Чи головне для загиблих - пам’ятники?

Задуматися над цим питанням змусила не тільки емоційна дискусія лучан щодо того, чи потрібен стенд «Небесна сотня. Герої України» на центральному, Театральному майдані Луцька.

Вже важко сказати, коли конкретно з’явився цей стенд, бо його первісний варіант уже змінено і замінено фотографії молодих переважно людей, які так рано пішли з життя заради, як вважали, України.

Дуже рідко тепер буваю у центрі, але ніколи не промину цю стелу пам’яті. Бо на ній – фото двох юнаків, які для мене особисто є символами.

Символом Майдану – 21-річний Іванко Тарасюк, який жив за три хати від хати моєї свекрухи у селі Залісоче біля древньої Олики і загинув від кулі снайпера, коли хотів виставити на барикаді державний прапор України.

Символом неоголошеної війни за сході України – Володимир Прокопчук, якого за його життя не знала, він став жертвою розстрілу бійців 51 бригади під Волновахою, і не воювавши.

Це були перші похорони учасників так званої АТО в Луцьку, хоронили відразу чотирьох лучан, Театральний майдан був переповнний людом. І таке ж особливо юне обличчя Володі дивилося на мене з фотографії з траурною стрічкою... Може, тоді і прийшло усвідомлення, яка це біда – війна, коли гинуть такі молоді.

А війна тривала, Луцьк хоронив і хоронив своїх дітей, а Волинь загалом понесла одні з найбільших втрат серед інших областей. З’явився стенд, фотографії почіпляли навіть на стіни сусіднього із ним приміщення. З’явилися штучні квіти, вінки, лампадки...

Лучани звикли до цього місця пам’яті, подібні стенди відкрили по всій Волині у райцентрах.

Звісно, що з часом вінки розкидав вітер, і сотні людей, проходячи мимо, не стишували ходи й на хвилину, аби підняти вінок і поставити на місце.

Часом організатори культурних заходів (центральний же майдан) «врубали» колонки на всю потужність, весела музика та народні гуляння дисонували зі стендом пам’яті. А інші не бачили нічого у цьому особливого. Хай дивляться, мовляв, хлопці з фотографій, що не марно загинули: у Луцьку – мирне життя. Але не раз бачиш тут людей, які стоять перед фотографіями, моляться, думають...

З тиждень тому соціальні мережі заполонила хвиля обурення. Якийсь товариш, що мав профіль в Вконтакте, зареєстрував на сайті Луцької міської ради петицію про.... перенесення стели пам’яті з Театрального майдану на Меморіал пам’яті, де похований герой Небесної сотні Василь Мойсей, а торік відкрили і обеліск волинянам з Небесної сотні.

Чоловік мотивував свою ідею тим, що центр європейського (!) міста мав би приваблювати туристів, а не відлякувати їх траурними вінками.

Вже другого дня він закрив свою сторінку в Вконтакте! Обурені лучани клювали не лише його, а й тих 27 підписантів під петицією, закликаючи «з ними розібратися». Рідні загиблих воїнів записали своє звернення до громади і влади ні в якому разі не переносити стенд. Тут же з’явилися ще дві петиції: про заборону переносити стенд з майдану і розширення стенду, вміщення на ньому фотографій не тільки загиблих лучан, а й всіх загиблих у цій війні волинян.

«Всі наввипередки намагаються голосно проявити своє "фе", – писав у Фейсбуці луцький краєзнавець Ігор Левчук. – Я погоджуюсь, що таке рішення не на часі. Сьогоднішній Меморіал в центрі – це своєрідне нагадування всім про ту кров, яка була пролита за принципи Майдану, за бажання змін і цивілізованого життя. Тому його перенесення варто робити лише по досягненню його мети. Але будьмо чесними, хіба цей візуальний докір всім нам діє? Всі давно перевели ці незворотні страшні жертви в площину віртуального патріотизму. Всі щодня проходять повз цей фотографічний набат і залишаються глухими. Навіть ті болючі для міста і країни питання, які ми піднімаємо щодня, це саме те, проти чого був Майдан і були віддані життя. Тож цинізмом є не позиція людини, яка має іншу думку, цинічнішим є носити квіти до стели, вклоняти коліна і залишатись бидлом в очах цієї гнилої системи, що і далі цинічно крутить конвеєр жертв страшної м'ясорубки патріотів. Час нарешті почати думати, а не лише прикриватись щитом "справедливих" емоцій».

Задуматися, якого вигляду і форми має бути наша пам’ять, мене змусила не лише дискусія у соцмережі. Змусила конкретна ситуація, про яку написала журналіст з Нововолинська Наталія Камишникова.

На місцевій автостанції не продали пільгових квитків дружині загиблого під Іловайськом офіцера. Чотирьох дітей вона хотіла вивезти на відпочинок. У касі пояснили, що вона не має права на пільговий проїзд (бо мають тільки батьки загиблого). Врешті, квитки могли б продати зі знижкою як багатодітній родині, але тільки на ранішній рейс, який жінці не підходив.

Я не знаю, хто тут правий, і чи винен перевізник, який має втілювати у життя пільги, визначені державою, задекларовані нею – але й тільки. Навіть учасникам АТО відмовляють у проїзді, навіть при наявності у них пільгового квитка. Було ж недавно, що водій просто не пустив «атовця» в автобус, посилаючи купити «нормальний квиток».

Зате портрет загиблого офіцера, чия дружина тепер виживає із чотирма дітьми, він, звісно, є на стенді пам’яті у Нововолинську.

Я не знаю відповіді, чому таким активним був протест проти петиції щодо перенесення стенда у Луцьку, і повний ігнор ситуацій, подібних нововолинській. Хоча ще класик казав, що легше любити все людство, ніж одну людину.

Наразі петиції щодо заборони перенесення стенду у Луцьку та її розширення голоси набирають дуже повільно. Охолонули? Бо ж давно ведеться, що стенд – тимчасовий, є наміри поставити загиблим в АТО обеліск на тому ж Меморіалі пам’яті, хоча неоголошена війна триває, триватиме, а без знання того, хто ми у ній – жертва, переможці – не варто спішити ставити пам’ятники. І така думка є.

Просто дуже хочеться, аби за пам’ятниками і стелами було видно конкретних вдів та сиріт. Бо їхні рідні гинули, мабуть, не за пам’ятники.

(написано для газети "День")