«У мене вдома є черевики. Бо я вірю в дива», – всесвітньо відомий спікер без рук і ніг Нік Вуйчич виступив в Україні

Україні потрібен не ріст економіки, а – більше любові. Більше віри. І більше єдності.

Із такими тезами перед багатотисячною аудиторією у неділю, 17 вересня, виступив всесвітньо відомий спікер Нік Вуйчич. Народжений із серйозними фізичними вадами, Нік досягнув чималих успіхів у житті. Він називає себе людиною без рук, ніг і …обмежень.

Ніка Вуйчича запросили виступити у центрі Києва на Свято подяки, організоване українськими християнами-протестантами. До слова, спікер, який уже відвідав 37 країн світу, зізнався, що цього дня розмовляв із найбільшою аудиторією. За різними оцінками, послухати Вуйчича та вшанувати День подяки прийшло від кількох сотень до півмільйона українців.

Видання «Волинь24» підготувало найбільш влучні тези із виступу легендарного Ніка Вуйчича.

* * *

Я хочу, що ви пам’ятали: всі ми колись були дітьми. І всі ми колись шукали надію. Мої батьки завжди мені казали: «Нік, ти є прекрасним таким, як ти є». І тепер я ділюся цією думкою з моїми дітьми. Вони знають, що я не можу робити багато речей. Але мій син не втомлюється казати: «Зараз я тобі допоможу. А коли ти станеш стареньким, в тебе обов’язково будуть руки і ноги». Мені дуже подобається ця дитяча віра.

* * *

Моя мама – медсестра. Вона допомагала народжуватися багатьом-багатьом дітям. Тому, коли вона була вагітною, добре про себе дбала. Коли я народився, це був дуже великий «сюрприз».

* * *

У дитинстві я не усвідомлював, що чимось відрізнюсь, поки не пішов в школу. Австралія на той час не була прогресивною країною, і тут не було турботи про людей з особливими потребами. Але в 1989 році прийняли закон, який дозволив людям з вадами ходити в звичайні школи. І мені дуже приємно, що після нашого останнього візиту в Україну, тут теж прийняли такий закон. Це важливо, щоб усі розуміли: ми разом – набагато сильніші. Але потрібна людина з чітким баченням і вагою голосу. Для мене це були мої батьки. А потім я став цим голосом для багатьох людей в світі.

* * *

У мене було те, чого, можливо, не мали інші. Це – сім’я, можливість ходити до школи і любов. Те, що в мене є освіта, що моя сім’я мене любила і ми тріумфально рухались вперед – це все тільки завдяки Божому благословенню. А тепер ми маємо відповідальність допомогти іншим людям – мільйонам людей в усьому світі. І я щасливий, що моя історія життя може підбадьорювати інших.

* * *

Коли я пішов до школи, з мене часто насміхалися, принижували і це мене засмучувало. Але я дивився на інших дітей і розумів: багато з них можуть не знати, що таке любляча сім’я. Я думав: а, можливо, їх вдома б’ють, чи вони залякані? Можливо, у них батько – алкоголік? І єдиний спосіб, яким вони можуть контролювати своє життя – це контролювати моє?

* * *

Мене вчили не відповідати поганим, якщо хтось зробив мені зле. Я спочатку не розумів, як це. Але робив крок за кроком. Якщо хтось приносить мені біль, я можу вибрати: прощати чи не прощати. В житті є багато речей, які тримають нас і не дають рухатися далі. Але є прощення. Сказати «я тебе прощаю» – непросто. Але чи просто тримати непрощення в серці? Для мене прощення було дуже важливим. Я розумію, що люди, яким боляче всередині, роблять боляче іншим.

* * *

Батьки підказували, що все, що мені потрібно – декілька хороших друзів, які будуть знати, ким я є насправді.

* * *

Я повертався додому зі школи і казав: «Мама! Тато! Я не хочу туди ходити!» А вони відповідали: «Не хвилюйся. Ти – особливий. Ми любимо тебе». Я відповідав, що не хочу бути особливим, хочу просто мати руки і ноги. Але батьки вчили мене любити те, що я маю. Вони казали: «Не в кожного є те, що маєш ти. Молись. І роби все, що від тебе залежить».

* * *

Я навчився багато речей. Я навчився плавати. Мені казали: «Ти зможеш набагато більше, ніж думаєш. Просто роби. Ти ніколи не будеш знати, чого можеш досягти, поки не спробуєш». І я спробував серфінг. Я був на дошці, мене підштовхували до хвилі, і я 15 разів пробував встати. І 15 разів падав. А на 16-ий – встав.

* * *

Ми повинні розуміти: неважливо, що ми помилились. Важливо навчитись на своїй помилці. Не питання в тому, скільки разів ви падаєте. Питання, чи ви після цього встанете. Кожен раз, коли я падав, я відчував себе слабким. Але я пробував і я – вставав.

