Показали, як живе зникаюче село на Волині. ФОТО

Село Світле, яке входить до складу Поворської ОТГ (Ковельський район Волині), доцільніше назвати хутором. Тут усього 38 людей і майже всі похилого віку.

З цивілізації немає майже нічого. Мобільний зв'язок тягне з перебоями. Найближчі діючі ФАП, школа, аптека та магазин – за добрий десяток кілометрів від цього поселення. Добре, що хоч пенсії сюди доставляють вчасно,- пише Вісник+К.

Світле зустріло нас не по-світлому – сиро і похмуро. Рятує невеличкий морозець, тож не доводиться місити багнюку під ногами. Асфальту в цьому селі дорога не бачила ніколи… Навкруги – ні душі, село наче вимерло. І лише крик худоби з чийогось обійстя свідчить: десь таки мають бути і господарі.

О, ці сільські хатинки. Такі прості, світлі, добротні, доглянуті… З димарів клубочеться дим. Господарі цієї глибинки явно не чекають гостей, та все ж доводиться їх потурбувати.

– Ой, як приємно, що ви приїхали навідати нас, нікому непотрібних, – з посмішкою зустрічає сивочола жіночка. Це Федора Деревянчук. Побачивши об'єктив фотокамери, попросила: – Дивіться-но, щоб я хорошейко виглядала. Вже ж майже 90 літ мені…

З розповіді пані Федори дізнаюся, що у неї є син, живе у місті, часто її навідує і привозить усе необхідне. На запитання, як вона виживає на цьому хуторі і чи не хоче переїхати, відповідає: «Тут я народилася, тут і буду помирати. Милосердя мені помагає (так бабуся називає соцслужбу, яка опікується нею, – авт.), син приїжджає. Тай так і живу, і Бог мені допомагає».

Працювала жінка усе життя ланковою. Праця важка, тому руки скорчені, болять і досі. Але навіть в такі літа жінка обробляє город, садить кавуни, а її кукурудзу навіть приїжджали фотографувати «коріспондєнти» (так вона називає журналістів, – авт.). Заробила собі у держави пані Федора пенсію – дві тисячі гривень. Дякує і за таку, бо каже, що на харчі вистачає. Єдине просить у Бога – аби настав мир.

– У мене тут є сусідка, ми як сестри. Живемо через город і постійно ходимо одна до одної. Вона на 10 років молодша за мене, але виглядає старшою, ніж я. Лікар приїжджає до нас із Голоб (селище в Ковельському районі, – авт.), якщо комусь геть погано, – продовжує гомінлива Федора.

Чоловік її уже 12 років, як помер. А обручки жінка не знімає і досі. «Хай буде, – каже, - Він у мене один чоловік на все життя». Запросила в оселю. Поки оглядаюся навкруги, пані Федора взялася запихати мені (першому попавшому під руку «коріспондєнту») в кишеню… цукерки. «Бери, дитино, то мені син привіз, та хіба ж то я сама ото все поз'їдаю? Бери, не відпущу без гостинця…» – і так мене розчулила щирість і доброта цієї милої бабусі. Одразу згадала своїх. Давно їх немає на цьому світі, тому, можливо, й так трепетно ставлюсь до «не своїх» бабусь…

«КУРКУЛЬСЬКА» ПЕНСІЯ МАТЕРІ-ГЕРОЇНІ...

Далі повела нас пані Федора до своєї подруги Марини Сидорук. На спрацьованому лиці жінки, яка народила п'ятеро діток і все життя пропрацювала в колгоспі – щира посмішка: гостям жінка рада. «От подивіться, їй скоро 78 літ буде», – порівнює бабуся Федора із собою, бо і в 90 хоче виглядати гарно... Але, повернемося до Марини Сидорук. Не так давно її нагородили орденом «Мати-героїня». Пенсію жінка має, як для цього села, куркульську – 2 400 гривень…

– Я переїхала сюди в 1959 році. Тут народила п'ятеро дітей. Робила і в ланці, і дояркою. 13 років тому помер мій чоловік. Діти приїжджають, просять до них переїхати. Але хочеться самій побути. Господарства не тримаю, лише кури. Город трішки саджу. Зимою важче, бо як замете сильно, то ми тільки дзвонимо по тіліхвону (мобілках, тобто) одна одній і питаємо: «Ти жива?» – «Та ще жива...» Раніше тут життя бурлило. І школа була, і ФАП, бригади робили, завжди повно людей. А тепер нічого не зосталося, добре хоч капличка є, завтра батюшка приїде, то ще нам треба піти з Хведорою поприбирати там, – щебече жвава жіночка.

Не відпустила мене і пані Марина, доки не зайшла до неї у хату. Пригинаюся, аби пройти через низькі двері, і… вмить опиняюся наче у музеї української вишиванки. Усюди – ткано-вишито. Краса неймовірна!

ХЛІБ ПРИВОЗЯТЬ ДВІЧІ НА МІСЯЦЬ…

Заступник голови Поворської ОТГ Михайло Никитюк, який також з «коріспондєнтами» приїхав до Світлого (селяни, до речі, майже в один голос запитували його, чому ж він так рідко їх навідує?), розповів, що за усі роки існування села лише недавно тут облаштували вуличне освітлення. Далі запевнив, що працює над тим, аби тут відновилася торгівля і з'явився фельдшер. Запевняє, хоч і дороги в селі немає, та два рази на день автобус у село таки заходить. Навіть школа є, та не працює, бо немає кого навчати. Тут ніхто не народжується, а тільки помирають. За минулий рік – аж 6 жителів…

– Погодилася у нас тут жити одна молодша сім'я, у них є троє школярів. То їх батько возить у школу в сусіднє село, – додає Никитюк.

Подружжя Деревянчуків – теж мешканці Світлого. Сергію – 80 років, Галині – 73. Їхні троє дітей живуть у ближніх містах. Батьки ж у цивілізацію переїжджати не хочуть, бо все своє життя провели тут. Він 40 років пропрацював трактористом, вона 30 років бригадиром. За це заробили аж... по 1700 гривень пенсії. Часто хворіють, майже всі гроші йдуть на лікування. Добре, що є діти, які при потребі допомагають грошима.

– Хліб нам у село привозять два рази на місяць. То ми закупляємо зразу на два тижні і кладемо в морозилку, щоб зберігався. Добре, що хоч пенсії дають, не затримують, – каже пані Галина.

– Я ліг у лікарню, то 6 тисяч пішло, тепер вона лягла – теж 6 пішло. А навесні їй зробили операцію на серце – 40 тисяч пішло. А кажуть, «больніца безплатна». Садимо пару соток картоплі. Коняку держимо, бо тут всього 3 коняки на село. А як заб'ємо яку свиню, то пороздаємо дітям і собі трохи вставляємо. І яйця їм збираємо, теж віддаємо. А хіба нам багато треба? – каже господар.

…І уже не таким похмурим здається мені Світле. Уявляю, як же тут гарно влітку. Ліс, щебіт птахів і… тиша! І життя тут сприймають по-іншому – осмислюючи і цінуючи. Бо хтозна, чи для кожного з цих 38 мешканців Світлого настане завтра. А поки - розплющили вранці очі, то й дякувати Богу за ще один подарований день!

Ірина Бура