«Якби не було цього одного архієрея, то Київського патріархату не було б…»

У п’ятницю, 5 жовтня, минуло 87 років з дня народження митрополита Якова (Панчука), українського православного архієрея, який з 1996-го до 2004 року очолював Волинську єпархію Української православної церкви Київського патріархату. «Якби не було цього одного архієрея, то Київського патріархату не було б…», – сказав про митрополита Якова в одній з телевізійних програм Патріарх Руси-України Філарет.

Інтернет-видання «Волинь24» вирішило нагадати читачам (а декому розповісти уперше) про цього архієрея. Зокрема, про його заслуги у становленні УПЦ КП, священичу діяльність на Волині.

ВІДДАВ СВОЮ ВІРУ БОГОВІ, А ЖИТТЯ – ЦЕРКВІ

Народився Іван Панчук (таке його світське ім’я) 5 жовтня 1931 року в багатодітній родині в селі Лосятині поблизу Кременця (нині – Тернопілька область) в зоні окупації Польщі. Після Другої світової війни прийняв радянське громадянство. З 1952-го до 1955 року служив у Збройних силах СРСР.

Змалечку батьки прищеплювали синові любов до Бога, молитви і храму. Від паламарства в Успенській Почаївській лаврі Іван пройшов складний шлях до єпископа – найвищого керівника церковного життя кожної єпархії.

У 1957 році Іван Панчук вступив до Ленінградської духовної семінарії, а у 1958-му був пострижений у ченці з ім'ям Якова (на честь святого апостола Якова). Після семінарії він навчався в Ленінградській духовній академії, яку закінчив у 1966 році із здобуттям наукового ступеня «кандидат богослів’я».

Отець Яків був завжди вірним своїм принципам і мав міцну життєву позицію. Незважаючи на цькування з боку тогочасної влади і пропозиції вирушити на служіння за кордон, священик залишився вірним своєму храму і своїй країні. Він не зміг покинути стареньких монахів, які допомагали йому в навчанні. Це був його чернечий подвиг.

Яків не зламався під тиском ззовні і приймав усі життєві труднощі як Божі випробування.

На початку 1970-х років духовне життя в Успенській Почаївській лаврі зазнавало скрутних часів. Не було порядку, як в богослужіннях і молитвах, так і в самому приміщенні храму, яке потребувало негайного капітального ремонту. Тоді (у 1974 році) Патріарх Московський Пімен ухвалив рішення призначити Якова (Панчука) намісником Свято-Успенської Почаївської лаври Українського екзархату зі зведенням в сан архімандрита, сподіваючись, що саме він зможе підняти лавру на вищий рівень. Сподівання виправдались. З його призначенням життя обителі поступово поліпшувалось.

З квітня 1985 року отець Яків – настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці у м. Черкаси Київської єпархії.

У 1990 році Яків рукопокладений на єпископа Почаївського. Його архієрейська хіротонія відбулася 14 грудня – в день пам’яті святого праведного Філарета Милостивого – у Свято-Володимирівському кафедральному соборі Києва. Очолював її блаженніший митрополит Київський і всієї України Філарет у співслужінні трьох митрополитів, п’яти архієпископів та одинадцяти єпископів.

У БОРОТЬБІ ЗА СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОМІСНОЇ ЦЕРКВИ

Після Харківського собору 1992 року владика Яків, який на той час був єпископом Почаївським і намісником Успенської Почаївської лаври, підтримав предстоятеля УПЦ КП владику Філарета. Трохи пізніше Філарета підтримав єпископ Львівський Андрій (Горак).

«Фактично цей «собор» скликали органи безпеки, – згадував якось Патріарх Філарет. – Російські і українські, які тоді ще були під впливом російських. Тоді Союз тільки-но розпався, і в органах безпеки було багато поставлених Москвою. Тому одні служили незалежній Україні, а інші служили ще Радянському Союзу, Москві. І ось оці, які у нас служили Москві, зібрали українських архієреїв».

Харківський собор, нагадаємо, відбувся 27-28 травня 1992 року. На ньому тодішнього Предстоятеля УПЦ Філарета українські владики «викрили у гріхах» і «розкольницькій діяльності», змістили з посади, а на це місце обрали митрополита Володимира (Сабодана). Собор, як відомо, скликав митрополит Харківський Никодим (Руснак). Як вважає Патріарх УПЦ КП Філарет, збирати архієреїв та проводити церковні збори такого рівня мав право лише перший єпископ, Предстоятель церкви, а «не рядовий харківський архієрей».

10 червня 1992 року владика Яків перепризначений керуючим Тернопільською єпархією УПЦ КП, затверджений намісником Почаївської лаври. Отримав сан архієпископа. Але насельники монастиря не підкорилися владиці, позбавили його намісництва і оголосили розкольником. Згодом він переїхав до Вінниці.

З листопада 1995 року архієпископ Яків – знову керуючий Тернопільсько-Бучацькою єпархією. Але невдовзі вже митрополит Луцький і Волинський, постійний член Священного Синоду УПЦ Київського патріархату. У 2003 році він благословив початок відновлення Жидичинського Свято-Миколаївського монастиря.

Помер владика Яків 16 березня 2004 року. Похований біля стін Свято-Троїцького кафедрального собору Луцька. Чин похорону очолив святіший Патріарх Філарет у співслужінні 18 архієреїв і близько 250 священиків.

«ВИ МОЛІТЬСЯ, А БОГ УПРАВИТЬ»

Священик Ігор Бігун познайомився із владикою Яковом ще за часів навчання у семінарії. Згодом отець отримував від нього хіротонію на диякона і священика.

«Владика Яків – надзвичайно добра людина і сильний монах», – згадує Ігор Бігун.

Пам'ять про митрополита Якова завжди житиме у нашій родині. Адже свого часу він вінчав у луцькому Свято-Троїцькому соборі моїх батьків.

«Незважаючи на зайнятість, він ніколи не відмовляв у допомозі. Було навіть таке, що коли він лежав у лікарні і потрібно було терміново підписати документи, то він ставав на коліна і на лікарняному ліжку їх підписував», – згадує отець Ігор.

За його словами, це Людина, яка робила завжди все для церкви, з найвищим рівнем самопожертви і боголюбства. Ігор Бігун розповів, що був період у декілька місяців, коли люди почали масово відвертатись від Української церкви. У їхніх серцях панувала зневіра і відчай, засумнівавшись, вони зупинялись на своїй проукраїнській дорозі. Владика Яків залишився вірним ідеї Єдиної помісної церкви до кінця.

На Якова (Панчука) чекала б успішна кар’єра і всі земні блага, якби він залишився правити у Почаївській лаврі, однак він обрав інше. Владика Яків обрав Українську церкву і все життя поклав на те, аби вона постала.

«Це людина дуже високого рангу і людяності. Для мене це – приклад», – розповів Ігор Бігун.

Владика Яків ніколи нікому не наказував, він власним прикладом навертав людей до Господа. Спочатку робив сам, а за ним вже йшли слідом. Його улюбленими словами були: «Ви, моліться, а Бог управить», згадує Ігор Бігун.

Валерія КОЛІСНИК
Фото з архівів Волинської єпархії УПЦ КП і з сімейного архіву автора