* * *

Якось в 13 років я грав у футбол і дуже сильно пошкодив ногу. Я не міг ходити. Протягом трьох тижнів я лежав в ліжку і дивився на стелю. І я подумав: мені не треба ноги, але я хотів би знову ходити. Це дало мені глибше розуміння, що замість того, щоб злитися за те, чого у мене немає, краще бути вдячним за те, що у мене є.

* * *

Батьки казали мені: «Не здавайся. Для твого життя є більший план». І я переконався: для Бога – все можливо. У дев’ятому розділі послання апостола Івана є історія про те, як Ісус зцілив сліпого. Я вірю в дива. І в мене вдома стоїть пара взуття на випадок, якщо Бог вирішить дати мені ноги.

* * *

У 15 років я прочитав історію, як Ісус зцілив сліпого. Я прочитав, що Ісус не розказав цьому чоловікові про свій план, про те, що збирається з ним робити. Я уявив, як це відбувалося. Він підійшов до сліпого і просто спробував щось покласти на його обличчя. Після доторків хтось міг би відступити, сказати: «Стоп! Що ти робиш? Хто ти такий? Що ти хочеш від мене? Розкажи про свій план». Сліпий чоловік так не сказав. Він стояв і дав доторкнутися до його обличчя. В багатьох із нас – розбите серце, і нам треба, щоб Ісус доторкнувся до нашого серця. Але ми відступаємо крок назад і кажемо: «Стоп! Хто ти такий? Що ти будеш робити з моїм життям? Розкажи мені про свій план. А потім я в тебе повірю». Знаєте, яке порівняння напрошується? Коли горить мій будинок, приїхали пожежники, а я вибіг до них і спитав: «Хто ви такі? Як ви плануєте гасити пожежу? Який у вас план?», і побіг назад у будинок.

* * *

Ми всі – Божі діти. Ми є прекрасними такими, як Бог нас створив. Нам не потрібно бути кимось, ким ми не є.

* * *

Звичайно, що були моменти, коли я намагався все це покинути і здатися. Я кілька разів пробував втопитися. Я вже перестав відчувати надію. Я ніколи не думав, що можу одружитися. Сьогодні я маю сім’ю, двох дітей і дружина зараз вагітна дівчатами-близнючками. Я ніколи не думав, що я буду спікером. Але мрії збуваються, якщо ми не здаємося.

* * *

Найбільші вади, які можуть бути – це не вади ніг і рук, а вади нашого серця і нашого розуму.

* * *

Якщо тут хтось є, у кого депресія, просто напишіть на листку паперу те, за що ви можете бути вдячні життю. І сфокусуйтесь на цьому. Не думайте про те, що ви не можете зробити. Змініть те, що можете змінити, і прийміть те, чого змінити не можете.

* * *

Я хочу сказати вам: подивіться, який шлях пройшла Україна. Якщо ви будете продовжувати рухатись, я вірю, що мрії можуть здійснюватися. Мрії про сильну, прекрасну країну. Де є більше можливостей для людей, більше любові. Україні насправді не потрібна сильна економіка, їй треба більше любові.

* * *

Життя – це те, яким ви його робите. Ми можемо жити в минулому і звинувачувати людей. Або побачити перспективу і рухатися вперед.

* * *

Кажіть вашим дітям, що ви їх любите. Не говоріть про роботу, про справи. Скажіть, що вони – прекрасні такими, якими вони є. Питання не в грошах, не в роботі, а в душі і в мирі. Коли людина це має – вона найбагатша в світі. Я б нізащо не проміняв сі гроші на світі за те, що я є батьком.

* * *

Якби в мене був вибір, чи знову народитися таким – я б погодився. Чому? Бо я зрозумів про життя одну річ. Нам потрібно бути вдячними вже за саме життя. І за сім’ю. Мені дуже прикро, якщо є люди, які не мають люблячої сім’ї.

* * *

Мене питають, ким я хочу, щоб стали мої діти. І я відповідаю: перше – щоб слухали свою матір. Друге – щоб любили Бога. І третє – щоб були щасливими з тим, що вони мають. Ви б ніколи не повірили, хто був першою людиною, яка повірила в те, що я буду спікером. Це був прибиральник туалетів в моїй школі. І мені навіть не має значення, якщо мої діти будуть прибирати туалети. Мені все-одно. І я скажу вам, чому: гроші не приносять задоволення. Ваша робота не є вашою самоціллю в житті. Ціль – любити людей і бути хорошим сім’янином. Показувати дітям, що таке хороший батько. Бути другом для дітей. В цьому – справжнє багатство.

* * *

Ми мусимо любити, любити і любити. Українські брати і сестри! Нехай українці більше люблять українців. Я хочу, щоб вся Україна повторила за мною: я сьогодні приймаю рішення більше любити людей. Я буду любити себе. Я прощу себе. Я буду мати великі мрії. І я ніколи не здамся.

Людмила ЯВОРСЬКА (для «Волинь24»)