Коли перемога — це свобода: Україна на зламі економічного майбутнього

Володимир Клименко, голова наглядової ради “Укрінком”

У глобальному рейтингу економічної свободи Україна посідає 150-те місце серед 165 країн. Поруч — Іран, Зімбабве, Венесуела. Це не просто цифра в таблиці — це дзеркало нашого системного становища. Війна оголила вразливі місця, але не стерла спадщину минулого: корупцію, ручне управління, слабкі інституції, олігархічні рудименти. Навпаки, загроза полягає в тому, що екстрені заходи, необхідні у час воєнного лихоліття, можуть закріпитися як нова постійність.

У надзвичайних умовах централізація — неминуча. Держава контролює фінансові потоки, ринки, ресурси, здійснює валютні інтервенції. Але жодна країна не створювала довготривалого економічного зростання під тиском директив. Усе вирішує не сам факт централізації, а її здатність поступитися ринковим механізмам, коли відступить фронт. Бо якщо військовий стан перетвориться на інституційний статус-кво, націю чекає застій, прикритий риторикою патріотизму.

Погляньмо на регіональних сусідів. Польща, Румунія, Естонія — ті, хто стартував зі схожих позицій, але зробив ставку на економічну свободу. Сьогодні ВВП на душу населення в цих країнах сягає $38–55 тисяч (за ПКС). В Україні — менше половини. І це не лише наслідок війни. Це результат моделі, яка роками карала ініціативу й винагороджувала близькість до центрів влади.

Тепер — наш момент істини. Ми можемо обмежитися відбудовою зруйнованого — інфраструктурою, мостами, шпиталями. Але можемо піти глибше — модернізувати самі підвалини державного устрою. Справжній фронт проходить не лише на Донбасі, а й у кабінетах, де вирішується: чи буде держава партнером, а не арбітром.

І тут, говорячи про модернізацію підвалин, неможливо оминути роль фінансового сектору. З перспективи банкіра, хочу наголосити, що стійка, прозора, конкурентна та деполітизована банківська система є не просто індикатором, а й активним каталізатором розширення економічних свобод.

По-перше, мова йде про забезпечення рівного та недискримінаційного доступу до капіталу та фінансових послуг. Економічна свобода неможлива, коли фінансові ресурси концентруються в руках небагатьох або розподіляються за непрозорими, "ручними" критеріями, чи під впливом політичних зв'язків. Завдання банківської системи – створити умови, за яких кожен підприємець з життєздатною бізнес-ідеєю, кожен громадянин, що прагне покращити своє життя через інвестиції чи заощадження, має доступ до кредитів, депозитів та інших фінансових інструментів на ринкових умовах.

Це вимагає від нас не лише розвитку адекватних кредитних продуктів для малого та середнього бізнесу, але й впровадження прозорих, об'єктивних скорингових моделей, мінімізації бюрократичних перепон та рішучої боротьби з будь-якими проявами корупції при ухваленні кредитних рішень.

По-друге, банківська система відіграє ключову роль у захисті права власності на фінансові активи. Надійність банків, ефективна система гарантування вкладів, прозорість операцій та захист від фінансового шахрайства є фундаментальними для впевненості громадян та бізнесу. Чим сильніший захист фінансових активів, тим більше стимулів для накопичення, інвестування та ведення легальної економічної діяльності. Це, у свою чергу, сприяє детінізації економіки, адже люди та підприємства охочіше користуються офіційними фінансовими каналами, коли довіряють їхній безпеці та стабільності.

По-третє, банки мають стати провідниками фінансової прозорості та доброчесності в економіці. Послідовне впровадження та дотримання найвищих стандартів AML/CFT (протидії відмиванню коштів та фінансуванню тероризму), ефективний комплаєнс-контроль не лише відповідають міжнародним зобов'язанням України, але й суттєво обмежують можливості для "тіньових" схем, корупційного збагачення та виведення капіталу, які є прямою загрозою економічній свободі та підривають довіру до інституцій. Банки, що працюють прозоро та підзвітно, сприяють формуванню культури нульової толерантності до корупції в усьому економічному середовищі.

По-четверте, розвиток здорової конкуренції всередині самого банківського сектору є важливим фактором підвищення якості фінансових послуг, зниження їх вартості та розширення доступності для всіх споживачів. Державна політика має бути спрямована на забезпечення рівних умов для всіх гравців ринку, запобігання монополізації та надмірній концентрації банківських активів, а також на сприяння виходу на ринок нових, у тому числі інноваційних фінансових установ (як-от фінтех-компаній), що стимулюватиме здорову конкуренцію та інновації на користь клієнта.

Нарешті, сприяння вільному руху капіталу, звичайно, з дотриманням належних регуляторних норм Національного банку та заходів для забезпечення макрофінансової стабільності, є ще одним аспектом, де банки відіграють центральну роль. Ефективні та доступні платіжні системи, можливість легко конвертувати валюту та здійснювати міжнародні транзакції за прозорими правилами – все це елементи, що розширюють економічні горизонти для українського бізнесу та громадян, інтегруючи їх у світову економіку.

Таким чином, модернізація банківської системи, її подальша деолігархізація, підвищення операційної прозорості, незалежності від політичного впливу та орієнтація на ринкові принципи є невід'ємною частиною того "інституційного стрибка", який необхідний Україні для досягнення справжньої економічної свободи та сталого процвітання. Без цього фінансового фундаменту розмови про подолання корупції та "ручного управління" залишаться лише благими намірами.

Перед нами три можливі сценарії. Перший — прорив. Реформи судової системи, лібералізація економіки, дерегуляція бізнесу, притомна приватизація, вільний рух капіталу — все це може вивести Україну на траєкторію 5–7% щорічного зростання. У цьому сценарії до 2030 року ми можемо досягти ВВП $30 000 на душу. Це не утопія. Це — результат інституційного стрибка, який уже зробили інші пострадянські країни. Другий — інерція. 2–3% зростання на рік, за інерцією, підживлене зовнішньою допомогою й споживанням.

У цій моделі ми залишимось джерелом дешевої робочої сили й сировини. Нація житиме від траншу до траншу, без внутрішнього імпульсу. Третій — регрес. Провал реформ, втрата підтримки Заходу, нові витки фіскальної кризи. Це — шлях у реставрацію кланової економіки, падіння ВВП до $20 000 на душу і чергова хвиля еміграції. Прорив можливий. Але він не народжується з декларацій. Потрібна тверда система: суд без телефонного права, дозвільна політика без хабарів, ринок без кланів, Європа — не як образ, а як інтеграція.

Ми маємо талановитих людей. Маємо інженерів, підприємців, айтішників, аграріїв, воїнів. Маємо потенціал. Але досі не маємо головного — економічної свободи. І тут варто переосмислити саме поняття перемоги. Вона не настане з останнім пострілом. Вона настане тоді, коли в країні стане неможливим ручне управління.

Коли бізнес не питатиме дозволу, щоб існувати. Коли економічна свобода стане не побічним ефектом, а метою. Тільки тоді ми не просто виграємо війну. Ми виграємо майбутнє.