Сидіти «на плечах» в рідних і в комп’ютері, - молодь придумала нову субкультуру «Хіккі»

Вони не навчаються і не працюють. Живуть за рахунок своїх рідних і повністю відмовляються від соціального життя. Замість реального спілкування - лише віртуальне. Все, що їм потрібно - це харчі та інтернет, пише газета "Експрес".

Уперше таке соціальне явище виникло у Японії.

Вже у 2010 році там нараховували близько 700 000 "хікікоморі" - так назвали цих відлюдників.

Не бракує їх і в Україні. Зокрема, в одній зі спільнот "хатніх людей", де понад 500 тисяч учасників, майже 45 тисяч - українці віком від 15 до 19 років.

"Та тут не всі справжні хіккі (так їх називають скорочено), - пояснює мені адміністратор спільноти. - Серед них є ті, які просто вдають, що не виходять з дому. Мовляв, дуже незалежні і роблять, що хочуть. А насправді це звичайні підлітки, які ходять до школи і ведуть звичний спосіб життя".

Більшості з них подобаються аніме і комп’ютерні ігри. Також вони багато читають.

У реальному житті їм важко знаходити спільну мову з іншими. Тому хіккі знайомляться на тематичних сайтах чи спільнотах лише з тими, хто розділяє їхні погляди.

"Останній раз я виходила на вулицю два місяці тому, бо в холодильнику закінчилися харчі, а вдома нікого не було, - розповідає 20-річна Олександра. - Це було жахливо! Я не вмію спілкуватися з незнайомими людьми вживу. А тут ще й в магазин довелося йти".

Після закінчення школи дівчина навіть не захотіла вступати до університету.

"Коли я жила з мамою, ми постійно сварилися, не розуміли одна одну, - продовжує Олександра. - Якось все дійшло до бійки. Після цього я втекла до родичів. Відтоді виходила на вулицю лише два рази. А навіщо кудись іти? Мені достатньо того, що дають заможні родичі".

Свій час Олександра любить проводити за малюванням на графічному планшеті. Цікаво, що більшість хікікоморі сидять у мережі вночі.

"Я вже звик засинати близько сьомої ранку, - розповідає 25-річний Роман - Встаю о 17 годині, а деколи навіть пізніше. Сьогодні знову вислуховував від батька, мовляв, надто багато часу проводжу за комп’ютером і не буваю на вулиці. А для чого? Я не люблю спілкуватися вживу, у віртуальному діалозі мені легше бути чесним та щирим. До природи мені байдуже. Я можу відкрити будь-яку фотографію в інтернеті. У реальному світі мені бракує фантастичних будівель чи фіолетового моря, які я щодня бачу в комп'ютерних іграх".

Останній раз Роман виходив з дому півроку тому - до лікарні. Усім необхідним хлопця забезпечують батьки, а їхні спроби соціалізувати сина закінчуются сварками: "Чому вони хочуть, щоб я був як усі? Мені не потрібен новий одяг, гаджети, гроші чи розваги. Лише харчі та інтернет - це ж мінімум витрат! Щоправда, мені страшно подумати, що буде, коли батьків не стане... Тоді доведеться знайти роботу. Але працювати я буду лише з дому".

"Зазвичай люди не хочуть виходити на вулицю через панічний страх простору чи інших людей, - пояснює Олеся Тихоненко, член Асоціації психологів України. - Такі фобії формуються ще в дитинстві - наприклад, через залякування батьків, що на вулиці чекає щось погане і страшне. Також деякі люди відмовляються виходити з дому після стресових ситуацій в житті, особливо після смерті близької людини. Якщо з цими страхами не боротися, то людина занурюється у них все глибше і може повністю занапастити своє життя".