Драма з луцького райкому: кинув партквиток на стіл – і пішов на зону

Партійний квиток він тепер називає ганчіркою. Дослівно – «тряпкою». Мільйонам він був перепусткою у добротне життя, йому – став квитком на зону.

Із дипломатом у руках лучанин Валерій Ярмак укотре переступає поріг редакції. Потертий піджак. Окуляри. Живе один. Обідає в терцентрі. Приніс жменьку рясно списаних аркушів паперу. Мало не на кожному спробував сформулювати те, що хоче сказати світу. Поки живий.

«Мені 77-й рік. І я не хочу вмирати з клеймом злодія, якого я не заробив, а тільки за те, що я кинув у рило партійний квиток першому секретареві райкому партії», – каже.

«ГАНЧІРКА» І ПЕРШИЙ СЕКРЕТАР



Валерій Ярмак мав би стати рядовим трудягою часів СРСР: із перспективами і «червоним квитком» у кишені. Виконроб звичайного луцького асфальтного заводу. Мав би… Якби не випадок.

«Нє-є-єт, мілая. Я не лучанин. Я – чєрніговскій…» – починає важку для нього розмову. Бере цигарку.

Усе у житті Валерія Миколайовича ДО цієї історії – буденно. Юність і мрії стати пілотом. Не склалося. Далі – навчання і робота в Луцьку. Нормальна зарплата. Жінки. Файний, статечний такий «громадянин Союзу Совєтських» – на світлинах 60-х років. Але принциповий. І саме ця принциповість якось далася взнаки. Типова ситуація: конфлікт на асфальтному заводі, що тоді, наприкінці 70-х років, був за Луцьком у районі Гнідави.

Доручили Ярмаку механізувати обладнання для подачі смоли. Довірили – взявся.

«Треба був гвинт із лівою різьбою – пішов до токаря. Він: «Нема!» Я йому: «Піди знайди!» А я трошки по-кацапськи розмовляв. Я й зараз так. Він подумав, що я кацап. Підходить до мене і каже: «Де вас, кацапів, набралося?!» А я йому на те: «Так приїхав таких сволочей, як ти, давити». А він мені – ра-а-аз, і в морду плюнув. От що б ти зробила, доцю? От-от… І я вдарив його. Вдарив – і пішов», – згадує чоловік.

Уже наступного ранку виконробові доповіли: токар подався у прокуратуру.

«Що ти натворив? Ти не маєш права рабочєго вдарити!» – того ж дня гримав кулаком по столі прокурор.

Згодом скаргу токаря зібралися розглянути в Луцькому райкомі КПУ. І Ярмака – на парткомісію. Першим секретарем тоді був Петро Маховиков. Один із тих партдіячів, про якого й досі згадують «незлим тихим». А Валерій Ярмак то й взагалі епітетів не шкодує.
Правда, на парткомісію Валерій Миколайович не встиг: засідання провели без нього.

А далі – партбюро. Він ішов у райком і думав: «То комуністу, значить, плювати в морду можна?!» Сів за довжелезний стіл. В одному кінці – він, в іншому – перший секретар, з боків – інші члени бюро.

«Партквиток є?» – спитав найперше Маховиков.

«Пожалуйста», – мовив Ярмак і запустив документ через весь стіл. А стіл слизький… Той миттю опинився під ліктем секретаря. А потім – на підлозі. Нахилився Маховиком, підняв увінчаний гербом СРСР квиток, обтрусив порох, глянув поверх стола…

Але Ярмака перед собою вже не побачив. Він пішов, гримнувши дверима перед спантеличеними партійними чинушами.

ДАЛИ ШІСТЬ РОКІВ І КОНФІСКУВАЛИ ГОДИННИК З ОБРУЧКОЮ



Віталій Ярмак уже й роботу змінив, коли раптом дізнався, що просто так йому історія з партквитком не мине.

