«Вже під такою звіздою народилася». Історія луцької сутенерки. ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Після трьох ходок за грати. Після наркоти і повій. Після бандитських луцьких буднів. Після дитинства в «дєтдомах», психлікарні та інтернатах… Вона знайшла в собі мужність розказати про себе. Аби застерегти від цього інших.

Хтозна, як би склалася її доля, якби не... У її житті було багато ЯКБИ НЕ. Так багато, що нині вона відверто говорить про те, від чого волосся дибки. Говорить тільки за умови, що я не показуватиму її обличчя і не називатиму імені. Тому тут вона буде Надя. А направду її обличчя знає пів-Луцька. Достатньо хіба сказати лишень, що вона - та сама Мама Чолі...

Її історія варта книжки. Мама Чолі - так (за іменем героїні дуже популярного у 90-ті серіалу «Просто Марія») нарекли чи не найвідомішу луцьку сутенерку. Мама Чолі до цих пір знає багатьох із впливових волинян. Декому з них вона постачала повій партіями. Декому – дуже відомому… Вони до цих пір «на ти» з «мєнтами». «Мєнтам» повій постачала безплатно. Востаннє вона сиділа за торгівлю наркотиками. Сама ж вважає, що посадили її, аби прикрити рота тій, котра могла щось знати про скандальне вбивство начальника луцької поліції Швачки.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: ПРОСТО МАМА ЧОЛІ. ІСТОРІЯ ЛУЦЬКОЇ СУТЕНЕРКИ. ЧАСТИНА ПЕРША

ЧИТАТИ ТАКОЖ: 25 ДОЛАРІВ ЗА ГОДИНУ, 100 - ЗА НІЧ. ІСТОРІЯ ЛУЦЬКОЇ СУТЕНЕРКИ



На сутенерстві Надія поставила крапку десь у 2003-му. Каже, просто втомилася. Робота непроста, потрібно постійно спілкуватися з людьми, бути на виду.

Хоча… У 2002 в Луцьку вбили начальника міськвідділку поліції Сергія Швачку. Невідомо, чи він був одним із клієнтів Мами Чолі, однак те, що працівники правоохоронних органів закривали очі на цей бізнес у Луцьку – очевидно. Як розповідала жінка, вони часто проводили рейди у готелі «Лучеськ», забирали її у міськвідділок, однак ув’язнити ні її, ні когось із працівниць не мали підстав.

Коли Надя побачила, кого призначили начальником луцької міліції – здивувалася і зраділа водночас. Швачка. Той самий Швачка, з яким вони недавно потоваришували під час відпочинку в Криму!

Підполковника Сергія Швачку до Луцька на роботу запросив начальник обласної міліції Вячеслав Ходирєв. 90-ті потроху відходили в минуле. До цього Сергій Швачка працював в Алуштинському міськвідділ поліції. У Луцьк приїхав у 1999-му. Спершу став начальником карного розшуку Луцького МВ УМВС, через рік – уже начальником. Найперше оголосив війну місцевим авторитетам.

«Швачка? Я з ним в Криму познайомилася, – згадує Мама Чолі. – У мене був собачка, французький бульдог, з ним ми поїхали на море. В Ялту, по-моєму. А там його дочка, Шваччина, постійно приходила на той пляж, де ми відпочивали, і дуже подружилася з моїм собачкою. Так він їй сподобався, що не передати! Ідуть на пляж і до мене забігають: “Тьотю, ви йдете з нами?”».

З моря повернулися, а дівчинка дуже запала в душу. «Потім якось вдома дивлюся телевізор - і не чуть не впала. Швачка! Начальник горатдєла! Я опєшила. І так ми здружилися», - розповідає жінка.

У травні 2002-го Сергія Швачку вбили у під’їзді його ж будинку. Вбивця вистрілив впритул. Дві кулі у груди. До цих пір у цій історії не поставлено крапки. Свого часу голова облдержадміністрації Борис Клімчук (а сам він був тоді одним із керівників області) обіцяв за інформацію про вбивцю 50 тисяч гривень винагороди. Столична міліція схиляла громадськість до думки про те, що розправилися зі Швачкою місцеві авторитети. Однак досвідчені луцькі міліціонери не раз говорили, що справу зам’яли навмисне, бо шукати винного комусь невигідно. В місті ж дотепер вважають, що «замочили» Швачку свої ж…

Так думає і Мама Чолі. Після гучного вбивства (а воно гриміло тоді на всю Україну) її, як і багато кого з тих, із ким працював і був добре знайомий Швачка, почали совати на допити. Очевидно, у міліції знали про дружні стосунки начальника міськвідділку та луцької сутенерки.

«Коли застрелили Швачку, як вони мене тягали в гораттдєл!.. Я їм казала: «Чого ви мене тягаєте туди, я що з ним общалася перед смертю? Чи я з ним говорила про роботу? Откуда я знала його діла?». Але вони знали, що ми знайомі. А откуда, не знаю. Тож бачили, що приїжджала на пікніки і всяке таке. Потом останній раз привозять мене і питають: «От ви буває в обществєнних місцях (очевидно, йдеться про ресторан у «Лучеську» - авт.)… Може, хтось говорив за століком щось? Може, рядом хтось ходив?». А я їм: «А як ви собі це уявляєте? Я сиджу в компанії за столиком і “грєю ушко” за сусідній столик, хто що каже?». І я тоді сказала: «Знаєте що, рєбята, шукайте убійцу серед своїх». І всьо. Після того почалася слєжка за мною».



