Просто Мама Чолі. Історія луцької сутенерки. ЧАСТИНА ПЕРША

Після трьох ходок за грати. Після наркоти і повій. Після бандитських луцьких буднів. Після дитинства в «дєтдомах», психлікарні та інтернатах… Вона знайшла в собі мужність розказати про себе. Аби застерегти від цього інших.

Хтозна, як би склалася її доля, якби не... У її житті було багато ЯКБИ НЕ. Так багато, що нині вона відверто говорить про те, від чого волосся дибки. Говорить тільки за умови, що я не показуватиму її обличчя і не називатиму імені. Тому тут вона буде Надя. А направду її обличчя знає пів-Луцька. Достатньо хіба сказати лишень, що вона - та сама Мама Чолі...

Її історія варта книжки. Мама Чолі - так (за іменем героїні дуже популярного у 90-ті серіалу «Просто Марія») нарекли чи не найвідомішу луцьку сутенерку. Мама Чолі до цих пір знає багатьох із впливових волинян. Декому з них вона постачала повій партіями. Декому – дуже відомому… Вони до цих пір «на ти» з «мєнтами». «Мєнтам» повій постачала безплатно. Востаннє вона сиділа за торгівлю наркотиками. Сама ж вважає, що посадили її, аби прикрити рота тій, котра могла щось знати про скандальне вбивство начальника луцької поліції Швачки.



Ася. Сьогодні вона всю свою увагу віддає Асі. Ділить із нею свою єдину кімнату в геріатричному пансіонаті. Ділиться з нею нехитрими «казенними» наїдками. І одержимо любить.

Ася – то кошеня. Історія його появи в цих стінах насправді дуже сильно пов’язана із одним із найболючіших дитячих спогадів Мами Чолі. Але про все по порядку.

Ми говоримо з Надею у її невеликій двомісній кімнаті. Тут сильно пахне дезодорантом. На балкон відкриті двері. Надя щойно курила. Каже, багато в чому змінила своє життя на 180. Тільки курити буде до смерті.

Чисто. На столі – плакат Ляшка із його промовистим «загризу за Україну», грубезна Біблія із затертими (!) сторінками. Під стіною – недошита бісером ікона. Поруч – «котячий гребінець».

На «тюремне» минуле натякають вицвілі від часу татуювання на тілі. На плечі – якийсь номер та ім’я жінки (як потім виявиться, це вони з подругою колись імена одна одної на передпліччі собі понабивали). Щось незрозуміле - на зап’ясті. І хрест-розп’яття - на одному з пальців. Останню, зізналася, набила ще в інтернаті. Вже потім на зоні розказали, що таке тату означає «ти вор».

«Ет… Дурне було, шо зробиш. Зараз би вже не малювала того, - всміхається Надя. І додає: - …Шо Асєнька, шо?».

Жінка не відводить очей від пухнастого клубочка. Іноді тре хустинкою, здавалося б, сухі очі. Чотири роки такого життя, а звикнути ніяк не може.

«Раніше була тут одна сусідка. Але їй заважало, що я курю на балконі, користуюся дезодорантом і духами. Вона задихається, відітєлі… А потім мені здалося, що вона начала подворовувати…» - розказує.



Цієї весни Надя здивувала всіх своїх сусідів у пансіонаті. А найбільше – персонал. Сувора, іноді різка жінка, яка ніколи не гребує гострим словом і, здавалося б, невразлива до різних там «телячих ніжностей», раптом побачила надворі кицьку. То був квітень. І дуже холодно. А кицька, яка невідь звідки взялася у дворі геріатричного, народжувала просто у неї перед очима.

«Зразу видно було, що то домашня киця. Така ласкава, добра. І тут вона рожає. І я бачу, як вона рожає. Вітер такий, Боже!.. Тулиться, бідна, до людей. А наші люди, ви ж знаєте які. Ще не родила, а вже кажуть: «Втопити треба». Кажу: «Боже, які ж ви чєрті! Та я вас скоріше потоплю, ніж тих кошенят». Я така. Що думаю, те говорю», - згадує Надя історію, що трапилася кілька місяців тому.

Кицька у неї в ту ж секунду стала Матильдою. Опинилася за килимку в кімнаті…

«Я її взяла на ковричок до себе сюди. Брала в руки, щоб відігріти, а вона тим часом рожала… Думала, що вмре. Але нічого», - сміється.

У Матильди народилося четверо кошенят. Працівники пансіонату шоковані: ще ніхто до себе в кімнату кицьку з приплодом не брав. Але Надя була аж надто категорична. Так наче ці коти для неї – то все.
Зрештою перечити не стали. За трошки кошеняток розібрали. Навіть Матильда оселилася тепер у домівці однієї з працівниць. А Наді лишилася її Аська.

