Скупка, або Дві ходки на буханку хліба. Репортаж із місця прийому скляної тари у Луцьку.

Ранок. За магазином «Колібріс», що на Воїнів-інтернаціоналістів у Луцьку, уже вишикувалася черга. Дзвенять пляшки. Фотографую.

– Тринадцять років тому я в кабінеті на пошті сидів. Поїду 2-3 рази за день на виклик у відділення, налаштую комп’ютери – дівчата кавою, тістечками, цукерками пригощають. Я навіть коньячку собі не дозволяв випити. А тепер бачите, до чого докотився, – пляшки збираю, – чоловік на бордюрі явно хоче поговорити.

– То чому ж пішли звідти? – запитую.

– Хіба ж сам пішов, мене «пішли», – несподіваний співрозмовник відчуває, що я не дуже вірю в правдивість його слів.
Підходжу ближче. Ні запаху бруду, ні сечі, ні перегару. Тільки неголене, пожоване обличчя, а ще розсічена ліва брова видають, що цей російськомовний чоловік явно не працює в офісі.

– Сиджу якось в кабінеті. Заходить пацан. «Ти хто такий?» – запитую. А у відповідь: «Я тут взагалі-то господар». Каже до мене: «Ми ваших послуг більше не потребуємо». Як з’ясувалось, він у Києві має фірму, з якою пошта угоду підписала. Мені тоді 350 гривень в місяць платили. А їм по 900 добових вже виписували. Приїдуть з Києва на три дні, комп’ютери встановлять і – до наступного виклику. Дали мені півтори тисячі розрахункових і – будь здоровий.

– А на іншу роботу не пробували влаштуватися?

– Де я тільки не працював. Я взагалі-то військовий. Училище в Тамбові закінчив, факультет радіоелектроніки. Локаторник РЛС. Дванадцять років в армії прослужив. Останнє місце – військовий аеродром в Луцьку. А як аеродром розігнали – мене турнули. Я ще до Львова їздив, просив командування: дайте до пенсії 8 років дослужити. Не дали. Пішов в міліцію проситись. Кажуть: «Наказ із Києва – колишніх військових не брати». На автозаводі працював. Спочатку начальником охорони, потім – простим сторожем. Вісім чи дев’ять місяців. На пластмасовому працював в групі промелектроніки. Скоротили. Біржа на електроапаратний направила. Пішов простим робітником. Другу вищу освіту здобув. Факультет прикладної математики ВДУ закінчив без трійок. Інженером-електронником працював. Далі – на пошту. А як звідти звільнили, вантажником у магазині «Лакшері» на ЛПЗ працював. Зараз там господарський магазин. А тоді в нас робота була – не бий лежачого. Карти з напарником весь день грали. Три-чотири лотки хліба привезуть, розвантажимо – і знову в карти. Правда, одного разу трохи надірвався – удвох міщок солі несли. Отак офіцер опустився.

– А живете де?

– Маю свою квартиру на Ветеранів однокімнатну. Дали як офіцеру. Як з армії погнали, дружина пішла. Тепер ось пляшки збираю, макулатуру. Сорок п’ять років минуло. І голова є, і руки, і ноги, міг би працювати, та я лінивий. Я взагалі-то харчуюся раз на день. Тут пляшки здаси і думаєш: хліба купити чи цигарок. Іноді пощастить знайти більше – то ще й на пиво буде. Хоча пива я часто не п’ю. Щонеділі в районі Балки віруючі безплатні обіди дають, то я туди ходжу. Вони там молитви вчать. Я вже «Отче наш» вивчив українською. Краще знаю, ніж в дитинстві. Бабця мене російською вчила.

– То ви з Росії?

– Тато з Росії. З-під Волзька (друге за величиною місто в республіці Марій Ел – С. Л.). Мама з Луцька. Тато ракетником був. Служив під Торчином. Мама померла 7 років тому. Тато живий, 77 років йому. Він свою квартиру має. Але мене не слухає. Як мама померла – знайшов собі співмешканку, тепер в гості не запрошує. Є ще в мене брат-юрист. Має свою фірму в Єкатеринбурзі (Росія, колись – Свердловськ). Але зі мною не спілкується.

– А пляшки почім приймають? – переводжу тему розмови.