Коли вона зав’язала із сутенерством, зайнялася, як сама каже, «драпом». Драп – так звані «легкі наркотики», в народі – травка. Це і приносило певні гроші, і дозволяло вести спокійніший спосіб життя.

За деякий час Надія помітила, що міліція пильно стежить за кожним її кроком. Однак, запевняє, на ту пору уже навіть не торгувала нічим. Підробіток з допомогою «драпу» давно закінчився. А проблеми з міліцією тільки починалися.

«Вони зробили все, щоб мене посадити. Розумієте? Їхала в Торчин на таксі. Водій каже, що за нами машина. Я зразу просікла, що то мусора. Зупинилися біля першого ж магазину, купили халви – вони й собі вискочили глянути, що я купляю. І ведуть, і ведуть. Вийшла на базарчику в Торчині, сказала почекати (а ми вже в машині зговорилися з водієм, щоб він їхав собі), а сама іншим боком пішла... Приїжджаю додому - стоять під хатою», - згадує.

Стежили-стежили, а 12 вересня (вона дотепер пам’ятає дату – авт.) прийшли додому.

«Я вийшла з ванної. В рушнику. Сиділи каву пили. Дзвінок - заходять... Обшук! Підложили мені ту траву, словом, у трюмо за дверцята, куди я взагалі не лазила сто років! Нічого туди не клала, бо то хазяйські речі там були. Зелена-зелена трава якась. Зробили експертизу - марихуанна. Щоб їм та марихуанна виросла, де не треба!» - емоційно переповідає події 2005-го.

Справу проти неї, переконана, сфабрикували, а строк дали «ні за що», бо вона тоді не торгувала наркотиками. Але видно, комусь дуже муляла очі її присутність в Луцьку. І до сьогодні Мама Чолі уперто каже, що муляла саме через Швачку. Зрозуміло, що чогось вона і недоказує і, можливо, знає про вбитого начальника поліції більше, ніж говорить.

«Я до цих пір кажу, що то їхнє. І Швачку вбив їхній! – переконує. – Потому що це їхня робота, їхня структура, і вони все це роблять. Побачили, що в Швачки стінка з сакури... Ну й що? Яке вам діло до його стінки? Він приїхав з нею сюди. Ой... Я навіть не знала, що його вбили. Мене не було, я була на морі з сім’єю. Але що кому тепер скажеш?».



«Закрили» Маму Чолі втретє у 2005-му. Шість років і сім місяців вона провела за гратами. І той третій тюремний строк дався найважче.

«Якщо нема підтримки зі свободи, то дуже тяжко. Коли була молода, то на швейкє на зоні робила. Вже зараз то ні. Тяжко, коли ти не вмієш шити, а з тебе вимагають. Навчити ж нема кому. Переживаєш. А там же ж не люди, а чєрті. Бачать, що людина не може, не виходить у неї, то візьміть же допоможіть і хай потихеньку вчиться! Москва зразу не строїлася. А вони наїжджають: “Давай!”. Оце сиджу в Орлі, в Шаховому, шию налокотніки, а мені кричить одна беззуба: «Слишиш, дєвка, давай мнє падачу!». Кажу: «Тобі нада, бери. Проблєми?». Вона як начала... Я терпіла-терпіла – і взриваюся. А в мене такі тапочки на молдавській підошві були, я їх біля буржуйки сушила, і вони мені поплавилися. Як засадила в морду тим тапочком, так і розрізала щоку. І повибивалися зуби зразу. Просто коли роздратована, то себе не контролюю», - зізнається нині Надія.

Сидячи за гратами, жінка втратила чоловіка. Той ішов нетверезий, упав, вдарився і помер. Важко, каже, переживала його смерть. Що згодом вилилося в інсульт.

«Піду в туалет, покурю, поплачу. А так в основному все в собі переносила. Один інсульт на ногах проходила. На скамєйці просиділа, прокурила… А другий - то вже відняло і руку, і ногу», - бідкається.

А от тому, що нині – на ногах, хоч і з великими проблемами зі здоров’ям, Надія завдячує лікареві з Чернігова, який не дозволив тюремникам поспіхом забрати її з лікарні після інсульту. Наполіг на тривалішому лікуванні, детальному обстеженні та реабілітації. Без користі наполіг. Винятково з професійних міркувань.

У лікарні сказали Надії, що вона пережила шість інсультів. Коли термін ув’язнення підійшов до кінця, лишилася за порогом тюрми ні з чим. На руки дали 92 гривні пенсії. У вересні звільнилася, а з червня не отримувала ні копійки пенсії. Решту пообіцяли виплатити потім.