«Спершу вчепилися і судили за аліменти. На рік. Такий нєгодяй я, а відпустили по УДО (умовно-дострокове звільнення – О.Л.). Але ж бачу, щось не те… Стали клєїти нове дєло. Маховиков дізнався, що я працював у СПМК-562, відповідав за асфальт», – згадує.

Так і з’явився на світ той самий вирок «ім’ям Української Радянської Соціалістичної Республіки» від 30 листопада 1979 року, який чоловік нині тримає в руках.

Чорним по білому там написано: «Суд вважає доведеною вину Ярмака за ст.172 КК УРСР. За час роботи виконробом асфальтного заводу Луцької СПМК-562 Ярмак систематично з корисливих мотивів в офіційні документи вносив завідомо неправдиві відомості, складав фіктивні трудові погодження, фіктивні заяви про прийом на роботу вигаданих осіб…»

І пісок приймав без ваги (хоч на заводі, каже він, і не було ваги). І солярку крав. І гроші привласнював… Сьогодні Валерій Ярмак спростовує всі звинувачення. Не його біда, що на заводі був безлад.

«Це все «грязь». Билі нєсколько случаєв. Але ти прочитай: все Ярмак і Ярмак, і Ярмак… Мнє пріходілось нарушать. Це завжди було один раз на рік. Бо коли закінчувалася солярка, я мусив їхати по колгоспах і просити у них», – каже він. Там «порядки» знали, і солярку виконробові давали. А щоб її привезти, Валерій Ярмак їхав на нафтобазу і так само силою «народної дипломатії» випрошував бензовози…

Запевняє: не «згрішив» навіть на карбованець. Мовляв, поставлене партією завдання слідчі виконали на відмінно: «накопали» на нахабного виконроба, який проявив неповагу до партквитка, аж на… шість літ. З майна, йдеться у тексті вироку, конфіскували в Ярмака навіть обручку і годинник «Чайка».

За ґратами Валерію Ярмаку довго бути не довелося. Там, на зоні в Крижопільському районі Вінничини, особливо небезпечного злочинця у виконробі не помітили. Натомість оцінили його людські та організаторські здібності. Вийшов «на хімію», працював на будівництві й навіть із зони ходив у… відпустки.

Але за час ув’язнення втратив дружину. Та захворіла і померла…

…І «СПИСОК СВОЛОЧЕЙ»



Вже після цієї історії Ярмак жив і довго працював у Луцьку. Всі ці роки жевріло у ньому сподівання якось таки довести, що він – «не подлєц». У старості, коли лишився сам на сам із думками та спогадами, вирішив, що таки підніме справу нагору. Та вона настільки давня, що вже давно знищена.

Десятки листів у різні інстанції – і Ярмаку вдалося отримати копію вироку суду.

Він читав його з ручкою в руках. На полях кількох десятків сторінок – його промовисті знаки питання та коментарі. «Скоти!???» «Аферисти!» «Шпаргалка екзекуторов»… Та ще багато емоційних визначень у бік системи, що судила Валерія Ярмака.

У його папці з документами, старими фотографіями та копією судового вироку знаходжу дивний папірець . Ретельно виведені букви. Під заголовком «Список сволочей» – рядочок прізвищ…

Через багато років після того, які він вийшов із зони, роздобувши вирок «на руки», Валерій Ярмак нічого нового про компартійну систему для себе не відкрив. А от про людей, з якими трудився поруч, – навпаки. Дехто з них досі живий-здоровий.

Їм, а головне тим, хто знає Ярмака, і найперше самому собі йому хочеться сказати, що найменшого гріха на роботі не мав. І сидів ні за що. Хіба за партквиток, який так промовисто пролетів довжелезним лакованим столом просто під лікоть першому секретареві.

«Цю сволоту, яка мене зробила вором, покарати, а мені вернути мою честь і совість та моральні іздєржкі», – чіткими літерами вивів на титульній стороні свого вироку 77-річний Валерій Ярмак. Проста собі «радянська людина», яка мимоволі втрапила під «радянські жорна» і не знайшла в собі сили це зрозуміти і пробачити.

Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.