вбивство священика у селі під Луцьком. Не було ніяких зачіпок, а ми вирахували вбивцю упродовж доби і взяли його в іншій області за 1000 кілометрів, коли він спав.

Кривий Ріг давав злочинів, як вся Західна Україна разом. На Сході України ситуація криміногенна теж набагато гірша. Я виріс у шахтарському містечку, те оточення навчило щонайменше одному: тримати слово. І жити за принципами.

– А як так сталося, що ви вирішили стати міліціонером?

– У мене в житті якось так складається, що не так я приймаю рішення, як життя приводить на той чи інший шлях. Не можу сказати, що мріяв про міліцію, але вже під час роботи втягнувся і захопився цією роботою.

Я був на різних посадах в міліції. Починав із економічного відділу – ОБХСС. Тоді жартували, що незадоволеними займалися кагебешники, а задоволеними – обехесесники. Але всяке бувало, іноді доводилося працювати із спекулянтами, серед яких траплялися навіть 70-річні бабусі. І таке в мене відчуття було, що щось я не те роблю, приношу людям біль. Мучило мене це. Я не скажу, що часто в церкву ходжу, але тоді пішов до священика. Той пояснив мені, що моїми руками керують зверху, і головне робити все по совісті. Порушив закон – значить треба притягувати до відповідальності.

На початку 90-х була така тема, що колективу пропонували вибирати начальника міліції. І в 1993 році на таких зборах почали вимагати Швидкого. Але вже тоді я розумів, що всі революції і зміни треба робити з головою, бо можна такого наробити!.. Ну, який би з мене тоді був начальник?

Переломною в кар’єрі, мабуть, була робота начальником розшуку в криворізькій міліції. Я тоді працював заступником начальника райвідділу. В місті підірвали приміщення виконкому. І дзвінок меру: маєш особисто принести валізу з мільйоном доларів, інакше – підірвемо метро і будинки в житлових масивах. Злочинець мав бути в «поясі шахіда». Всі в шоці, не знають, що робити. Вирішують, що на переговори замість мера має піти хтось середнього віку. Пропонують мені: мовляв, ти з одного удару його вирубиш. Нюанс був в тому, що ніхто не знав, за яким принципом влаштована його вибухівка: спрацьовує на натискання чи навпаки – розтискання руки.

Звісно, я погодився. Місяць зустріч переносили, важко передати, як я жив цей час. Щодня прощався на всяк випадок. На щастя, його затримали до нашої зустрічі, і з’ясувалося, що вибухівка таки була «на розжим», і якби я його вирубив, це сумно закінчилося для нас обох. П’ять кілограмів вибухівки – нас би просто рознесло на шматки.

Тоді якраз начальника розшуку звільнили, от посаду і запропонували мені. Як ми порядки наводили! Непрості часи були. Бандити кидали міліціонерів в багажники, вивозили, ламали, вбивали. На рік було 250 вбивств. А скільки тяжких пошкоджень… То підстрілили, то з гранатомета завалили, то гранату кинули. Я коли на вулицю виходив, спочатку треба було відкрити двері, перечекати, а тоді швидко вискакувати. Мене двічі замовляли… Спав у бронежилеті, вікна були подушками закриті…

За рік на посаді, у мене не було жодного нерозкритого вбивства. Виявилося, ця робота була якраз для мене.

Пам’ятаю, колись думав: от стану майором – це ж таке досягнення. А дослужився до генерала. Не бачив я в собі особливого таланту до цього, і дитячих мрій не мав, а життя підказало мені правильне місце.


– В одному із інтерв’ю в 2014 році, коли активісти не дали вам знову очолити міліцію, ви сказали, що час розставить все на свої місця і покаже, хто дійсно корупціонер – ви чи Павло Данильчук. Протягом цього часу ви стежили за цією людиною? Бо зараз вже ширяться закиди і на його адресу…

– Не стежив, звісно. За великим рахунком, він мені спершу навіть дуже сподобався: розумний, розсудливий, зі мною завжди був тактовним, ввічливим. У мене немає до нього жодних претензій.

У тому числі завдяки йому, я прожив спокійні і чудові два роки, не на посаді керівника міліції. За це йому, мабуть, можна навіть подякувати.

Жодної помсти ні до нього, ні до будь-кого іншого – борони Боже. Я не буду шукати компромат, копати. Я не вернувся, щоб мститись, я прийшов працювати. І кожен, хто порушуватиме закон – за це відповість.

Спілкувалася Людмила ЯВОРСЬКА