«Взяла квиток на автобус до Києва за 45 гривень. Лишилося стільки, що хіба підтертися. Вибачте.. Просилася, щоб підвезли. А що було робити? А ще ж і їсти хотілося, і їхати автобусом не могла після інсульту… Та хто думав про те, як ті люди після тюрми додому добираються, на якій дрєзіні?» - згадує.



Вернулася. Чоловіка нема. Скиталася квартирами. На 1400 пенсії не дуже й проживеш. Так і вийшло, що зрештою попросилася до геріатричного. Того самого, де колись працювала.

Нині вона говорить важко. Немічна. На ногах – бордові виразки: має проблеми з судинами. Справа на тумбочці – гірка ліків. Левову долю забирає держава за дах над головою. На руки лишаються копійки, бо із 363 гривень решти, 350 з яких відраховує банк за давній кредит.

Надія пережила вже не одну операцію. Попереду – ще. Але просити ні до кого не йде. Каже, хоч і знає тьму впливових людей, але ніколи не використовувала свої знайомства.

«Могла б он до Забужана підійти. Наш авторитет мєсний – Сашка Забужан. З блатних. Але не піду. Он недавно кум помер, там на похоронах вся луцька світа була. І Аслан, і всі-всі. Побачили мене, питали, що я там роблю… А потім щось кучкувалися, кучкувалися, прислали гонца – і дали мені 3 тисячі. Скинулися! Уявляєте? Я зразу з ними пішла в аптеку, вийшла з 50-ма гривнями, бо треба ліки дуже дорогі. То була мені така поддєржка, дякую їм,» - розповідає жінка, зворушена допомогою знайомих з минулого.

Якось, каже, зустрічала і одну з дівчат своїх. «Така сексі була, що непередати. А тепер… В неї щось случилося, видно, була якась зараза, а вона чи не лікувала її, ту заразу, чи що. Сталося так, що вирізали їй все. Але при чому тут я? Я кожну неділю їх до лікаря возила і старалася не ображати», - зітхає.

Сивочола і змучена життям Мама Чолі прекрасно визнає, як помилялася.

«Нагрішила, мама дарагая!» - каже. Бідкається, що якби Бог дав дітей, то заради такого щастя кинула б усе і мусила б жити нормально. Не дав…

На столі у неї – Біблія. Вишиває ікони з бісеру. Завше вірила, переконує, і ходила до церкви. І – сповідалася.

«Всю жизнь була з Богом, - каже. – Просто я це не показую. Вулиця мене воспітала просто Чи то може, я вже під такою звіздою народилася…».



У тісній кімнатці геріатричного вона намагається рідко згадувати про зону. За можливості спілкується з рідними.

Доля розкидала дітей із її родини у різні закутки світу. Всіх було, крім неї, ще шестеро. Одна із сестер ще є десь на Сахаліні. Сто років не виділися. Брат мав би бути, востаннє бачила його у 75-му, коли приїздив у відпустку. Працював у Хабаровську, там познайомився з дружиною і одружився. Де він нині, не знає. «Навіть пісьмо в «Жді мєня» написала. Так чогось хочу його побачити… Але щось нема звідти нічого», – зітхає.

Найрідніша душа – сестра, що Луцьку. З нею, каже, можна кави попити, поговорити про своє… А ще у неї є Ася. Кицька, історію появу якої ми розповідали раніше. Все тепло ця жінка віддає маленькому пухнастому створінню.

Якщо раптом колишню луцьку сутенерку Маму Чолі, яка мала тяжке дитинство і тричі була за гратами, спитати, чи є щось у неї таке, про що вона мріє… То вона скаже, що мріє про притулок для тварин, «таке подвір’я, де можна було б за собачками і котиками ухажувати». Тоді, коли у 12 років через котеня втрапила до Олицької психлікарні, про це мріяла. І зараз.

...Я вперше побачила Маму Чолі на сцені у геріатричному пансіонаті. Вона грала українську господиню, припрошувала до пиріжків. І була неймовірно колоритна! Сьогодні у стінах цього закладу роблять неймовірне. У людей зі складними долями вселяють віру в себе. Вони співають, жартують, їздять на пікніки і мають змогу хоча б так відчувати життя на смак.

«Раніше, - згадує Мама Чолі, - тут було нестерпно. Директора змінили – і стало веселіше, цікавіше. Видно, що для нас стараються. І знаєте, якось легше тепер жити. А то хотілося вмерти».

***

Рішення розказати «Волинь24» про свої житейські перипетії та особливості закулісного життя Луцька 90-х, далося цій жінці непросто. І напевне, вона вже про це пошкодувала. Але не варто. Бо ці відверті зізнання можуть комусь завадити повторити її помилки!

У Мами Чолі було непросте дитинство. Тому в тому, як вона пішла своєю життєвою дорогою, винна не стільки сама, скільки той, хто «благословив» її своєю батьківською байдужістю на подібне. Та попри кремінь у голосі, крутий норов і немилосердні життєві обставини ця жінка зберегла у собі й багато людського. Не втратила вміння вірити і любити. Хоч саму її мало хто любив у цьому світі.

Олена ЛІВІЦЬКА.
Передрук заборонено.