«Що сама не з’їм, їй несу. Вранці вона курочку їла, тепер вже треба буде рибу. Катлєту вона в мене не їсть. І сама собі цицьку смокче, бо її рано відлучили. Я вчу її на поводочку ходити. У місяців 8 завезу й попрошу когось, хай мені поможуть її десь безплатно стерилізувати. Бо де я візьму такі гроші? Вже думаю, не відкажуть, пра? А недавно показували фото Матильди. Любо глянути: лежить така каралєвішна…» - тішиться Надя.

І аж дивно, що сувора жінка, яка мала б зачерствіти від життєвих обставин, тане при перший згадці про… котів. Її теж «рано відлучили».



Надія – лучанка. Окрім неї, у сім’ї було ще троє братів та троє сестер. Однак що саме змусило її матір віддати 2-місячну Надю в дитячий будинок «Сонечко», що в Ківерцях, вона не знає навіть тепер. Або знає, але мовчить.

Тому дитинства біля мами вона не пам’ятає, його фактично не було. Найяскравіший спогад перших шести літ життя у «Сонечку» - то вихователька Людмила Пилипівна. «Філіповна», - каже вона. І видно, що це слово для Наді якесь дуже магічне.

«Філіповна» брала Надю додому на вихідні. «Філіповна» усміхалася найтепліше й іноді гладила по голівці. Саме «Філіповна» вже потім, коли Надя стала доросліша, розказала їй про «дєтдом».

«Я весь час там сиділа на заборі й чекала, коли прийде мама чи тато, - вириває раптом із потьмянілої від пережитого пам’яті секундний спогад. – Мама не приходила. Правда, іноді крадькома проривався тато. Виховательки нормально до дітей там відносилися. Але коли хтось не спить, то через того одного получали всі. Покладуть на коліна - і такою палкою фізкультурною пластмасовою по задниці, по задниці! А потім повисаджують нас в рядочок. Ми ноги позагинаємо так по-турецьки, а вони всім по ложці риб’ячого жиру дають і градусники під руку. Як згадаю, то взагалі…».



Більш-світлі спогади про дитинство фактично на тому й закінчуються. Далі Надя «етапом» пішла інтернатними дорогами. Спершу – селище Головне Любомльського району, де провчилася два класи. Потім – Нововолинськ.

«Але я там не довчилася, бо захворіла. Псіхоз стався. Кота забрали», - каже Надя.

Десь посеред одноманітних інтернатних буднів у неї завівся кіт. Носилася з ним постійно. Поки не бачили, брала з собою в кімнату. Спала з ним. Під час уроків ховала під партою. Кіт протримався так у підпіллі десь півроку. Виріс від кошеняти - до доброго котяри. Надя крала йому їжу з інтернатівської їдальні. Купала в раковині. Кожного разу, коли його знаходили і викидали на вулицю з криками: «Щоб більш ніколи!..», Надя знаходила свого кота і повертала назад.

А якось його викинули назавше. Вона його не знайшла.

«І началось!.. Псіхоз був такий, що з інтернату відправили мене лічитися в дєтскє отдєлєніє в Олику», - згадує.

Чи-то у когось з інтернатівських працівників здали нерви, що дівчинку відправили до психіатричної лікарні, чи-то справді на те були підстави, сьогодні важко судити. Усе своє доросле життя Надя прожила без подібних діагнозів. А тоді мусила рік фактично прожити в олицькій лікарні.

«Лежала там, лежала. Добре було. Постійно з санітарками за їжею ходила. Замок там є чи щось таке. Гланди там мені рвали. А тоді хтось сказав: «А нащо її тут тримати?» - і виписали мене», - розказує.

Однак назад до інтернату Надя вже не повернулася. Каже: їй заборонили вчитися через хворобу. Тому старша сестра, яка саме закінчувала інтернат у Володимирі-Волинському приїхала й забрала її додому. …А вдома не впізнала маму. Переступила поріг луцької квартири, де жили батьки з братами і сестрами, кинулася до жінки, яка вийшла з кімнати з криками: «Мама!», а вона: «Я нє твоя мама». І це була їхня квартирантка.

***

Є ще один спогад, який намертво пов’язаний у Наді з інтернатівським дитинством.

Наркотики. Їх вперше спробувала у 12 (!). Такі ж, як і вона, інтернатівські діти варили їх у котловані за спальним корпусом інтернату в Нововолинську. «Димок», каже, побачила. Прийшла, а там хлопці щось готують. Пригрозила, що розкаже все директору, якщо не дадуть спробувати. І того першого разу нічого навіть особливого і не відчула. Десь на п’ятий раз тільки уже зрозуміла, що це.

«І пішло»: наркотики, цигарки й усе інше… За трохи Надя потрапить за грати. Луцьк, 1980-й. Їй тоді буде 18-ть.

(Далі буде. У наступній частині читайте: про тюремні будні Надії та «нічне» життя Луцька кінця 90-х. Скільки коштувала луцька повія, де можна було її найняти, хто цим керував і ХТО їх замовляв…).

Олена ЛІВІЦЬКА.

Передрук заборонено.