– З-під «Чернігівського» – по 40 копійок, з-під «Львівського» тепер теж по 40. Раніше були по 20, потім – по 30. «Пузаті» подорожчали, ну, ті, що з-під «Павлівського пива». Раніше їх по 20 приймали, тепер – по 40. А з-під горілки, як були по 20, так і залишились. Правда, тільки стандартні беруть: як-то з-під «Пшеничної», «Столичної», «Поліської». А чекушки взагалі по 5 копійок йдуть. Я якось 5 копійок заборгував, збігав, у траві покопирсався, знайшов чекушку, здав – тепер нічого не винен.

– На «роботу» вночі виходите?

– Ні, вночі я не ходжу. Зазвичай встаю о 5-й, душ прийму, вийду на балкон покурити, а пенсіонери вже пляшками дзвенять. Вони о 4-й виходять. Збираєш – що вони не побачать: в траві, взимку в снігу. Вони зі щупами залізними ходять, в баках сміттєвих риються. Я туди не заглядаю, після них уже нєфіг ловити. Можу макулатуру біля контейнера підняти. Їм гроші потрібні за квартиру заплатити.

– А ви за квартиру не платите?

– Тато платить, спасибі йому.

– У вас зони поділені чи хто де хоче, там і збирає?

– Ніяких зон: куди хочу – туди йду. У мене є велике коло і маленьке. Велике – «Ювілейка», маленьке – автостанція. Якщо ввечері схочу вийти, то з півдесятої до 2-3-ї ночі. Жінки мають сумки на коліщатках, то їм легше сунути. А в руках скільки ти донесеш? Щоб здати макулатуру, іноді дві-три ходки треба робити.

– А макулатуру де здаєте?

– За автостанцією пункт прийому є. Раніше по 2.40 брали, потім – по 2.70, зараз – по 2.60 за кілограм приймають. Якось мені повезло: хтось книги виніс – дві стопки тасьмою зв’язані. Книжки, щоправда, дешевше брали. Але й так заробив непогано. А одного разу хтось холодильника викинув. То ми його з напарником ледве вдвох досунули. Біля залізничного вокзалу скупка металу є. То з холодильника вийшло 25-26 кілограмів чистого металу. Тоді по 2.50 приймали, то в нас свято було. Тепер же по 3 гривні беруть, але попробуй того металу нашукай.

– А звуть вас як?

– Олег Євгенович.

– Прізвища не скажете?

– Прізвища не треба писати. Соромно. Знайомі побачать, скажуть: «Бач, до чого опустився – макулатуру й пляшки збирає».



***

Олег Євгенович підійшов до віконечка. Виклав свої вранішні знахідки, отримав 3.20, затиснув їх у кулаці й пішов далі на «роботу». Щоб буханку хліба купити, йому доведеться сьогодні ще дві ходки зробити. Хіба поталанить знайти якийсь «подарунок» від мешканців.

– Багато пляшок за день приймаєте? – цікавлюся в жінки за віконечком.

– Як коли. До 60 ящиків іноді доходить. Але менше, ніж 40, ще не було.

– Це по 1000 пляшок в середньому?

– Більше. Я в ящики з-під бананів складаю. Кожна пляшка по-різному кладеться. З-під «Корони» (ємністю 0,65) по 30 влазить, з-під «Ром-коли» (0,33 літра) – 60, всі решта – по 42 пляшки в ящику. Машина приїжджає, забирає, на склад в Прилуцьке везе. А звідти вже по фірмах відправляють фурами. Вони там по-своєму перекладають.

– А звуть вас як? Давно в скупці працюєте?

– Ніна Ульянівна. Років десять вже тут. Я раніше в магазині працювала продавцем. Тут гастроном був, то ще в ньому торгувала. За прилавком, на касі. Тоді касові апарати не такі були, не комп’ютеризовані. А як взяли це приміщення в оренду під магазин «Смачно», я пішла в скупку. То вже потім «Колібріс» зробили. А скупку підприємець винаймає. У мене мала скупка, а в великих то ще й з-під шампанського пляшки беруть. От на Соборності (де хімчистка) велика скупка. То теж наша.

– А заробляєте скільки? Мінімалку?

– Від виробітку: скільки приймеш – стільки й маєш. Я тут і на пенсію вийшла. Вже думала кидати, та звикла до хлопців, з якими працюю, а вони – до мене.

– А графік роботи у вас який?

– Працюю щодня, крім суботи й неділі, з 8-ї до 16-ї, обід з 14-ї до 15-ї. Можна робити. Ви вибачте, але більше не маю часу на розмову – треба працювати, – сказала Ніна Ульянівна і заходилася складати прийняту склотару в ящики.

Святослав ЛЕСЮК (газета «Волинь24», №4 від 10 липня 2017 року).
Фото автора.